Заради об'єктивності нагадаємо, що в цивілістичній літературі робилися певні спроби виокремити в законодавстві норми, що регулювали відносини у сфері обслуговування, які найактивніше проаналізував О.Ю.Кабалкін. Відповідно він сформулював концепцію цивільно-правового регулювання майнових відносин за участю громадян у сфері обслуговування, в якій на його думку сформувалася особлива категорія договорів - договорів обслуговування, спрямованих на задоволення матеріальних та культурних потреб громадян. До них включалися договори щодо торговельного, побутового, житлового, транспортного і деяких інших видів обслуговування. Другою стороною в таких договорах щодо надання побутових послуг виступали переважно спеціалізовані організації, наприклад, різноманітні ательє, майстерні, комбінати побутового обслуговування, прокатні пункти, камери схову та ін [135][30]. Однак, ці спроби не завершилися створенням цілісної концепції про виділення сукупності норм у сфері обслуговування в автономне утворення у формі галузі права чи відповідного інституту права.

Відповідно і нині перед цивілістичною наукою постала така ж проблема, яка полягає у виявленні правової природи споживчих відносин та норм, що їх врегульовують. Проте прийняття Закону України "Про захист прав споживачів", інших актів законодавства дає підстави для більш значимих висновків.

На думку Л.І.Іваненко, прийняття таких актів "знаменувало появу в Україні нового правового регулювання, яке виразилося у створенні комплексного правового інституту споживчого права". Врешті автор дійшла висновку, що споживче законодавство є комплексним законодавством, у якому значна частина правових норм має цивільно-правовий характер, які в свою чергу, регулюючи відносини у сфері захисту прав споживачів, утворюють нормативну основу функціонування комплексного інституту споживчого права[133][31]. Таку позицію необхідно підтримати з вищенаведених міркувань.

Так, як вже відзначалося, впродовж останніх 10-15 років в Україні сформувалася відносно автономна система споживчих правовідносин, правова природа яких є суто цивілістичною. Однак зміст цих правовідносин має певні особливості в загальній системі цивільних правовідносин, обумовлені не стільки юридичними причинами, скільки соціально-економічними передумовами. Звичайно ж споживчим правовідносинам притаманні усі юридичні ознаки цивільних правовідносин.

Незважаючи на певні розбіжності у визначенні поняття цивільного правовідношення, в їх основу автори закладають юридичні ознаки, притаманні будь-яким суспільним правовідносинам [60][32].

Відповідно в юридичній літературі радянського періоду цивільне правовідношення визначилося як засноване на нормах закону соціалістичне правовідношення, яке складається з приводу матеріальних і нематеріальних благ, учасники якого, володіючи правовою автономією і майновою відокремленістю, виступають як юридично рівні носії прав і обов'язків [207][33]. Натомість в сучасній цивілістичній літературі цивільними правовідносинами вважаються урегульовані нормами цивільного права особисті немайнові та майнові відносини, що виникають між автономними і рівноправними суб'єктами, які наділені суб'єктивними цивільними правами та суб'єктивними цивільними обов'язками [232][34]. Порівняння наведених двох визначень поняття цивільного правовідношення, сформульованих у різні політико-економічні періоди, фактично не містять принципових юридичних розбіжностей, а відтак можуть бути покладені в основу аналізу цивільних споживчих правовідносин.

Цивільне правовідношення не є абстракцією, воно має абсолютно конкретні елементи, які і забезпечують його правове функціонування, реалізацією прав його учасників.

В цивілістичній науці сформувалися досить усталені погляди на елементи цивільного правовідношення. Загалом же в юридичній літературі в тій чи іншій інтерпретації називається чотири елементи цивільного правовідношення: суб'єкт і об'єкт, права і обов'язки [235,233,237,76][35]. Останні два елементи іменуються також як суб'єктивне цивільне право та суб'єктивний цивільний обов'язок, складаючи в сукупності зміст цивільного правовідношення.

В юридичній літературі та законодавстві осіб, які беруть участь у цивільно-правових відносинах, прийнято називати їх учасниками або суб'єктами. Так, відповідно до ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи (за ЦК УРСР - громадяни) та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Попередній аналіз норм, що регулюють споживчі відносини засвідчує, що у них можуть брати участь лише певні суб'єкти (учасники) цивільних правовідносин, які, за загальним правилом, є договірними. Як відомо, поняття "споживач" у його відповідному значенні вперше знайшло адекватне законодавче закріплення у Законі України "Про захист прав споживачів", у якому було також окреслено коло учасників споживчих правовідносин. Так, у преамбулі цього Закону (в редакції 2005 р.) записано, що ним регулюються відносини між споживачами товарів, робіт, послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності.

За цим Законом (в редакції 2005 р.) відповідно до п. 22 ст. 1 споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Відповідно до попередньої редакції Закону споживач - громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Отже новели Закону в редакції 2005 р. очевидні і істотні. Незмінним залишилося лише те, що за цим Законом споживачем може бути лише фізична особа.

Перш за все необхідно констатувати наявність розбіжностей у визначенні поняття споживач в економічному та юридичному значеннях, що проявляється у більш широкому трактуванні економічного визначення категорії "споживач". Так, споживач з економічної точки зору ? це "особа, або організація, що споживає продукти будь-якого виробництва, будь-якої діяльності" [77][36]. Закон СРСР від 22.05.1991 р. "Про захист прав споживачів" у визначення категорії "споживач" запровадив економічне розуміння.

"Хартія на захист споживачів", підписана на 25 сесії Консультативної Асамблеї ЄС відносить до споживачів не лише фізичних, а й юридичних осіб, які набувають товари та послуги з метою особистого споживання.

Проте у країнах з розвинутою ринковою економікою термін "споживач" використовується як особа-непрофесіонал, який набуває предмети з метою особистого споживання на ринку товарів та послуг. Англійське законодавство визначає споживачів як фізичних осіб-непрофесіоналів, які набувають товари або послуги з метою особистого споживання (ст.12 англійського Закону про несправедливі умови договору (1977). Закон Франції "Про захист та інформацію споживачів продуктів та послуг" від 10.01.1978 р. впроваджує систему контролю змісту договорів за участю споживачів - не підприємців. Тобто споживачем не може бути підприємець (комерсант), який повинен мати певний обсяг професіональних знань [105][37].

На підставі викладеного, можна дійти висновку, що законодавчий термін "споживач" використовується у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні споживач - це організація або фізична особа, що набуває товари, роботи (послуги) для особистих потреб, а у вузькому - це лише фізична особа. Саме у такому значенні використовується правовий термін "споживач" у сучасному законодавстві України.

Споживачем, відповідно до Преамбули наведеного Закону в редакції 1994 р. міг визнаватися не кожний громадянин, а лише той, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Тобто вирішального значення тут набуває мета використання предмета договору. Іншими словами цей предмет не повинен використовуватись у підприємницькій діяльності, хоч про це прямо і не згадувалося. Що стосується категорії "побутові потреби", то необхідно зазначити, що дана категорія не розкривалася у законодавстві і вимагала визначення його змісту.

Завдяки використанню словосполучення "для побутових потреб" у вітчизняному законодавстві дискусійним стало питання про визначення правового статусу фізичних осіб у сфері надання фінансових послуг.

Виходячи з аналізу ст. ЦК України 2003 р., в якому вперше надається визначення дрібного побутового правочину, деякі цивілісти дійшли висновку, що угода вважатиметься побутовою, якщо вона обслуговує відносини, пов'язані із забезпеченням звичайних, буденних потреб [201][38].

Як зазначають дослідники даної проблеми, аналіз існуючої нормативної бази дозволяє зробити висновок, що відносини у сфері споживання виходять за межі побутових потреб і фактично спрямовані на задоволення особистих вимог споживачів. Про це свідчать положення ст.1 Закону "Про туризм", статті 1,3 Закону України "Про транспорт", ст.3 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Вони передбачають надання громадянам послуг, які виходять за межі побутових потреб[181][39]. Дійсно, чи можна вважати побутовим правочином внесення фізичною особою до банку на депозитний рахунок 500 000 доларів США? Більше того, вкладник набуває права отримувати відсотки за депозитним рахунком. Думається, це прямо не суперечить чинному законодавству, але водночас виникають сумніви, що такий правочин носить характер побутового. Ці сумніви поглиблюються і тому, що положення Закону України "Про захист прав споживачів" дещо не узгоджуються з положеннями Декларації ООН № 39/248 від 09.04.1985 року, у якій зазначається, що споживачем є особа, яка набуває, використовує, замовляє товари (роботи, послуги) для особистих, а не для побутових потреб, як вказувалося у Преамбулі Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції 2004 р. У зв'язку з цим, громадяни, які постраждали від недобросовісності фінансових установ, не могли захистити свої права як споживачі і були позбавлені певних пільг, які надаються споживачам : право на державний захист порушеного права, звільнення від сплати державного мита при зверненні з позовом до суду, обов'язкового відшкодування моральної шкоди, можливість пред'явлення позову за власним вибором тощо. Отже можна констатувати, що зміни, внесені до Закону в частині визначення поняття "споживач", спрямовані на гармонізацію національного споживчого законодавства з міжнародно-правовими актами. Інша справа, що термін "особисті потреби" далеко не повною мірою відображає мету придбаного (виробленого) товару, замовленої роботи, послуги, а тому відмова від побутового характеру споживчих правочинів можливо є передчасною.

На жаль, у новому ЦК відсутня загальна норма, яка б визначала поняття "споживач". Воно розкривається певною мірою в статтях, які регулюють окремі договори за участю фізичних осіб.