4) однакові принципи побудови та дії: особистої відповідальності, індивідуалізації відповідальності та покарання, та ін.;

5) норми й Загальної, й Особливої частин застосовуються лише взаємопов'язано. Жодна норма Загальної частини не може бути усвідомлена та застосована, якщо не конкретизувати її зміст щодо певних видів злочинів положеннями Особливої частини. І навпаки, жодна норма Особливої частини не може бути застосована у відриві від положень, які містяться в нормах Загальної частини кримінального права;

6) структурні елементи кримінально-правової норми виражені i в Загальній, i в Особливій частинах;

7) зміна змісту норм Загальної частини тягне за собою відповідні зміни в нормах Особливої частини (наприклад, при зміні тривалості виправних робіт).

Разом з тим, між Загальною та Особливою частинами Кримінального кодексу України можна виявити й певні відмінності:

1) у змісті норм: регламентовані положення Загальної частини спільні (загальні) для всіх або більшості злочинів; в Особливій частині - специфічні (особливі) для деяких видів злочинів;

2) у структурі норм: норми Загальної частини, зазвичай, складаються з гіпотези та диспозиції, норми Особливої частини - із диспозиції та санкції (крім норм-дефініцій (“роз'яснювальних”) і норм про умови звільнення від кримінальної відповідальності за деякі злочини (“заохочувальних”);

3) в умовах подолання прогалин: при застосуванні норм Загальної частини допускається аналогія, в Особливій же частині кримінального права вона повністю виключається.

Взаємодія термінологічного апарату Особливої частини КК та інших галузей законодавства відбувається на таких засадах: 1) терміни інших галузей законодавства повинні використовуватися в Особливій частині КК у тому ж значенні, що і в цих галузях; 2) терміни Особливої частини необхідно вживати в їхньому власному значенні; 3) терміни інших галузей законодавства розкривають, конкретизують зміст термінів Особливої частини КК України.

Для прикладу: в Особливій частині КК України вживаються такі терміни, запозичені з кримінально-процесуального законодавства: “свідок”, “докази обвинувачення” та ін. Усі ці терміни використовуються в Особливій частині КК тільки у тому значенні, якого вони набули у кримінально-процесуальному законодавстві. Аналогічно запозичуються кримінально-процесуальним законодавством терміни Особливої частини КК. Зокрема, для застосування такого запобіжного заходу, як взяття під варту, необхідно встановити наявність у діях особи ознак одного із злочинів, що вказані у ст.155 КПК України, а отже, використати терміни Особливої частини КК України. Деколи простежується і негативна тенденція - використання в Особливій частині КК України або застарілих термінів, які вже не вживаються в інших галузях законодавства (наприклад, “душевна хвороба”, “індивідуальне майно”), або надання їм зовсім іншого значення, ніж те, яке вони мають в інших галузях законодавства (наприклад, “водойми”, “громадська організація”). Таке порушення у використанні термінів інших галузей законодавства неприпустимі, оскільки, знову ж таки, відбувається довільна інтерпретація термінів цих галузей.

Отже, змінюючи значення чи вилучаючи той чи інший термін як з Особливої частини КК, так і з інших галузей законодавства, треба обов'язково проводити таку заміну і в тих галузях законодавства, де вживається змінений термін чи термінологічний зворот.

Отже, термінологічний апарат Особливої частини КК України не є повністю відокремленим від термінологічних апаратів суміжних галузей законодавства і правової науки. Ці термінологічні апарати зазнають взаємних впливів і розвиваються взаємопов'язано.

1.3 Вимоги до понятійного апарата Особливої частини КК України та їх загальна характеристика

Для того, щоб різноманітні поняття, терміни, термінологічні звороти тощо було сприймати легше, науковці займаються виробленням різноманітних вимог до мови закону. Це здійснюється вже протягом довгого часу. Ще навіть римські юристи висловлювали певні погляди на цю проблему. Сенека, відзначаючи значення стислості законодавчої мови, писав «Legem enim brevem esse oportet, quo facilius ab imperitis teneatur» ( «закон повинен бути стислим, щоб його краще запамятовували ті, хто не знає закону») [77]. Бекон Веруламський говорив, що закон повинен бути точним і не залишати ніяких сумнівів [84, c.9]. Найяскравіші погляди можна знайти у працях французьких філософів, зокрема у Ш.Монтеск'є, який вказував, що слова законів повинні викликати у людей одні і ті ж ідеї, ніколи не можна в законі вживати невизначені поняття, стиль законів повинен відрізнятися точністю та стислістю і т.д. [86, c.253]. І.Бентам у «Номографії» вказував, що основною вимогою до мови закону повинна бути його доступність для розуміння кожною особою, від якої очікується дотримання цього закону в її діяльності [111, c.72]. Абсолютно протилежної точки зору дотримується теорія «стилю права». Її представники, зокрема, А. Шнітцер, стверджували, що доступна форма вираження права пов'язана з низьким рівнем розвитку людей, тому й закони повинні бути незрозумілими [64, c.93]. Проте ця позиція на сьогодні являється нікчемною. Сьогодні вчені-правники вдосконалюють вже існуючі дослідження та на їх основі розвивають нові. І тому найголовнішими вимогами до мови законодавства на сьогодні визначені такі: точність, зрозумілість, доступність, вичерпність, стислість, простота, чіткість, однорідність викладу, офіційний характер, дотримання правил правопису тієї мови, на якій написаний нормативно-правовий акт, стандартизація та формалізованість, легка запам'ятовуваність, єдність, насиченість узагальненими термінами, виразами і поняттями, ясність, експресивна нейтральність, вільна оглядовість статті та вірне відображення змісту норм назвами статей [104].