Сучасний етап розвитку цивільного законодавства України характеризується посиленням процесу його гармонізації та уніфікації, що полягає у спрямованості на використання кращих досягнень цивілізованих країн у правовій сфері, які відповідають національним інтересам держави і громадянського суспільства. Повною мірою це стосується і тієї частини цивільного законодавства, яке регулює відносини за участю споживачів, які ми умовно для зручності називаємо споживчими відносинами. Перш ніж приступати до конкретного юридичного аналізу споживчих правовідносин для попереднього уявлення їх сутності та участі в них споживача як "слабкої сторони", необхідно скористатися класичним визначенням поняття "споживач", згідно з яким ним є "особа, яка уклала контракт з комерсантом про поставку йому товарів чи послуг для особистих потреб, не пов'язаних з його професійною діяльністю". Такі відносини мають регулюватися, на думку С.Жамена та Л.Лакура нормами "споживчого права"[195][1].

У цьому аспекті вдосконалення правової регламентації відносин за участю споживачів, посилення гарантій захисту їх прав є одним з першочергових завдань. Така діяльність повинна здійснюватися у напрямку досягнення відповідності цивільного законодавства стандартам європейського права, що обумовлено вирішенням питання про вступ України до Ради Європи та прийнятими Україною зобов'язаннями щодо прийняття нових законодавчих актів, у тому числі і нового ЦК, які б відповідали стандартам Європейського Союзу та принципам правової держави. Серед реальних кроків досягнення цього завдання - прийняття нового ЦК України, положення якого, серед яких важливе місце займають також відносини за участю споживачів, вимагають реального аналізу.

У зв'язку з цим цілком слушними є рекомендації Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що, визначаючи у практичній площині завдання щодо реалізації ідей гармонізації українського законодавства із законодавством ЄС, необхідно здійснити докорінні зміни у формуванні правового масиву, який регулює договірне право, виходячи із запровадження принципу свободи договору, диспозитивності у регулюванні прав і обов'язків учасників, встановлення їх взаємної відповідальності; корпоративного права у напрямі врахування і захисту інтересів міноритарних акціонерів, забезпечення прав "слабкої сторони" та ін. [153][2]. Слушність такої позиції полягає, зокрема, у тому, що такою "слабкою стороною" є також особа споживача, права якого вимагають ефективного захисту.

Проблема захисту прав споживачів є актуальною для кожної країни з ринковою економікою. Саме розвиток економіки, зумовлений науково-технічним прогресом, поширення конкуренції і виробництва товарів та надання різноманітних послуг призводять до нерівного положення суб'єктів комерційного і цивільного обороту - з одного боку виступають підприємці, і, навіть великі корпорації, що володіють не лише капіталом, а й певним комплексом необхідних знань про свій товар(послугу), а з іншого - індивідуальний споживач, який змушений довіряти наданій інформації про товар або послугу.

Таким чином, характерною ознакою даних відносин є наявність "сильної" і "слабкої" сторони, між якими у відносинах існує суперечність, нерівність, що потребують усунення за допомогою надання законодавчої підтримки і захисту споживачеві. Як справедливо зазначає О.М.Язвінська, "великого значення набула готовність окремих соціальних класів і станів суспільства завжди обстоювати поліпшення соціальних та економічних умов життя та праці, у тому числі вимагати обмеження свавілля виробників і торговців"[259][3].

Це знайшло своє втілення у виникненні консумерського руху, створенні міжнародних консумерських організацій, прийнятті відповідних законодавчих актів, що містять гарантії охорони прав споживачів, як на міжнародному, так і на державному рівні у багатьох країнах світу та прагненні до уніфікації та гармонізації норм споживчого законодавства.

Консумерський рух, який завжди мав певні соціально-економічні передумови, формувався поступово.

Прийнято розрізняти певні етапи консумерського руху: перший етап - кінець 19 - початок 20 століття; другий - 30-50 роки 20 століття; третій - 60-90 роки 20 століття. Зараз вже можна говорити і про четвертий етап розвитку світового консумерського руху - початок третього тисячоліття, який характеризується посиленням впливу міжнародних консумерських організацій на процеси уніфікації і гармонізації законодавства у даній сфері.

Слід зазначити, що на перших двох етапах у різних країнах Європи (Франція, Німеччина, Великобританія, Швеція тощо) а також в США і Канаді були прийняті деякі закони (зокрема, Закон Франції від 01.08.1905р. "Про обманні дії та фальсифікацію продуктів та послуг" Lui du 1er aout sur les frauds et falsifications matiere de produits ou de services)[105][4], були створені організації споживачів: Союз споживачів у США (1936 р.), Франції і ФРН (1951 р.), Великобританії (1957 р), Канаді (1960 р.) та ін.

Проте міжнародне значення і підтримку з боку державних органів і розвиток законодавчої бази консумерський рух отримав лише у третій період свого розвитку.

У 1960 році було створено Міжнародну організацію споживчих товариств МОСТ (IOCU - International Organization of Consumer Unions), яка у 1995 році була перейменована у Всесвітню організацію споживачів - Консумерский Інтернаціонал (Consumer Internatonal - CI). У Західній Європі з 1962 року почало діяти у рамках ЄЕС Європейське бюро союзів споживачів.

Таким чином, були закладені організаційні підвалини для подальшого міжнародного розвитку консумерського руху, який набув масового характеру у 60-70 роках 20 століття, що безумовно, знайшло своє втілення як у міжнародних нормативних актах, так і у національному законодавстві країн західної і східної Європи.

Третій період консумерізму зумовили процеси розмежування інтересів виробника (виконавця) і споживача. Розвиток торгівлі і комерційного обігу в цілому призвели до негативних наслідків у правовому положенні споживача. Як справедливо підкреслюють дослідники історії консумерізму, "в умовах деперсоналізації ринкового обміну, коли споживач неминуче все більше віддаляється від виробника, і товари попадають до нього через сотні тисяч великих, середніх та дрібних фірм посередників, йому стає дедалі важче отримати відшкодування збитків, завданих дефектами продукції"[202][5].

Зазначені негативні моменти стосуються і сфери надання послуг. Характеризуючи проблеми захисту прав споживачів послуг у той час, автори підкреслюють, що сектор послуг розвивається швидкими темпами. Наприклад, найкрупніші банки США пропонують своїм клієнтам понад сто видів різних послуг. Проте договірне право не надає звичайному споживачу ефективних засобів захисту його інтересів у відносинах з виробниками, продавцями та підприємствами, що надають послуги, оскільки воно виходить з фікції рівності сторін і свободи договору[105][6].

Таким чином, цивільне право з його принципами рівності сторін, їх незалежності та автономії волі не спроможне було надати повноцінний захист правам споживачів. Слід зазначити, що цивільно-правові способи захисту найбільш повно забезпечують захист порушених прав споживачів завдяки як компенсаційно-відновлювальному характеру мір цивільно-правової відповідальності, спрямованих на відновлення майнового стану особи, та відшкодування понесених нею збитків, завданих порушенням, так і інших способів захисту порушених прав.

Сфера захисту прав споживача у більшості своїй знаходиться саме у площині цивільного права, оскільки правовідносини за участю споживачів виникають на підставі цивільно-правових договорів - купівлі-продажу, підряду, договорів з надання послуг, які наділені захисною функцією, що являє собою механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу.

Цивільно-правовим нормам, особливо на початку 20 століття необхідні були кардинальні законодавчі зміни, які вплинули би певним чином на основні принципи цивільного права у відносинах за участю споживачів, які б узабезпечили населення від сваволі зловживань зі сторони виробників та торговців.

За таких умов принцип рівності у даних відносинах являв собою фікцію, оскільки у реальному житті сторони знаходяться у положенні фактичної економічної нерівності, а споживач позбавлений елементарних прав і змушений підкорятися умовам, які пропонує "сильна" сторона - комерсант. Ця проблема існувала, існує і завжди буде актуальною в майбутньому.

У зв'язку з цим третій період розвитку консумерського руху характеризується тим, що у правовому регулюванні договірних відносин за участю споживачів відбуваються суттєві зміни. Це стосується, зокрема, стандартних договорів (договорів приєднання), що вводилися в практику комерсантами, з якими пов'язана проблема закладення в них недобросовісних умов, оскільки продавці, виконавці робіт та послуг мають можливість використовувати своє привілейоване положення на шкоду споживачам[125][7]. Під тиском демократичних сил законодавець змушений був обмежити свободу монополій у визначенні змісту стандартних договорів, зокрема заборонити включати у ці договори деякі положення, що найбільш відкрито та істотно обмежують права та інтереси учасників цивільного обігу. Крім того на економічно сильну сторону (професійного комерсанта) законом було покладено низку додаткових обов'язків - у тому числі обов'язок інформувати контрагентів про істотні властивості запропонованих товарів та послуг, гарантувати їх безпеку. У квітні 1993 року Радою ЄС було прийнято Директиву про недобросовісні умови договорів із споживачами[265][8], де були передбачені вищезгадані положення.

Внаслідок законодавчих змін споживач, врешті решт, отримав державний захист своїх прав у достатньому обсязі, а консумерський рух став міжнародним.

Так, основними міжнародними документами третього періоду консумерізму вважаються: Білль Президента США Дж.Ф.Кеннеді від 15 березня 1962 року, Хартія Євросоюзу (1973 р.) та Керівні принципи ООН на захист інтересів споживачів         (1985 р.).

Білль Президента США Дж.Ф.Кеннеді, який заклав основи розвитку прав споживачів на міжнародному рівні, був опублікований 15.03.1962 року і цей день кожного року відзначається як Всесвітній день споживачів. Президент США звернувся одночасно до Конгресу і до громадських організацій. Слід зазначити, що попереднє звернення Президента США у "Посланні до Конгресу" (1961 р) з висловленням думки про захист прав споживачів підтримки не знайшло. Вважалося, що достатньо Конституції для захисту цих прав[181][9]. У новому Біллі Президента вперше було сформульовано послідовний перелік прав споживачів, які у подальшому почали застосовуватися в усьому світі. До них відносились: право на безпеку; право на вибір товарів; право на інформацію; право бути вислуханим.

Перелік цих прав був доповнений у процесі розвитку консумерізму: спочатку у Хартії захисту споживачів, прийнятій на 25 сесії Консультативної Асамблеї Євросоюзу у 1973 році (резолюція 543), а потім у Керівних принципах захисту інтересів споживачів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН 9 квітня 1985 року (резолюція 248).