Право на майно - це набута в результаті дій потерпілого можливість шахрая чи вимагача користуватися, володіти і розпоряджатися чужим майном. Така можливість шахраєві чи вимагачу може бути надана лише шляхом оформлення відповідних документів, які мають правове значення, тобто встановлюють право на майно або ж звільняють від обов'язків майнового характеру (договір дарування речі, доручення на право користування нею). Під будь-якими іншими діями майнового характеру треба розуміти такі дії потерпілого, вчинення яких без вимагання призвело б до розтрати винним свого майна або до затрати ним особисто або членами його сім'ї певної праці до примноження або покращення якості як свого майна, так і майна своїх родичів або інших осіб, на користь яких вчинювався злочин. Насамперед, це послуги, що надаються безоплатно, наприклад, ремонт квартири, транспортного засобу, будівництво житлового чи дачного будинку, гаража, реставраційні роботи, вирощування сільськогосподарських культур тощо. Зокрема, як вимагання судова практика визнає примушування потерпілого відвезти на транспортному засобі винного або інших осіб чи перевести вантаж у певне місце без матеріальної винагороди за це[6, c. 407].

Об'єктивна сторона злочинів проти власності полягає у:

1) викраденні (ст.ст.185-188 КК);

2) привласненні (ст.191 КК);

3) розтраті (ст.191 КК);

4) вимаганні майна (ст.198 КК);

5) заволодінні ним шляхом шахрайства (ст.190 КК);

6) заволодінні ним шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем (ст.191 КК);

7) вчиненні інших дій, спрямованих на порушення права власності (ст.ст.192-198 КК).

Різноманітність видів злочинів проти власності відрізняються способами їх вчинення. Так, способи вчинення злочинів проти власності визначені законом:

- крадіжка - таємно (ст.185 КК);

- грабіж - відкрито та із застосуванням насильства (ст.186 КК);

- розбій - нападом (ст.187 КК);

- шахрайство - обманом (ст.190 КК);

- вимагання - застосуванням психічного насильства (погрози та шантаж) (ст.189 КК) і так далі.

Суб'єктами злочинів, передбачених ст.ст.185-187,189, ч.2 ст.194, можуть бути осудні особи, які досягли 14-річного віку, а злочинів, передбачених ст.ст.188,190,Ї92,193, ч.1 ст.194, ст.ст.195,196,198, - осудні особи, які досягла 16-річного віку. Суб'єкт злочинів, передбачених ст.ст.191 і 197, - спеціальний, ним може бути особа, котрій майно було ввірене чи перебувало в її віданні, службова особа, а також особа, котрій доручені зберігання чи охорона чужого майна[2].

На початку розділу було встановлено, що головною об'єктивною ознакою злочинів проти власності є безпосередній об'єкт посягання. Другою ж головною ознакою злочинів проти власності є їх суб'єктивна сторона. Переважна більшість злочинів проти власності вчинюються умисно і лише з прямим умислом. Такою є суб'єктивна сторона всіх видів злочинів проти власності. При таких обставинах суб'єкт злочину усвідомлює, що:

1) майно, яким він протиправно заволодіває, є для нього на даний момент чужим і він на має на нього права;

2) вилучення цього майна здійснюється всупереч волі його власника чи іншої особи, у володінні якої воно знаходиться, але, незважаючи на це, він бажає ним заволодіти або обернути на свою користь чи користь інших осіб[6, c. 409].

Лише два із злочинів проти власності можуть вчинятися як з прямим, так і з непрямим умислом - це умисне знищення чи пошкодження чужого майна (ст.194 КК). І тільки два із злочинів проти власності вчиняються необережно - це необережне знищення чи пошкодження майна (ст.196 КК), а також порушення обов'язків щодо охорони майна (ст.197 КК).

Із суб'єктивних ознак злочинів проти власності найбільше практичне значення мають мотив і мета. Майже всі злочини проти власності вчинюються із корисливих мотивів із метою неправомірного збагачення, нелегального набуття майна, грошей, цінностей. Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає в прагненні винного протиправно обернути чуже чи нічийне майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь[5, c. 236]. В результаті протиправного вилучення чи заволодіння чужим майном або обернення на свою користь нічийного майна винний або інші особи одержують фактичну можливість володіти, користуватися чи розпоряджатися таким майном як своїм власним, а власник цього майна такої можливості позбавляється. З інших спонукань (помста, кар'єризм, хуліганство) можуть бути вчинені лише два злочини - умисне знищення або пошкодження чужого майна (ст.194 КК).

Із врахуванням способу вчинення, а також мотиву і мети всі злочини проти власності розділяються на три групи:

1. Діяння, які характеризуються протиправним корисливим оберненням на свою користь чи користь інших осіб чужого майна, яке заподіює пряму шкоду власникові і здійснюється, як правило, проти волі власника. Такими є: крадіжка (ст.185 КК), грабіж (ст.186 КК), шахрайство (ст.190 КК), привласнення, розтрата і розкрадання з використанням посадових повноважень (ст.191 КК), розбій (ст.187 КК), вимагання (ст.189 КК). Ці злочини характеризуються протиправним корисливим заволодінням чужим майном, поєднаним із вилученням цього майна із володіння власника.

2. Спричинення власникові майнової шкоди. Це також корисливі посягання на власність, але вони не мають ознак першої групи, спричинення майнової шкоди обманом або зловживання довір'ям (ст.192 КК), привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, державного чи колективного майна (ст.193 КК). Ці злочини вчинюються також із корисливих мотивів, але вони не поєднані з безпосереднім вилученням чужого майна і володіння власника.

3. Некорисливі посягання на власність. До них належать умисне знищення або пошкодження чужого майна (ст.194 КК), необережне знищення чужого майна (ст.196 КК), злочинно-недбале ставлення до охорони майна (ст.198 КК)[5, c. 267].

Рівний захист усіх форм власності передбачає однакові підстави і межі відповідальності за порушення прав власників, в тому числі кримінальної, а це, в свою чергу, вимагає від кримінально-правової науки вироблення однакового підходу і єдиних понять щодо злочинних посягань проти власності, незалежно від її правових форм.

1.2 Крадіжка як один із видів злочинів проти власності

Крадіжку можна визначати як найбільш поширений та небезпечний злочин з усіх злочинів проти власності, що посягають на державне, колективне та особисте майно громадян в Україні та в інших країнах світу. Ще Руська Правда передбачала відповідальність за татьбу. «Татьба» у праві Київської Русі означала викрадення чужого майна з корисних мотивів, а крадія називали «тать». Лише з кінця XVIII століття поняття «татьба» втрачає свого значення і замінюється на «воровство - кража»[13, c. 56].

Відповідальність за крадіжку була різною. Руська Правда, наприклад, передбачала штраф, право стародавньої Індії - смертну кару, право деяких країн середньовічної Європи - відрубування кінцівок. Також не відрізнялось гуманністю і законодавство Петра I.

Наразі, юридична відповідальність за крадіжку передбачена статтею 185 Кримінального кодексу України і статтею 51 Кодексу про адміністративні правопорушення.

Стаття 185 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за крадіжку і визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна[2].

Стаття 51 Кодексу про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність за дрібне викрадення чужого майна.

Питання щодо визначення крадіжки злочином чи адміністративним правопорушенням є дуже значимим для правозастосовної практики. Від розміру шкоди, завданої при викраденні чужого майна, залежить чи особа буде піддана кримінальному переслідуванню чи на неї накладуть адміністративне стягнення.

Крадіжка є одним із корисливих злочинів, пов'язаних з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб. Кримінальний кодекс у ч. 1 ст. 185 визначає крадіжку як таємне викрадання чужого майна[2].

Поняттям «крадіжка» охоплюється значне коло злочинів, що різняться предметом посягання, способом вчинення і приховування, місцем реалізації злочинного задуму. З огляду на це вирізняють:

1) крадіжки з приміщень -- крамниць, кіосків, складів, готелів, санаторіїв, гардеробів, гуртожитків, квартир, будинків, дач тощо;

2) крадіжки матеріальних цінностей з цехів промислових підприємств, підприємств АПК, комунального господарства і будівельних майданчиків, а також вантажів на залізничному, річковому, морському і повітряному транспорті;

3) крадіжки особистих речей громадян на вокзалах, з купе поїздів тощо;

4) кишенькові крадіжки (на базарах, у громадському транспорті);

5) крадіжки транспортних засобів (автомобілів, мотоциклів, мопедів тощо)[21, c. 379].

В юридичній літературі існує багато думок науковців щодо визначення поняття «крадіжка». Так, Бичик С.В визначає крадіжку як умисне протиправне вилучення чужого майна з метою його присвоєння [7, c. 142].

Бабій С. говорить, що крадіжка - це злочин, що полягає в таємному викраденні державного, громадського або особистого майна громадян з метою обернення його на свою користь або на користь третіх осіб[4, c.353].

За визначенням Головченко В.В, це - таємне викрадення державного, колективного чи індивідуального майна[9, c.76].

Шемшученко Ю.С. визначає крадіжку як злочин проти власності, який полягає у таємному викраденні чужого майна[20, c.408].

На думку Голощапова Н.А., крадіжка - таємне викрадення чужого майна, тобто вилучення майна, який передбачає наявність у злочинця впевненості, що він діє непомітно для потерпілого та інших осіб, що відрізняє крадіжку від розбою та грабежу[10, c.154].

Кузнєцов В. та Михайленко О. дають визначенню крадіжки як таємному розкраданні чужого майна[12,c.273].

Цікавим підходом до трактування поняття “крадіжка” є підхід вченого Аймана Хусейна Мухаммеда аль Орімі, який зазначає, що крадіжка - це умисний злочин, що базується на спеціальному умислі, що виражається в бажанні винного своїми діями завдати шкоди іншим особам за рахунок незаконного вилучення майна[3, c. 14].

Проаналізувавши підходи до трактування поняття “крадіжка” в юридичній літературі, можна стверджувати, що серед дослідників немає єдиної точки зору щодо визначення даного терміну. Однак, для більш широкого розуміння сутності поняття «крадіжка» можна зробити групування проведених результатів. Отже, найбільша кількість авторів трактують дане поняття як таємне розкрадення чужого майна (40 %). Суттєву частку також займають визначення даного поняття як непомітне для потерпілого та інших осіб викрадення чужого майна (19 %) і таємне викрадення державного, колективного чи індивідуального майна (19 %). Значну увагу дослідниками приділено визначенню поняття “крадіжка” як злочин проти власності (15 %). Найменше уваги приділено трактуванню даного поняття як умисного викрадення чужого майна (7 %).

У свою чергу, під словом “крадіжка” в юриспруденції розуміють один з видів викрадення.

Викрадення - це злочин, який полягає в умисному незаконному заволодінні певним способом чужою власністю і за який передбачено кримінальну відповідальність. Крадіжка є різновидом викрадення, вирізняючись з-поміж інших видів викрадення способом вилучення майна -- таємністю[11].

Основними ознаками крадіжки можна визначити:

а) викрадення особистого майна громадян, тобто зазіхання на чужу власність;

б) таємний характер викрадення;

в) здійснення викрадення навмисно, при наявності корисливого мотиву і мети заволодіти чужим майном і розпорядитися їм як своїм власної;

г) здійснення розкрадання особою, яка досягла 14-літнього віку і здатною усвідомлювати свої дії і керувати своїми вчинками (осудною).