Закріплення права на доступ до інформації широко відображено в Йоганнесбурзьких принципах, які були ухвалені 1 жовтня 1995 року групою експертів з міжнародного права, національної безпеки та прав людини, скликаною Article 19. Цей документ складається з 25 принципів, які визначають право на свободу інформації, обмеження свободи слова, обмеження свободи інформації, засобів правового захисту права на свободу інформації.

Принципом 11 - «Загальні норми доступу до інформаціх» - передбачено, що кожна особа має право одержувати інформацію від органів влади, а також інформацію стосовно національної безпеки. На це право не можна накладати жодних обмежень на підставі захисту інтересів національної безпеки, хіба що уряд зможе довести, що це обмеження приписане законом і є необхідним у демократичному суспільстві для захисту занних інтересів національної безпеки».

Міжнародна організація «Article 19» також розробила принципи законодавства про свободу інформації, щоб встановити стандарти , на основі яких будь-хто може визначити, чи насправді закони його країни дозволяють мати доступ до офіційної інформації. До таких принципів відносяться:

Принцип максимального оприлюднення: «Законодавство про свободу інформації повинно керуватися принципом максимального оприлюднення». Даний принцип встановлює презумпцію, яка полягає в тому, що вся інформація, яку зберігають державні органи влади, підлягає оприлюдненню і що цю презумпцію може бути подолано тільки в дуже обмеженій кількості випадків. Якщо державна влада намагається заборонити доступ до інформації, вона повинна нести відповідальність щодо обґрунтування відмови на кожному етапі розгляду справи. Інакше кажучи, державна влада повинна довести, що інформація, яку вона бажає приховати, підпадає під сферу режиму винятків.

Обовязок публікувати: «Публічні органи повинні бути зобов'язаними публікувати основну інформацію». Закон повинен встановлювати як загальний обов'язок публікувати інформацію, так і її основні категорії, що підлягають опублікуванню. Публічні органи повинні принаймні бути зобов'язаними опублікувати такі категорії інформації:

Оперативна інформація про те, як публічна адміністрація функціонує, включаючи кошти, цілі, перевірені рахунки, стандарти, досягнення тощо, особливо якщо орган надає безпосередні послуги суспільству;

Інформація на будь-які запити, скарги чи інші безпосередні дії, які члени суспільства можуть здійснити щодо цієї публічної адміністрації;

Інструкції стосовно процедур, через які члени суспільства можуть втрутитися в основну політику чи внести законодавчі пропозиції;

Визначення типів інформації, якими володіє ця інституція і форми, у яких ця інформація зберігається;

Зміст будь-яких адміністративних чи політичних рішень, що впливають на суспільство, разом з причинами прийняття подібних рішень і матеріали щодо обґрунтування їх необхідності.

Стимулювання відкритого уряду: «Публічні органи повинні активно сприяти відкритому уряду». Інформування громадян про їхні права і сприяння культурі відкритості уряду є головним, зо має на меті здійснення законодавства про свободу інформації.

Обмежена сфера винятків: «Винятки повинні бути зрозумілими, описуватися вузько і підлягати суворому контролю стосовно категорій «шкоди» і «суспільних інтересів». Відмова державних органів оприлюднити інформацію є невиправданою, якщо вони не можуть довести, що інформація пройшла «трискладовий тест», який містить такі вимоги: (1) інформація повинна мати відношення до легітимної мети, передбаченої законом; (2) оприлюднення інформації повинно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди вказаній легітимній меті; (3) шкода, яка може бути заподіяною вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації».

Процедура отримання доступу: «Запити стосовно надання інформації повинні опрацьовуватися швидко і справедливо, а перегляд відмов має бути доступним і незалежним». Процес прийняття рішень стосовно інформаційних запитів повинен здійснюватися на трьох різних рівнях: на рівні публічного органу; апеляції до незалежного адміністративного органу; апеляції до суду.

Кошти: «Надмірна вартість не повинна перешкоджати особам подавати інформаційні запити». Кошти, які отримують публічні органи за надання доступу до інформації, не повинні бути настільки високими, щоб стримувати потенційних заявників.

Відкриті засідання: «Засідання публічних органів повинні бути відкритими для громадськості».

Оприлюднення створює прецедент: «Закони, які суперечать принципу максимального оприлюднення, повинні бути змінені або скасовані».

Захист інформаторів: «Особи, які передають інформацію про правопорушення (інформатори), повинні бути захищеними».

Право на доступ до інформації повинно забезпечуватися у першу чергу, наявністю відповідного ефективного законодавства, що є правовою підставою забезпечення здійснення конституційного права людини на свободу інформації, а також наявністю реальних механізмів здійснення цього права.

Традиційно право на доступ до інформації асоціюється з досвідом Сполучених Штатів Америки. Однак першими країнами, у яких громадяни одержади право на інформацію, були скандинавські країни:

Швеція (де конституційний Закон про свободу преси був прийнятий Ріікстагом у 1766 р.), а потім через два століття Фінляндія (Закон 1951 р.). У 1966 році був прийнятий Закон Сполучених Штатів Америки про свободу інформації, у якому були представлені нові інтерпретації і нові легітимні форми захисту свободи інформації. У 1970 р. аналогічні закони були прийняті в Данії і Норвегії у 1973 р. - в Австрії, у 1978 р. - у Франції і Нідерландах, 1982 р. - в Австралії, Новій Зеландії і Канаді, у 1990 р. - в Італії, у 1992. - Угорщині, у 1993 р. - у Португалії, у 1994 р. - у Бельгії, у 1997 р. - в Ірландії і Таїланді, у 1998 р. - у Кореї й Ізраїлі, а 1999 р. у Чеській Республіці і Японії, у 2001 р. - у Польщі. У згаданих країнах відкритість стала законним принципом, а таємність - винятком Гонцяж Я., Гнидюк Н. Свобода інформації та виконавча гілка влади: Правові норми. Інституції. Процедури. - К., 2002., - С. 68..

Після розпаду тоталітарного режиму в країнах Центральної і Східної Європи з'явилися сприятливі умови для запровадження інституційних механізмів захисту свободи інформації. Той факт, що практично в усіх країнах були прийняті нові конституції та запроваджена сучасна правова система, дав можливість поставити питання свободи інформації на центральне місце в законодавстві.

Незважаючи на те, що Законами України «Про інформацію» Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 № 2657-XII. та «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та огранів місцевого самоврядування» в Україні засобами масової інформації» Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23.091997 № 539/97-ВР. визначено, що держава гарантує вільний доступ до відкритої інформації, на сьогодні немає нормативного акта на рівні закону, який би повною мірою регулював питання громадян до інформації взагалі, а тим більше до інформації про діяльність органів державної влади та вищих посадових осіб. Однак є певні позитивні зрушення. Зокрема, народним депутатом України С.П. Гловатим на розгляд Верховної ради було внесено - Проект Закону №2082 від 20.08.2002 «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України». Цей проект передбачав запровадження правил, які забезпечують більшу інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України. Ним пропонується охопити питання щодо обов'язкового оприлюднення інформації про органи державної влади та про вищих посадових осіб України. Законопроект покликаний сприяти встановленню юридичної основи здійснення права людини на доступ до інформації про органи державної влади так вищих посадових осіб, що забезпечить громадянам право активно брати участь у політичному житті держави, а також впливати на ті чи інщі політичні процеси. Він досі функціонує, але зважаючи на те, що наше законодавство має властивість частково змінюватись, то він не функціонує у повному своєму обсязі.

Однак, зважаючи на сучасті реалії і практику, навіть за умови прийняття такого закону наійною гарантією його реалізації є наявність ініціативи з боку органів виконавчої влади щодо підтримання відкритості своєї інформації. Але в Україні по-перше, така гарантія відсутня, а, по-друге, їй притаманний суб'єктивний і непостійний характер.

Далі слід зауважити, що не менш показовими є проведені в Україні в квітні 2003 року парламентські слухання з питань інформаційної діяльності і свободи слова. Депутати обговорювали питання роздержавлення засобів масової інформації (ЗМІ), можливості реєстрації Інтернет-видань. Державного регулювання Інтернету в цілому, створення інформаційного кодексу, проблеми реалізації свободи слова тощо.

Необхідно зауважити, що у розділі II Конституції України наведено перелік основних прав і свобод людини та громадянина, але відсутнє їх чітке розмежування. Умовно в українській теорії конституційного права їх поділяють на особисті (громадянські), політичні, соціально-економічні та культурні. Причому, право на інформацію, що закріплене у статті 34 Конституції України (тобто право «збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію»), провідні представники національного конституційного права відносять до політичних прав. Імовірно, це є наслідком ідеології і світогляду, що сформувалися за роки заполітизованого радянського режиму. Але право на самовираження, що передбачає і право на інформацію, очевидно, є не тільки політичним правом громадянина, а й природним особистим правом, таким, як право на життя, свободу пересування. Воно притаманне людині від народження, а не лише у контексті участі у політичному житті країни.

Логічно і природно відносити право людини на інформацію до конституційних особистих прав, бо його, як визнав Європейський суд з прав людини, кожен може реалізувати незалежно від мети: чи то користь, чи політична пропаганда, чи релігійна діяльність тощо. Все це елементи права на самовираження людини.

Однак виникає запитання, а чи знайшло закріплення в ст. 34 Конституції право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. Більшість фахівців переконані, що так, адже ч. 2 ст. 34 Конституції України гарантує юридичну можливість «збирати» інформацію, але варто звернути увагу, що ч. 2 ст. 34 не містить правомочності одержання інформації. Це, на наш погляд, є істотним недоліком, тому що юридична можливість збирати інформацію не охоплює правомочність одержувати її. Існує очевидна різниця між правомочністю одержувати і правомочністю збирати інформацію. Так, дія «збирати» у словнику Д. Н. Ушакова тлумачиться як пошук, а «пошук» означає - «знайти, виявити, визначити місцезнаходження». У науковій літературі правники пошук інформації тлумачать як звернення особи (фізичної, юридичної, уповноваженого суб'єкта органу державної влади чи місцевого самоврядування) до органу, організації чи інших суб'єктів за отриманням необхідної інформації, аодержання - як отримання в установленій формі пошукової інформації від суб'єкта, який володіє нею на законних підставах. Таким чином, поняття «одержувати» і «збирати» не є тотожними, тобто вони передбачають різні дії.

Опоненти зазначеного вище твердження, апелюючи до загальноприйнятої позиції, що праву збирати інформацію кореспондує обов'язок органів влади оприлюднювати інформацію про свою діяльність та надавати інформацію, можуть визнавати такий підхід неправильним. А намагання автора інтерпретувати правомочність «збирати» лише за допомогою граматичного способу тлумачення - не зовсім коректним.