До основних прав споживачів Керівні принципи відносять: право на безпеку товарів; право на інформацію; право на вибір товарів; право бути вислуханим; право на задоволення основних потреб; право на відшкодування шкоди; право на споживчу просвіту; право на здорове навколишнє середовище.

Держави - учасниці ООН (у тому числі і Україна) взяли на себе обов'язки дотримуватися Керівних принципів при захисті прав споживачів. Однак в радянський період в правовій системі СРСР та його союзних республіках так і не створилося ефективне законодавство про захист прав споживачів. Заради справедливості не можна стверджувати, що в цей період взагалі не існувало законодавства, яке б не містило відповідні спеціальні норми.

Такі норми насамперед були закладені в ЦК УРСР 1963 року та цивільні кодекси інших союзних республік. Вони регулювали в лаконічній формі відносини щодо прав покупця в роздрібній торгівлі (ст. 234), продажу товару в кредит (ст. 240), щодо побутового прокату (статті 273-276), щодо побутового підряду (статті 348-352). Однак ці статті не містили норм, які б встановлювали істотні правила щодо прав та обов'язків сторін. Водночас роздрібна торгівля, побутовий прокат, побутовий підряд досить детально регламентувалися підзаконними нормативними актами, які не стільки передбачали заходи підвищеного захисту громадянина, скільки навпаки - ускладнювали реалізацію ним прав, у тому числі у реалізації захисту порушеного права.

Наприклад, в Типових правилах обміну промислових товарів, придбаних в роздрібній торговельній мережі, затверджених Міністерством торгівлі СРСР 15.06.1956 р.[43][10], передбачалося, що у разі виявлення у придбаному товарі недоліків покупець мав право вимагати безоплатного усунення недоліків від майстерень гарантійного ремонту, а за їх відсутності - від магазину. Товари, на які встановлювалися гарантійні строки, могли обмінюватися у разі виявлення в них недоліків, впродовж 7 днів і лише якщо це було неможливо покупець мав право вимагати повернення вартості покупки. Згодом, 3 січня 1967 р. Міністерство торгівлі СРСР прийняло Типові правила обміну промислових товарів, придбаних в роздрібній торговельній мережі[42][11], які в основному відтворили положення попередніх Правил. Крім того, передбачалося положення про те, що покупець мав право обміняти неякісний товар з гарантійним строком лише тоді, коли гарантійна майстерня в установлений термін (10 днів) не могла усунути недоліки або коли такі товари після одного складного чи трьох дрібних ремонтів вимагав нового ремонту. За таких обставин покупець мав також право повернути товар та вимагати повернення його вартості. Було також продовжено до 14 днів строк для обміну (повернення) товарів з недоліками, на які не встановлювалися гарантійні строки.

У зв'язку з прийняттям 8 грудня 1961 р. Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік та цивільних кодексів союзних республік 1 лютого 1974 р. Міністерством торгівлі СРСР і Держкомстандарту СРСР були затверджені нові Типові правила обміну промислових товарів, придбаних в роздрібній торговельній мережі державної і кооперативної торгівлі, а 31 серпня 1979 р. наказом Мінторгу СРСР були затверджені Типові правила обміну взуття вітчизняного і імпортного виробництва. Відповідно і в Україні наказом Мінторгу УРСР від 20 березня 1994 р. були затверджені Правила обміну промислових товарів, придбаних в роздрібній торговельній мережі і кооперативній торгівлі, наказом Мінторгу УРСР від 30 січня 1980 р. - Правила обміну взуття вітчизняного і імпортного виробництва, придбаного в магазинах державної кооперативної торгівлі, зміст яких був практично ідентичним змісту вищезгаданих типових правил.

Новоприйняті Типові правила зберегли вади попередніх нормативних актів і водночас вступили в суперечність з новим цивільним законодавством, адже ст. 234 ЦК УРСР не ставила реалізацію права покупця на заміну неякісного товару чи розірвання договору в залежність від виду дефектів, кількості ремонтів. Іншими словами, підзаконні нормативні акти фактично не поліпшували, а погіршували стан правового захисту покупців, на що вже зверталася увага в юридичній літературі[94,133][12] [13]. До речі не випадково ще комітет конституційного нагляду СРСР визнав своїм рішенням від 14 вересня 1990 р. неконституційними ті положення підзаконних нормативних актів, які погіршували правове становище покупців та інших споживачів, порівняно з Основами цивільного законодавства СРСР і союзних республік.

З огляду на взяті Україною зобов'язання Верховна Рада прийняла 12.05.1991 року Закон України "Про захист прав споживачів", що зараз діє із відповідними змінами. Останні найбільш істотні зміни були внесені до цього Закону 1 грудня 2005 року.

Законодавча база з питань охорони прав споживачів в Україні включає в себе велику кількість нормативно-правових актів різної юридичної сили та галузевої спрямованості. Вона містить норми різних галузей права - конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, які закріплюють базові категорії, встановлюють принципи охорони прав споживачів. Перелік нормативних актів відкриває Конституція України, в якій проголошується захист прав споживачів державою (ст.42).

Суттєву роль у регулюванні вказаних відносин відіграють норми цивільного права, які містяться перш за все у Цивільному кодексі - кодифікованому галузевому  нормативному акті, що має силу закону і встановлює основні критерії участі громадян і юридичних осіб у цивільному обороті. Але деталізація правових приписів, спрямованих на регулювання і захист прав споживачів, здійснюється спеціальним законодавством, основу якого складає Закон України "Про захист прав споживачів" та деякі інші законодавчі акти, які прямо або опосередковано впливають на соціальну політику держави. Зокрема, це Закони України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції" від 07.06.1996р., "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 20.04.2000р, "Про природні монополії" від 11.01.2001р., "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" від 11.02.1998р., "Про туризм" від 4.07.1996р., "Про зв'язок" від 15.09.1995р., "Про транспорт" від 16.05.1995р. і т.п.

Значна частина норм, що деталізує законодавчі положення і регламентує відносини за участю споживачів міститься у підзаконних нормативних актах - Указах Президента України, Постановах Кабінету Міністрів України, нормативних актах міністерств та відомств. Можна назвати, зокрема, Указ Президента від 12.01.2002 р. №16/2002 "Про заходи щодо посилення державного захисту прав споживачів"; "Правила побутового обслуговування населення", затверджені постановою КМ України від 16.05.1994 р. №313; "Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту", затверджені постановою КМ України від 18.02. 1997; наказ Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 8.02.2000 р. № 105 "Про упорядкування перевірок суб'єктів підприємницької діяльності державними органами у справах захисту споживачів" тощо).

Споживче законодавство (для зручності таку умовну назву можна дати нормативно-правовим актам, що регулюють відносини за участю споживачів) можна поділяти на дві групи нормативних актів [154][14]. Кожна з них регулює різні за змістом відносини із специфічними особливостями. Перша група законодавчих актів регулює відносини, в яких споживач виступає як безпосередній учасник. Її складають нормативні акти, що закріплюють основні права споживачів, акти, що регулюють відносини, засновані на цивільних договорах (роздрібної купівлі-продажу, прокату, побутового підряду тощо). Вони визначають порядок укладення таких договорів, права та обов'язки сторін, порядок виконання та правові наслідки невиконання або неналежного виконання цих договорів.

У відносинах, що регулюються другою групою нормативних актів, конкретний споживач не приймає безпосередньої участі Дана група нормативних актів забезпечує державний і суспільний захист прав споживачів за допомогою створюваних органами виконавчої влади в інтересах невизначеного кола споживачів. До неї належать акти, що регламентують діяльність державних органів і передбачають основні вимоги стосовно товарів, робіт, послуг та спрямовані на забезпечення безпеки життя, здоров'я споживачів, охорони навколишнього середовища тощо.

Таким чином, у споживчому законодавстві знаходять свій вираз норми, що забезпечують охорону прав споживачів. У зв'язку з цим постає питання про місце нормативних актів в системі законодавства України та місце правових норм, що регулюють споживчі відносини. При вирішенні цієї проблеми обов'язково  необхідно враховувати нетотожність таких юридичних категорій як "структура права" та "структура законодавства", оскільки законодавчі акти лише слугують джерелом права, на що ще в радянські часи зверталася увага[206][15].

Джерела права, які набувають форму нормативних актів, на думку С.С.Алексєєва, віддзеркалюють і обумовлюють структуру права[59][16]. Якщо ці ідеї щодо побудови системи нормативних актів перенести в цивілістичну площину, то цілком правомірним може бути висновок про те, що "цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права"[235][17]. В.С.Щербина визначив господарське законодавство як систему нормативних актів, які згідно із законом є інституційними джерелами права і в цілому утворюють галузь господарського законодавства[255][18]. Між тим право є більш широким поняттям порівняно з нормативним актом, адже джерелами права є не лише нормативні акти, а й міжнародні договори, звичаї, договори, статути юридичних осіб.              

Як правило, підставою для визнання певного масиву правових норм самостійною галуззю права слугує єдність предмету правового регулювання суспільних відносин, які мають високий ступінь однорідності. Необхідним елементом самостійності галузі права є існування адекватного кодифікованого акту або іншого зведеного нормативного акту, якими є наприклад, Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України. Однак нині приймається багато кодексів, які не породжують появу галузей права, оскільки їх дія носить не загальний, а спеціальний характер, наприклад, Житловий кодекс України, Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства. Існування таких кодексів може свідчити лише про можливе формування відповідної галузі законодавства, наприклад, житлового законодавства. В правовій системі України переважна частина нормативних актів містить різногалузеві норми, що дає підставу вченим стверджувати про існування комплексного законодавства, а врешті і комплексних галузей законодавства та комплексних правових інститутів. Під правовим інститутом у цивільному праві розуміється певна сукупність цивільно-правових норм, що регулюють певну споріднену зовнішньо і внутрішньо категорію цивільно-правових відносин, до яких належать інститути позовної давності, права власності, купівлі-продажу, дарування тощо[235][19]. Однак у загально-цивілістичній літературі ніяким чином не визначається місце норм, що регулюють відносини за участю споживачів ні в системі законодавства, ні в системі права.

Лише в деяких спеціальних дослідженнях були певні спроби осмислити цю проблему, які, однак, не завершилися її вирішенням.