Прийняття нового ЦК України 2003 року, істотне оновлення ЗУ "Про захист прав споживачів" зумовлює необхідність перегляду деяких положень і концепцій щодо правової регламентації відносин за участю споживачів, внесення визначеності щодо договірних форм, в межах яких функціонують споживчі правовідносини.

У зв'язку з цим важливо виявити співвідношення норм спеціальних законів, присвячених окремим видам послуг, Закону України "Про захист прав споживачів" і нового ЦК України 2003 року у сфері регламентації договірних відносин, зокрема, встановлення класифікаційних критеріїв їх розмежування та поділу на види.

Класифікація цивільних договорів у цивільно-правовій доктрині здійснювалася за різними критеріями. Проте існує єдиний критерій для всієї системи договорів, втілений частково у новому ЦК України, який полягає у поділі договорів за спрямованістю досягнення матеріально-правового результату. Він був у свій час обгрунтований О.О.Красавчиковим[143][44], О.С.Іоффе [127][45], іншими цивілістами і певним чином був модифікований з урахуванням умов сьогодення М.І.Брагінським[78][46] та Є.О.Сухановим[97][47] за критерієм спрямованості цивільно-правового результату.

На чотири великі групи (спрямовані на передачу майна, спрямовані на виконання робіт, спрямовані на надання послуг, спрямовані на передачу грошей) поділяє усі договори російський цивіліст О.О.Красавчиков, який в межах цих чотирьох груп виділяє також деякі договори споживчого характеру, такі як: побутового замовлення і підряду, договори культурного і побутового обслуговування громадян, перевезення пасажирів і багажу [146][48]. Тобто і у цьому випадку автор не наводить багатьох інших видів договорів споживчого призначення.

Виділення зобов'язань з надання послуг із зобов'язань з виконання робіт завжди було дискусійним, проблемним питанням. Більшість цивілістів дотримувалося погляду про доцільність такого виокремлення.

Певною мірою позицію О.О.Красавчикова в останніх працях підтримав М.І.Брагінський з тією різницею, що в четверту групу договорів він включив договори на створення різних утворень.

Нині продовжується процес наукового пошуку оптимальних класифікаційних договірних груп. Так, використавши критерій спрямованості договорів на досягнення відповідних правових наслідків (результатів) В.В.Луць запропонував наступні групи цивільно-правових договорів:

1. договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергетичних ресурсів тощо);
2. договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг тощо);
3. договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робіт, на виконання аудиторських робіт тощо);
4. договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції тощо);
5. договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, схов, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір тощо);
6. договори про спільну діяльність (установчий договір, угода про науково-технічне співробітництво тощо)[236][49].

З договорів, що мають безпосереднє відношення до споживчих, автором названі лише побутовий прокат, побутовий підряд.

В юридичній літературі називаються і інші варіанти груп договорів за їх цільовою спрямованістю з більшою кількістю груп договорів. Так, 7 груп договорів (як у свій час пропонував М.В.Гордон) з поділом їх на підвиди виділяє                Ю.В.Романець[199][50], дев'ять груп виділив О.С.Іоффе[127][51], десять груп договорів - В.В.Меркулов[171][52], десять груп - А.Д. Корецький[140][53].

Ознайомлюючись з наведеними та іншими класифікаціями договірних груп за їх цільовою спрямованістю, насамперед необхідно відзначити, що усі вони певною мірою об'єктивно відображають структурну побудову системи договорів. Але необхідно водночас визнати, що вони не можуть відобразити всю різноманітність договорів споживчого характеру, оскільки останні можуть бути присутні в кожній класифікаційній групі. Крім того, вони виділяються законодавством в окремі види договорів не стільки за юридичними, скільки за суб'єктивно-вольовими критеріями, які полягають у необхідності захисту "слабкої" сторони, незважаючи на закріплення у цивільному законодавстві засад юридичної рівності, свободи суб'єктів цивільних правовідносин.

Одним з проблемних питань правового регулювання відносин за участю споживачів є суперечливість деяких моментів у регламентації зобов'язань з надання послуг. Це зумовлено такими негативними моментами. По-перше, слід вказати на відсутність визначення поняття "послуги" у сфері споживчих правовідносин у ЦК України 2003 року і Законі "Про захист прав споживачів"; по-друге - на недостатність диференціації послуг і, по-третє - на нечіткість класифікаційних критеріїв поділу договорів про надання послуг на види.

Можна із впевненістю сказати, що цивільно-правові норми у сфері охорони та захисту прав споживачів у сфері послуг не містять чітких базових категорій, що вимагає проведення дослідження і доопрацювання даної проблеми.

Потреба у такому доопрацюванні зумовлена, у першу чергу, появою у новому ЦК глави, присвяченої договорам з надання послуг, яка є новелою. Слід зазначити, цивільне законодавство СРСР, у тому числі і ЦК УРСР 1922 та 1964 рр. не виділяли окремо договори з надання послуг, хоча аналіз норм і не виключав такої можливості, оскільки легальне визначення підряду містило вказівку про виконання підрядником робіт, а не надання послуг: "...одна сторона - підрядник зобов'язується виконати на свій ризик певну роботу..." - вказувалося у ст. 332 ЦК УРСР 1963 р.

Проте у радянській цивілістичній доктрині існувала думка про недоцільність існування окремого договору про надання послуг та його відмежування від договору підряду. Як вказував І.Л.Брауде "робота може складатися у виготовленні будь-якої речі або наданні послуги" [184][54]. Цієї думки дотримувалися З.І.Шкундін [96][55] і Б.Л.Патушинський[97][56]. У свою чергу О.Ю.Кабалкін обґрунтовував свою прихильність до вказаного погляду тим, що так званий договір з надання послуг поглинається елементами усіх інших договорів..., що підкреслює неприйнятність пропозиції щодо конструювання спеціальної цивільно-правової категорії "договори послуг"[135][57]. Коло прихильників протилежної думки про необхідність окремого виділення у законодавстві зазначених договорів було значно більшим (О.С.Іоффе, О.А.Пушкін, Є.Д.Шешенін, Б.І.Пугінський, Є.О.Суханов, Я.Ф.Фартхутдинов)[78][58], і вона отримала своє часткове втілення у нормах нового ЦК України 2003 року, але лише щодо терміну "послуги".

Прийняття нового ЦК України не припинило існування та формування нових теорій щодо правової природи договору про надання послуг.

Невирішеним залишається питання про сутність предмету договору з надання послуг. Новий ЦК України, Закон України "Про захист прав споживачів" також залишають це питання відкритим. Безумовно, що відсутність законодавчої регламентації такої суттєвої категорії шкодить правовому регулювання відносин за участю споживачів, оскільки заважає відмежуванню договорів про надання послуг від схожих договорів з елементами послуги.

Притаманний сучасному цивільному праву поділ об'єктів зобов'язань на роботи та послуги можна знайти ще у римському праві. Римськими юристами виокремлювалися три різновиди договору найму: договір найму речей (location conduction rerum); договір найму послуг (locacio conductio operarum) і договір найму робіт, або підряду (locatio conduction operis або operis faciendi).

Але договір найму послуг в римському праві не був регламентований належним чином, оскільки "чиста" (нерезультативна) діяльність не була потрібна римському цивільному обороту, тому, що існував більш легкий шлях її отримання - праця рабів [109][59]. У зв'язку з цим договір найму послуг мав другорядне значення у римському праві, а діяльністю вищого порядку - юридичною, медичною, землемірною займалися представники вищих класів і надавали її безоплатно [67][60].

На думку Д.І.Степанова, кваліфікація послуг в якості об'єкту зобов'язань, що виникає з договору найму, дійшла до нас з французького та німецького права та існувала також у дореволюційному російському праві [210][61].

Г.Ф.Шершеневич, здійснюючи класифікацію договорів дореволюційного цивільного права за їх метою, виокремлював договори з надання користування чужими послугами і відносив до них особистий найом, оплатне надання послуг, перевезення, довіреність, комісію, поклажу, товариство [250][62].

У новому ЦК України вказується, що послуга - це один з об'єктів цивільного права (ст.177 ЦК України). Проте цього визначення недостатньо для розуміння сутності даної правової категорії. Вказане питання є предметом наукових спорів. Одні автори вважають, що послуга являє собою певну діяльність, спрямовану на отримання нематеріального результату, а це означає, що об'єктом відповідного правовідношення виступає дія та її корисний ефект [252][63]. Як підкреслює В.В.Луць, "корисний ефект такої діяльності не виступає у вигляді певного осяжного матеріального результату, як це має місце у підрядних договорах, а полягає у самому процесі надання послуги" [158][64].

Отже, відсутність матеріального результату відрізняє "послугу" від "роботи", а договір про надання послуг - від договору підряду.

О.С.Іоффе справедливо зазначав, що у зобов'язаннях з надання послуг один з контрагентів доручає іншому ведення певної справи, не пов'язаної зі створенням матеріального результату, а спрямованої на досягнення різних інших ефектів [127][65].

Інші автори підкреслюють, що послуга як об'єкт цивільного права являє собою певне благо - результат діяльності, що має властивості товару [150][66].

Більш переконливим, на нашу думку виглядає визначення послуги саме як дії, не спрямованої на досягнення матеріального результату, оскільки під благом можна розуміти будь-який об'єкт цивільних правовідносин. Зокрема, С.С.Алєксєєв доводить, що об'єктом правовідношення може бути виключно благо [61][67]. З цим важко не погодитися, але вказане благо має різний характер в залежності від виду правовідносин. У зв'язку з цим розмежування між договором підряду і договором про надання послуг можна провести на підставі визначення спрямованості дій, які виступають предметом договору.