Формування споживчих відносин та споживчого законодавства в Україні започатковано після переходу країни до ринкових реформ та прийняття 7 лютого 1991 року Закону України "Про захист прав споживачів", який з цього моменту піддавався постійному істотному оновленню. Таке оновлення здійснюється з метою досягнення відповідності цивільного законодавства України стандартам Європейського Союзу та іншим міжнародно-правовим актам. Відзначається, що передумовами прийняття споживчого законодавства та формування комплексного інституту споживчого права стали переважно міжнародні фактори, як "консумерський рух" за встановлення механізмів підвищеного захисту споживача (громадянина) як "слабкої" сторони, Хартія Європейського Союзу (1973 р.), Керівні принципи ООН захисту інтересів споживачів та ін.

Характерною ознакою правовідносин за участю споживачів є нерівне положення суб'єктів, наявність "сильної" і "слабкої" сторони: з одного боку виступають підприємці, що володіють не лише капіталом, а й певним обсягом необхідних фахових знань про свій товар (послугу), а з іншого - індивідуальний споживач (фізична особа), який змушений довіряти наданій інформації про товар або послугу. Проте традиційне договірне право не надає звичайному споживачу ефективних способів захисту його інтересів у відносинах з виробниками, продавцями та підприємствами, що надають послуги, оскільки воно базується на принципах рівності сторін, свободи договору. Відтак виникає потреба у формуванні спеціального споживчого законодавства.

Споживче законодавство (для зручності таку умовну назву можна дати нормативно-правовим актам, що регулюють відносини за участю споживачів) доцільно поділяти на дві групи нормативних актів. Перша група законодавчих актів регулює відносини, в яких споживач виступає як безпосередній учасник. Її складають нормативні акти, що закріплюють основні права споживачів, акти, що регулюють відносини, засновані на цивільних договорах (роздрібної купівлі-продажу, прокату, побутового підряду тощо). Вони визначають порядок укладення таких договорів, права та обов'язки сторін, порядок виконання та правові наслідки невиконання або неналежного виконання цих договорів.

У відносинах, що регулюються другою групою нормативних актів, конкретний споживач не приймає безпосередньої участі. До неї належать акти, що регламентують діяльність державних органів і передбачають основні вимоги стосовно товарів, робіт, послуг та спрямовані на забезпечення безпеки життя, здоров'я споживачів тощо.

В дисертації обгрунтовано, що запропонована в юридичній літературі концепція сервісного права як самостійної чи навіть комплексної галузі права, є хибною і науково недалекоглядною, адже об'єднання в галузь права таких різнорідних норм публічного і приватного характеру, що належать до предмета регулювання інших галузей права, суперечить положенням загальної теорії права, а також правовим засадам ЦК України.

На думку дисертанта, до предмету цивільно-правового регулювання входять такі майнові відносини за участю споживачів, в яких учасники не знаходяться у стані владної підпорядкованості і виступають як незалежні, автономні суб'єкти. Такі відносини функціонують як зобов'язальні відносини, які виникають на підставі договору, а інколи делікту.

Дисертантом наведено додаткові аргументи на підтримку позиції тих авторів, які розглядають сукупність норм, що регулюють споживчі відносини, комплексним інститутом споживчого права.

За ЗУ "Про захист прав споживачів" (в редакції 2005 р.) споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (п. 22 ст. 1). Відповідно ж до попередньої редакції Закону споживач - громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Отже новели Закону в редакції 2005 р. очевидні і істотні, незмінним залишилося за цим Законом лише те, що споживачем може бути фізична особа.

Зміни, внесені до Закону в частині визначення поняття "споживач", спрямовані на гармонізацію національного споживчого законодавства з міжнародно-правовими актами. Інша справа, що термін "особисті потреби" далеко не повною мірою відображає мету придбаного (виробленого) товару, замовленої роботи, послуги, а тому відмова від побутового характеру споживчих правочинів можливо є передчасною.

На жаль, у новому ЦК відсутня загальна норма, яка б визначала поняття "споживач". Воно розкривається певною мірою в статтях, які регулюють окремі договори за участю фізичних осіб.

Так, згідно з ч. 1 ст. 698 ЦК за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його. Тобто у цій статті відсутнє посилання на побутове призначення товару.

Відповідно до ч. 1 ст. 865 ЦК за договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб. У наведеній ситуації побутові потреби розглядаються лише як різновид особистих потреб. Як бачимо, розбіжності між визначенням споживача-покупця і споживача-замовника у побутовому підряді є істотними. При цьому обидва наведені положення вступають в суперечність з відповідним положенням Закону "Про захист прав споживачів". Окрім всього, у Законі України "Про захист прав споживачів мова йде про придбання або замовлення продукції для особистих потреб, а в ЦК - для особистого, домашнього або іншого використання, для задоволення побутових та інших особистих потреб, що повною мірою відповідає вищезгаданій Декларації ООН.

Аналіз досліджуваного питання дає достатньо підстав для висновку про необхідність розширення змісту поняття "споживач". Вважаємо, що споживачем має вважатися фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати або замовити товари (роботи, послуги) для задоволення особистих, у тому числі сімейних, домашніх, культурно-побутових, фінансових та інших особистих потреб, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю. Таке визначення необхідно передбачити як в Преамбулі, ст. 1 ЗУ "Про захист прав споживачів", так і в ст. 633 ЦК.

В чинному законодавстві відсутнє чітке розмежування правого статусу фізичної особи-споживача і фізичної особи-підприємця. Безспірно, однак, що фізична особа, яка є підприємцем, також може бути споживачем у споживчих правовідносинах, що вимагає нормативного закріплення.

Тому дисертантом пропонується доповнити статтю 51 ЦК України частиною другою наступного змісту: "На договірні відносини фізичної особи-підприємця, які виникли з договорів, спрямованих на придбання, замовлення товарів (робіт, послуг) з метою задоволення особистих потреб, не пов'язаних із здійсненням ним підприємницької діяльності - розповсюджується законодавство про захист прав споживачів".

Аналіз положень Преамбули Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції 1994 р. та деяких статей нового ЦК України (зокрема статей 633, 698) свідчить про те, що у споживчих правовідносинах другою стороною завжди є підприємець (за Законом від 01.12.2005 р. - суб'єкт господарювання), який здійснює продаж товарів, виконання робіт, надання послуг у певних сферах виробничої та іншої суспільної діяльності.

У зв'язку зі змінами, внесеними до ЗУ "Про захист прав споживачів" від 01.12.2005 р. обґрунтовано недоцільність введення терміну "суб'єкт господарювання" щодо статусу продавця, виконавця та виробника і вилучення терміну "громадянин-підприємець", оскільки, по-перше, не кожен суб'єкт господарювання є суб'єктом підприємництва, по-друге, в ЦК вживається термін "підприємець", в-третіх, ЗУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" здійснюється реєстрація фізичних осіб як підприємців, а не як суб'єктів господарювання.

Основною підставою виникнення споживчих зобов'язань слугують двосторонні правочини-договори. В цивілістичній літературі і в деяких нормативно-правових актах досить часто усі споживчі договори називають договорами про надання послуг (споживчих послуг). На думку дисертанта, це суперечить засадам договірного права та законодавчо визначеній системі цивільних договорів. Правова природа споживчих договорів є різною і власне договори про надання споживчих послуг складають лише їх певну частину, тобто лише ті, які підпадають під дію норми глави 63 "Послуги. Загальні положення". Тому дисертант вважає за можливе іменувати усі споживчі договори договорами про послуги лише умовно - для зручності, не забуваючи про їх різну правову природу.

Усі споживчі договори є публічними договорами, на які мають розповсюджуватися, зокрема, положення ст. 633 ЦК України. Однак в цій статті не виділено в окрему категорію споживчі договори та їх спеціальне врегулювання.

Тому було б доцільно в ст. 633 ЦК провести поділ публічних договорів на ті, в яких обидві сторони підприємці і ті, в яких друга сторона є фізична особа. Тому в ст. 633 ЦК необхідно було б ввести ч. 7, в якій передбачити, що на відносини публічного договору, в якому одна сторона підприємець, а друга - фізична особа споживач, розповсюджується законодавство про захист прав споживачів.

Відповідно до п. 7 ст. 1 ЗУ "Про захист прав споживачів" договором є "усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція". Наведене визначення споживчого договору містить кілька юридичних недоліків, зокрема, не визначено предмет договору, особливий склад суб'єктів та ін.

На думку дисертанта, споживчим договором, на який розповсюджується законодавство про захист прав споживачів має вважатися правочин, за яким продавець, виготівник, виконавець, що є підприємцем, реалізує товар, роботи, послуги споживачеві - фізичній особі, яка придбаває, набуває, замовляє, використовує (має намір це зробити) товар, роботи, послуги для особистих культурно-побутових сімейних, домашніх та інших особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням професійних обов'язків найманого працівника.

Вищенаведені ознаки споживчого договору дозволяють виявити низку конкретних договорів, яким притаманні такі ознаки і які врешті утворюють систему споживчих договорів, основними серед яких є наступні: роздрібна купівля-продаж; договори побутового прокату; договори побутового підряду; договори про надання споживчих послуг (транспортних, зберігальних, фінансових, культурно-концертних, туристичних, ритуальних та ін.).