У науковій літературі є роботи, автори яких відстоюють думку, що омбудсман повинен бути не тільки незалежним і діяти неупереджено відповідно до точних приписів і правил, встановлених законодавством, але й не входити в жодну з гілок влади, оскільки він є достатньо впливовим інститутом, здатним самостійно істотно впливати на функціонування органів державної влади з метою недопущення ними порушень прав людини. Так вважають перш за все вчені - працівники країн колишнього соціалістичного табору. Хоча і деякі інші вчені країн Західної Європи та Америки дотримуються такої думки. Так, на думку Т. Флейнера-Джерстера, інститут омбудсмана можна віднести до спеціальних інститутів публічно-правового нагляду [2,83].

В. Бойцова, характеризуючи інститут медіатора-посередника, пише, що яка б не була повага до ідеї Монтеск'є, теза про те, що французка конституція базується на існуванні трьох влад, застаріла. Необхідно говорити про появу нової, четвертої влади - дипломатичної, до якої і потрібно віднести омбудсмана Франції. [17,с.15-16].

Інший дослідник цього інституту стверджує, що медіатора-посередника потрібно назвати sui generis, тобто владою особливого роду [78,с.84].

Підтвердженням саме такого підходу до визначення місця омбудсмана в системі органів державної влади стало закріплення його статусу в постсоціалістичних країн. "Виходячи з класичної теорії принципу поділу влади - oмбудсман тієї чи іншої гілки влади не повинен мати компетенцію, що належить іншій гілці влади.” [22,с.201]

У російському варіанті визначити належність Уповноваженого до тієї чи іншої влади дуже складно: Уповноважений з прав людини в Російській Федерації не належить ні до судової, ні до виконавчої, ні до законодавчої, хоча і призначається останньою [75,с.41]

Ряд авторів теоретично обґрунтовують думку, що сьогодні омбудсман повинен бути самостійним, незалежним органом, який не входить до жодної з гілок влади (законодавчі виконавчої, судової), а разом з Конституційним Судом, прокуратурою, а також Рахунковою палатою утворює систему незалежних контрольно-наглядових органів.

М. Савенко, аналізуючи таку ситуацію з статусом Уповноваженого з прав людини в Україні, зазначає, що, на його думку, науковий аналіз показує, що українського омбудсмана не можна віднести до трьох класичних гілок влади, проте очевидно, що він виконує певні контрольно-наглядові функції і займає своє самостійне місце в механізмі реалізації влади [71,с.84].

Його підтримує В.Німченко, який зазначає: "Особливість статусу Уповноваженого з прав людини полягає в тому, що він не належить до будь-якої з гілок державної влади, а є органом sui generis, особливого роду, з унікальним статусом.”[66,с.40]. Реалізація його мандату в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційно існуючу систему влади" [66,с.41].

Як бачимо, ці автори виходять за рамки класичного підходу щодо теорії поділу державної влади на три гілки. На їх думку, поряд з законодавчою, виконавчою та судовою владами, які є фундаментальними гілками влади, доцільно визнати і контрольно-наглядову гілку влади, в систему якої разом з омбудсманом входять Конституційний Суд, прокуратура, Рахункова палата та деякі інші контрольно-наглядові органи.

О.Ф.Фрицький підсумовує, що існування цієї гілки влади Підтверджується системним характером її структури і спільним функціональним призначенням усіх елементів структури, а саме здійсненням контролю [73,с.402].

Обґрунтовуючи думку щодо контрольно-наглядової гілки влади, її прихильники говорять, що за сучасних умов оптимальним є гнучке розуміння теорії поділу влади. її втілення в життя у різних країнах має свої відмінності, що і обумовлює оптимальність гнучкого розуміння теорії поділу влади, можливість її доповнення новими елементами, що відповідають реаліям сьогодення. Цей принцип допускає створення державних органів, що функціонують паралельно трьом основним гілкам державної влади. Не можна допускати догматичного трактування розподілу влад як раз і назавжди існуючої схеми. Неприпустимо зациклюватися лише на одному з важливих варіантів цієї теорії.

Вважаємо, що концепція поділу влади має, насамперед, орієнтуючий характер. У "чистому" вигляді вона ніде, принаймні в сучасних умовах, не здійснюється . Навпаки, практика державотворення свідчить про доповнення її новими елементами, що відповідають сьогоднішнім реаліям.

Можна згадати, що в історії політичної думки число гілок влади, що пропонувалося встановити, коливалося від двох до десяти. Так, Джон Локк вважав, що підтримка режиму свободи вимагає, щоб публічно-владні повноваження держави були чітко поділені між законодавчою та виконавчою владами.

Шарль Монтеск'є відстоював необхідність існування уже трьох влад - крім законодавчої та виконавчої гілок влади називав ще судову. Деякі послідовники Ш. Монтеск'є доповнювали теорію розподілу влад шляхом приєднання до трьох влад четвертої. Носіями виконавчої влади у власному значенні слова вони називали не монарха, а міністрів, йому ж присвоювали особливу "упокорюючу" або "врівноважуючу" владу, призначення якої полягає в тому, щоб регулювати дії останніх трьох влад, забезпечувати їх рівновагу та вирішувати їх взаємні конфлікти.

Ця думка вперше була висловлена у 1791 році членом Національних Зборів Франції Кнермоном де-Тоннером і згодом, у 1814 році, докладно розвинена Бенджаменом Констаном. У Німеччині вона була сприйнята Гегелем і в своєрідній метафізичній формі викладена його учнем Лоренцом фон Штейном.