4. Нарешті в ст. 1 Закону не визначається особа споживача, якою у споживчих правовідносинах має бути лише фізична особа. Це необхідно враховувати, адже в літературі та деяких нормативних актах під споживачами розуміють як фізичних, так і юридичних осіб, якщо мова йде про економічний зміст цього поняття. Наприклад, такий підхід до визначення терміну "споживач" дається в ст. 1 ГК України, який не завжди враховується в літературі [69][77].

Водночас у визначенні має бути конкретизована друга сторона, якою, як вже зазначалося нами раніше має бути не суб'єкт господарювання, а - підприємець.

Тому споживчим договором, на який розповсюджується законодавство про захист прав споживачів має вважатися правочин, за яким продавець, виготівник, виконавець, що є підприємцем, реалізує товар, роботи, послуги споживачеві - фізичній особі, яка придбаває, набуває, замовляє, використовує (має намір це зробити) товар, роботи, послуги для особистих культурно-побутових, сімейних, домашніх та інших особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням професійних обов'язків найманого працівника.

Вищенаведені ознаки споживчого договору дозволяють виявити низку конкретних договорів, яким притаманні такі ознаки і які врешті утворюють систему споживчих договорів, основними серед яких є наступні.

Договір роздрібної купівлі-продажу. Цей договір є фактично найпоширенішим споживчим договором, спрямованим на отримання споживачем товару у власність. Правові засади цього договору визначені зокрема статями 698-711 ЦК України, ЗУ "Про захист прав споживачів", Порядком заняття торговельною діяльністю і правилами торговельного обслуговування населення, затвердженим постановою КМУ від 9 лютого 1995 р.

Договір побутового прокату. За договором побутового прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк (ст. 787 ЦК). Основними джерелами правового регулювання відносин побутового прокату є статті 787 ЦК України, ЗУ "Про захист прав споживачів", Правила побутового обслуговування населення, затверджені постановою КМУ від 16 травня 1994 р. (з наступними змінами) та ін. нормативно-правові акти.

Договір побутового підряду. За договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Основні джерела правового регулювання побутових підрядних відносин: ЦК України (ст. ст. 865-874), ЗУ "Про захист прав споживачів", Правила побутового обслуговування населення, затверджені постановою КМУ від 16 травня 1994 р., Інструкція щодо надання окремих видів побутових послуг, затверджена наказом Українського союзу об'єднань підприємств і організацій побутового обслуговування населення від 27 серпня 2000 р. та ін.

На практиці досить важко розмежовувати договори підрядного типу від договорів про надання послуг у їх юридичному, а не економічному значенні, що було обумовлено відсутністю в ЦК УРСР норм, які б безпосередньо передбачали окрему категорію договорів про послуги. З прийняттям нового ЦК ситуація дещо змінилася у зв'язку з введенням до нього самостійної глави 63 "Послуги. Загальні положення." Відповідно до ст. 901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Іншими словами, надання послуги не завершується створенням того чи іншого майнового блага на відміну від договору підряду, за яким, на думку О.В.Дзери, його предметом є матеріалізований результат створення, перетворення, поновлення і навіть ліквідації речей [236][78]. За цими критеріями і необхідно розмежовувати підрядні договори та договори про надання послуг, оскільки це не враховується навіть в нормативно-правових актах.

Так, в Україні розроблено Класифікатор послуг (робіт) у сфері побутового обслуговування населення (далі -КППОН). КППОН є складовою частиною Державних класифікаторів України ДК 009-96 "Класифікація видів економічної діяльності та ДК 016-97 "Державний Класифікатор продукції та послуг". Існує також і "Повний перелік послуг, які належать до побутових і підлягають патентуванню", затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. №576, але увага його розробників спрямована не на визначення загальної кількості побутових послуг, а на виокремлення саме тих з них, які підлягають патентуванню.

Згідно КППОНу всі роботи і послуги побутового обслуговування населення згруповані у 14 блоків за однорідними видами послуг з урахуванням кодів Державних класифікаторів України ДК 009-96 та ДК 016-97.

Аналізуючи зміни Класифікатора можна дійти висновку, що в ньому перераховані переважно види робіт підрядного типу. Винятком у цьому переліку є: послуги прокату, які підпадають під дію ст. 787 ЦК; ломбардні послуги (ст. 967 ЦК); пасажирські та вантажні транспортні перевезення, експедиторська робота (глава 64 ЦК). Однак досить невизначеною є правова природа послуг щодо навчання дорослих та інші види навчання. Може виникнути також питання про правову природу медичних, кіноконцертних послуг.

При вирішенні цієї проблеми очевидно необхідно виходити з того, що статті глави 63 ЦК не містять ні конкретного, ні орієнтованого переліку послуг. Немає  єдиного підходу і у юридичній літературі.

Так, на думку О.М.Молявко, до зобов'язань з надання послуг належать перевезення, транспортне експедирування, доручення, страхування, комісія, туристичне обслуговування, зберігання, інформаційні послуги, позика, кредит, банківський рахунок, банківський вклад, управління майном, оплатне надання інших послуг тощо [233][79].

І.В.Жилінкова вважає, що до договорів про надання послуг належать як поіменовані договори (перевезення, транспортного експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісії), а також договори про фінансові послуги відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринкових послуг" від 12 липня 2001 р. Крім того, норми ЦК про надання послуг мають поширюватися на договори про надання медичних, юридичних, туристичних, освітніх, комунальних та інших послуг [232][80].

Подібний перелік договорів про надання послуг наводить також В.А.Васильєва, додаючи договори в сфері аудиторських, готельних, концертно-видовищних послуг [179][81].

Подібні наукові підходи щодо договорів про послуги необхідно враховувати на практиці, але з певними застереженнями щодо окремих договорів, наприклад, щодо банківського вкладу, позики, кредитного договору. При цьому важливе значення має спеціальне законодавство як: Закони України: "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 року, "Про зв'язок" від  22 грудня 1999 року, "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 року, "Про туризм" від 15 вересня 1995 року, інші, а також окремі галузеві нормативні акти: Правила надання послуг з газопостачання від 9 грудня 1999 року, Правила надання послуг населенню з водопостачання та водовідведення від 30 грудня 1997 року, Правила надання населенню послуг пасажирського автомобільного транспорту від 18 лютого 1987 року, Правила надання населенню послуг з перевезення міським електротранспортом від 22 квітня 1997 року та ін.

Проте не кожний договір про надання послуг автоматично має вважатися споживчим. Він має відповідати ознакам, що містяться у споживчому законодавстві щодо суб'єктів договору, непідприємницький характер одержуваних послуг та ін. В усіх випадках договір має бути оплатним. З цих міркувань не підпадають під дію споживчого законодавства безоплатні медичні, освітні та деякі інші безоплатні послуги, які держава має надавати усім громадянам на забезпечення їх конституційних прав. З огляду на ознаки, яким має відповідати споживчий договір, необхідно визнати законною ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області від 20 серпня 2003 р., яка задовольнила позов гр.-на Д. про стягнення з автостоянки шкоди, завданої викраденням автомобіля на підставі ЗУ "Про захист прав споживачів" [45][82].

Предметом договорів за участю споживачів можуть бути товари, роботи та послуги. Товари є предметом договору купівлі-продажу, роботи - договору підряду, послуги, які виділені окремо у ЦК України, - договорів про надання послуг (ст. 901 ЦК). Однак договори майнового найму, побутового прокату, безоплатного користування майном не відносяться до жодного з вказаних видів договорів. Передача речі за договором найму, прокату, безоплатному користуванню майном (позичка), не може визначатися предметом договору про надання послуг, оскільки вказані договори являють собою окремий тип договорів, а предметом цих договорів є не послуга, а дія з передачі речі наймачу у користування. Відносини між сторонами таких договорів детально регламентовані у відповідних главах ЦК України 2003 року.