Якщо розглядати інформацію в контесті інформаційного суспільства, то вона (інформація) разом із знаннями виступає головним продуктом і основою його функціонування. Функціонування інформаційного суспільства забезпечується розвитком інформаційної інфраструктури, одним з основних елементів якої є інформаційні ресурси. Інформаційні ресурси становлять собою документи та масиви документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, фондах, банках даних, депозитаріях, музейних сховищах та ін.) Голобуцький О.П., Шевчук О.Б. Електронний уряд. - К., 2002.; тобто вони виступають джерелами інформації.

Інформаційне суспільство у правовому відношенні функціонує на основі нормативних актів, які регламентують інформаційні відносини (особлива однорідна група суспільних відносин, що виникають під час руху інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних процесів у порядку реалізації кожним інформаційних прав і свобод, а також у порядку виконання обов'язків органами державної влади і місцевого самоврядування щодо забезпечення гарантій інформаційних прав і свобод) Копылов В.А. Информационное право: Учебник. - 2-е изд., перераб. И доп. - М.: Юристъ, 2002. - С. 99. і процеси, у тому числі відносини власності на інформаційні ресурси та авторські права, доступ до публічної інформації, захист інформації, права на інтелектуальну власність, використання інформаційних технологій у державному управлінні. З точки зору функціонування інформаційного суспільства цікавим є питання саме використання інформації (задоволення інформаційних потреб суб'єктів інформаційних відносин), проблема доступу до неї. Право на доступ до інформації та недоторканності особистості є загальними правами людини, їх законодавче оформлення створює правовий фундамент інформаційного суспільства.

Таким чином, інформація виступає об'єктом інформаційних правовідносин - відносин, які пов'язані з реалізацією права на інформацію та інформаційною діяльністю у галузі створення, збирання, отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

Конституція України закріпила право людини на свободу інформації. Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободну думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір.

Поняття «свобода інформації» охоплює цілу групу прав і свобод: свободу слова (свободу вираження думок), свободу преси й інших засобів масової інформації право на одержання інформації будь-яким законним способом. поширення інформації будь-яким законним способом. Свобода інформації гарантується забороною цензури. Водночас Конституція України містить обмеження свободи інформації. Головним обмеженням свободи інформації є заборона будь-якої пропаганди й агітації, що збуджують соціальну, національну, расову, релігійну ненависть і ворожнечу, а також пропаганди соціальної, расової, національної, релігійної або мовної переваги.

Конституцією Украйни також передбачено, що свобода інформації може бути обмежена лише законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охороги здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших любей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримки авторитету й неупередженості правосуддя.

Свобода інформації не є абсолютним правом і не може бути обмежена в період дії надзвичайного або воєнного стану.

Отже, з вищенаведеного випливає, що право на доступ до інформації є складовою закріпленого Конституцією України права на свободу інформації. Дана норма Конституції ґрунтується на положення Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 10), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (статті 18, 19) тощо.

Україна нині перебуває на шляху формування і розвитку в ній інформаційного суспільства, існування якого можливе у демократичній правовій державі, де панує принцип верховенства права і максимально забезпечується реалізація прав людини. Право на доступ до інформації є одним із невідємних прав людини і громадянина, а тому знаходить своє закріплення як на міжнародному рівні, так і в національному законодавстві.

В умовах сучасного рівня світової глобалізації розвиток нашої держави не може відбуватися сепаративно від інших країн. Тому для ефективного функціонування і розвитку інформаційних відносин з метою забезпечення доступу до публічної інформації необхідно враховувати норми міжнародного та європейського права.

Так, Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ) Резлюція Генеральної Асамблеї ООН 217А (III), 10 грудня 1948. є основним загально прийнятим документом проголошення прав людини, що відноситься до прецедентного міжнародного права. Стаття 19 Декларації прав людини гарантує не тільки право на свободу вираження поглядів, а й право на доступ до інформації; це положення сформульоване так:

«….Кожний має право на свободу думки і вираження; це право включає також право вільно виражати думки та збирати, отримувати та поширювати інформацію і думки через засоби масової інформації, незаважаючи на кордони… Зазначені свободи можуть бути обмежені у випадках, коли «це встановлено законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав та свобод інших осіб, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (стаття 29 Загальної декларації).»

У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (МПГПП) Резлюція Генеральної Асамблеї ООН 2200 (XXI) від 16 грудня 1966, вступила в силу 23 березня 1976 року., ратифікованому Україною у 1973 р., гарантії доступу до інформації сформульовані подібно до ЗДПЛ, а саме:

«… Кожен повинен мати право на свободу думки і слова: це право включає свободу збирати, отримувати і поширювати інформацію та думки різних видів усно, письмово чи друком, незважаючи на кордони…»

Свобода слова та думки також забезпечується Конвенцією з прав людини, ETS Series No. 5, прийнята 4 листопада 1950, вступила в силу 3 вересня 1953 року. На 7 липня 2003 підписана 44 країнами. ратифікованою в Україні у вересні 1997 р., та двома регіональними системами захисту прав людини, статтею 13 Американської Конвенції з прав людини Американська Конвенція з прав людини. Прийнята 22 листопада 1969 року, вступила в силу 18 липня 1978 року. та статею 9 Хартії прав людини та народів Африки Хартія прав людини та народів Африки. Прийнята 26 червня 1981, вступила в силу 21 жовтня 1986 року.. Посилаючись на Конвенцію з прав людини, Парламентська Асамблея Переконувала Країни-члени, які ще не схвалили нормативних актів про інформацію, доповнити національне законодавство відповідним регулюванням.

У статі 10 Конвенції з прав людини чітко зазначено, що в країнах-членах Ради Європи свобода доступу кожного до офіційних документів розглядається як засіб публічного нагляду за діями влади і як показник ступеня розвитку демократії в цих странах.

Для забезпечення свободи інформації та запровадження принципів вільного доступу до документів у Рекомендаціях Ради Міністрів (81) 19, схвалених у 1987 році, були визначені конкретні заходи щодо доступу до інформації, яка знаходиться у розпорядженні органів державної влади Recueil des resolution's et recommendations du Comite des Ministres du Conseil de L'Europe relatives au droit administrative aves leurs rapport explicatifs/ Ducument prepare par la Direction des Affairs Juridiques CJ-DA (94) Info 1, Strasburg 1994. . Згідно з положеннями згаданого документа для крахн членів ЄС є обов'язковими такі принципи:

Всі громадяни країн-членів мають право складати запит на інформацію, яка знаходиться в розпоряджені органів публічної влади.

Заборонено відмовляти у запиті на інформацію лише тому, що інформація, на яку складається запит, не стосується особистих інтересів зацікавленої сторони.

Кожен запит на інформацію повинен бути роглянутий у визначений термін, а в разі відмови у наданні документів, повинно бути чітко пояснено (обгрунтовано) причини відмови.

Доступ до інформації може бути обмежений лише у випадках, визначених законом, та які стосуються інтересів національної безпеки, громадського порядку, розслідування кримінальних злочинів, або які можуть порушити право на приватність.

ООН визнає право на доступ до інформації як складову права на свободу думки і слова.

У 2002 році Комітет Міністрів Ради Європи прийняв детальну Рекомендацію стосовно доступу до офіційних документів Комітет Міністрів Ради Європи - «Рекомендація стосовно доступу до офіційних документів». Прийнята 21 лютого 2002 року., у якій проголошено:

«Загальний принцип доступу до офіційних документів»

Країни-учасниці повинні забезпечити право особи на доступ за запитом до офіційних документів, що належать органам державної влади. Цей принцип повинен застосовуватися в сіх без винятку випадках, без дискримінації на будь-якій основі, у тому числі на основі національності особи.

«Можливі обмеження доступу до офіційних документів»

Країни-учасниці можуть обмежувати право на доступ до офіційних документів. Ці обмеження повинні були чітко визначені законом, служити розвитку демократичного суспільства та відповідати меті захисту. Обмеження допускається стосовно інформації про:

національну безпеку, оборону та міжнародні стосунки;

громадську безпеку;

III) попередження, розслідування та переслідуванні злочинної діяльності;

IV) особисте життя та інші законні особисті інтереси;

V) громадські чи приватні комерційні та інші економічні інтереси;

VI) рівність сторін судового процесу;

VII) екологічну безпеку;

VIII) інспекцію, контроль та нагляд органів державної влади;

XI) економічну, грошову та валютну політику держави;

X) конфіденційність нарад органів державної влади під час внотришньої підготовки питання.

2. У доступі до офіційного документа може бути відмовлено, якщо оприлюднення інформації, що в ньому міститься, може зашкодити або, скоріше за все зашкодить інтересам, зазначеним у пункті 1, якщо тільки користь від оприлюднення не переважає потенційної шкоди.

Рада Європи рекомендувала всім країнам-учасницям керуватися цими принципами як у законодавчій діяльності, так і застосовувати їх на практиці» Конвенция о доступе к информации Совета Европы. Преамбула;.

Також слід враховувати два важливих документи Article 19 - Право громадськості знати: принципи законодавства про свободу інформації (Принципи Артикля 19) Лондон червень 1999; та Модельний закон про свободу інформації (Модельний закон АРТИКЛЯ 19). Лондон червень 2001. Ці документи ґрунтуються на порівнянні та використовуються для аналізу інформаційного законодавства країн світу.

У Європі існує ще один базис для захисту права на інформацію - Заключний акт Конференції Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), прийнятий 1 серпня 1975 року. Цей Акт ще раз підтвердив всі зобов'язання, які були зазначені в Загальній декларації та Міжнародних пактах з прав людини. Новим елементом у цьому документі є створення механізмів співпраці країн на практичному рівні щодо скасування будь-яких барєрів та обмежень вільного обігу інформації між суспільствами. Документ також запровадив загальноприйняті стандарти щодо збору та поширення інформації у сфері комерції та промисловості, захисту довкілля, наукових досліджень та новітніх технологій.