На думку дисертанта, під механізмом правового регулювання споживчих відносин необхідно розуміти відповідну сукупність правового впливу, зокрема, загальних і спеціальних норм цивільного законодавства, а також методів, способів та принципів цивільного права на формування споживчого правовідношення, на формування та реалізацію прав та обов'язків його суб'єктів, а також на захист їх прав та інтересів.

З огляду на викладене, не можна визнати вдалою назву Закону України "Про захист прав споживачів", в якому містяться норми, що регулюють споживчі відносини на усіх стадіях їх функціонування у формі правовідношення. Вона була б більш адекватною змісту цього Закону, якби він одержав назву "Закон про охорону прав споживачів", оскільки норми про захист порушених цивільних прав складають лише певну частину охоронних норм.

Складовими елементами механізму правового регулювання споживчих відносин, як і будь-яких інших цивільних відносин, таким чином є: а) правові норми, що визначають специфіку правового впливу на цивільні відносини за участю споживачів; б) виникнення споживчого зобов'язального правовідношення щодо цивільних споживчих благ непідприємницького призначення на підставі певних договорів публічно-правового характеру між суб'єктом підприємництва та отримувачем цих благ - фізичною особою-споживачем; в) акти реалізації сторонами споживчого договору своїх прав та обов'язків у формі окремих правочинів чи інших дій, спрямованих на виконання договору; г) акти реалізації споживачем способів захисту  у разі порушення його цивільних прав та охоронюваних інтересів та акти, вчинювані судами чи іншими юрисдикційними органами шляхом примусового застосування мір захисту, у тому числі мір відповідальності до порушника.

Загально-цивілістичні способи захисту порушених прав та інтересів можуть застосовуватися в споживчих правовідносинах також, але з можливими особливостями. Зокрема, в тій же ст. 16 ЦК міститься застереження про те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Такі способи умовно можна назвати інституційними та спеціальними. Так, інституційні способи містяться в нормах окремих договірних правових інститутах ЦК, а спеціальні - в Законі України "Про захист прав споживачів", інших актах законодавства.

Аналіз окремих елементів механізму захисту прав споживачів дозволяє визначити його поняття як сукупність закріплених у законодавстві регуляторів впливу, які визначають:

а) права споживачів на звернення за захистом своїх порушених споживчих прав до суду, до громадських організацій споживачів, до органів виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та органів місцевого самоврядування;

б) процедуру та умови звернення за захистом до юрисдикційних органів;

в) види способів захисту прав споживачів (загально-цивілістичні, інституційні та спеціальні).

Правовий захист як реалізація права на захист здійснюється за допомогою відповідного механізму захисту, а  право на захист є його передумовою, певною можливістю. Таким чином механізм захисту, правовий захист і право на захист є окремими аспектами захисту цивільних прав.

Споживачі як суб'єкти цивільних прав можуть вступати в договірні правовідносини, тим самим реалізуючи свою правосуб'єктність. Вступаючи у правовідносини споживчого характеру, вони набувають відповідних суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, які становлять зміст як загального, так і споживчого цивільного правовідношення. В юридичній науці суб'єктивне цивільне право визначається як вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них державного примусу, а суб'єктивний цивільний обов'язок - як міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи.

Вищенаведене визначення суб'єктивного цивільного права передбачає наявність в ньому трьох елементів:

1) спосіб (вид, міра) дозволеної поведінки уповноваженої поведінки (наприклад, покупця в договорі роздрібної купівлі-продажу);

2) право вимагати від інших зобов'язаних учасників правовідношення такої поведінки, яка забезпечує виконання цих вимог;

3) право вимагати застосування відповідних способів державного примусу до зобов'язаних осіб.

Власне, в перерахованих елементах якраз і проявляється специфіка суб'єктивного споживчого права. Ця специфіка, на наш погляд, полягає у наступному. Так, в споживчих правовідносинах існують особливості передумов та порядку укладення споживчих договорів, формування суб'єктивних прав та обов'язків, їх виконання, захисту порушених прав. Як вже зазначалося, за загальним правилом укладення договору породжує відповідно суб'єктивне право. Проте, оскільки відповідно до ст. 633 ЦК підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг), то цілком логічно, що у споживача певне суб'єктивне право (право на укладення споживчого договору) виникає в момент звернення до підприємця (продавця, виготівника, виконавця) з пропозицією (офертою) укласти договір. У разі відмови в укладенні договору споживач має право на підставі ЗУ "Про захист прав споживачів" (ст. 4) звернутися до суду, щоб спонукати підприємця до укладення договору.

ЦК України (ст. 627) проголошує принцип свободи договору, який полягає у тому, що сторони є вільними в укладенні договору, вибору контрагента та визначенні умов договору з врахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Однак при укладенні споживчих договорів, формуванні їх умов дія принципу свободи істотно обмежена, адже і порядок укладення і формування умов договору визначаються переважно імперативними нормами законодавства про захист прав споживачів, причому таким чином, що споживачам встановлюються привілейовані умови для споживача і додаткові обов'язки для підприємця. Існують також особливості захисту прав споживачів, які полягають у домінуванні спеціальних способів захисту над загально цивілістичними, встановленими ЦК України (ст. 16).

З метою створення належної правової бази охорони і захисту прав споживачів, у Законі "Про захист прав споживачів" доцільно передбачити норму, яка б вказувала на обов'язковість надання інформації про вид діяльності, наявність ліцензії, найменування, включаючи організаційно-правову форму (вид) юридичної особи або прізвище, ім'я та по-батькові громадянина-підприємця, які можуть виступати контрагентами за договором або безпосередніми виконавцями.

Обов'язкові вимоги щодо безпечності товарів (робіт, послуг) встановлюються у державних стандартах і зазначаються у сертифікатах відповідності. Вони покликані сприяти охороні суб'єктивних прав споживачів. У разі ж відсутності нормативних документів, нормативно-правових актів, що містять обов'язкові вимоги до продукції, використання якої може завдати шкоду життю, здоров'ю споживача, навколишньому природному середовищу, а також майну споживача, відповідні органи виконавчої влади, що здійснюють державний захист прав споживачів, зобов'язані негайно заборонити випуск і реалізацію такої продукції (п. 1 ст. 14 Закону). Наведений зміст п. 1 ст. 14 Закону містить два види норм:

1) регулятивно-охоронного характеру, які встановлюють організаційно-технічні вимоги щодо якості товару (наслідків робіт) і які є заходами превентивного упередження недопущення порушення прав споживачів;

2) адміністративно-захисного характеру, які встановлюють способи захисту, що полягають у праві державних органів застосовувати адміністративні санкції, спрямовані на припинення порушення споживчого законодавства.

Відповідні норми, що визначають охорону прав споживачів стосовно безпечності товарів (робіт, послуг) пропонується поділити на дві групи: 1) норми, що регламентують недопущення надходження в оборот товарів (робіт, послуг), що можуть спричинити шкоду споживачам; 2) норми, що регламентують усунення спричинення шкоди споживачам послугами, які їм надаються.

Перелік способів захисту цивільних прав та інтересів судом, який не є вичерпним, надається у ст.16 ЦК України. Проте законодавче визначення способу захисту цивільних прав та інтересів відсутнє. Існують доктринальні визначення вказаної правової категорії, які містять суперечливі моменти, у тому числі і щодо застосування авторами різної термінології як "способи захисту", "міри захисту", "засоби захисту", "міри відповідальності" та ін. Вживаються вони досить часто у тотожному значенні, але це, на нашу думку, не завжди є виправданим, адже вони можуть мати також різний правовий зміст. До речі, в ЦК УРСР (ст. 6) вживався термін "засоби захисту цивільних прав", що також необхідно враховувати в оцінці наукових досліджень даної проблеми.

В статтях ЦК, що регулюють договірні зобов'язання, законодавець взагалі не вживає термін "способи захисту", а надав перевагу поняттям "правові наслідки порушення зобов'язання" (ст. ст. 611, 616, 620), "правові наслідки" передання товару неналежної якості (ст. 678), "відповідальність підрядника за неналежну якість роботи" (ст. 858), "майнова відповідальність за шкоду, завдану дефектною продукцією або продукцією неналежної якості" (ст. 16 ЗУ "Про захист прав споживачів"). У зв'язку з цим і постає питання про зміст цих та інших понять, оскільки від тлумачення їх змісту може залежати обрання споживачем того чи іншого способу реалізації права на захист.

В літературі висловлені наступні точки зору, згідно яким способи захисту характеризуються як: 1) засоби захисту; 2) інструментарій засобів захисту; 3) види можливого впливу на зобов'язану особу; 4) матеріально-правові міри; 5) матеріально правові та процесуально-правові міри.

В дисертації доводиться, що вказані визначення не повною мірою розкривають правової сутності способів захисту цивільних прав та інтересів. Терміни "засоби захисту", "інструментарій засобів захисту", "види можливого впливу" використовуються авторами у якості синоніму категорії "способи захисту" цивільних прав та інтересів. Слід зазначити, що неточності у визначенні основних правових категорій призводять до змішування понять і помилок у застосуванні правових норм.

Дисертант вважає, що способи захисту є водночас і санкціями, і мірами захисту, але лише окремі з них (відшкодування збитків, стягнення неустойки тощо) є мірами (санкціями) цивільно-правової відповідальності. Водночас, усі способи захисту цивільних прав, оперативні та інші санкції мають розглядатися як такі, що охоплюються поняттям "правові наслідки порушення договору".

Однак в законодавстві про захист прав споживачів викладені обставини не враховуються. Так, у ст. 10 ЗУ "Про захист прав споживачів", що має назву "Права споживача у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг)", визначаються не лише безпосередні вимоги споживача про застосування до порушника мір відповідальності та інших способів захисту, але й інші правові наслідки порушення договору. З огляду на це, ст. 10 Закону доцільно назвати "Правові наслідки порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг)".

В дисертації обґрунтовано висновок, що правовий захист є реалізацією права на захист, являє собою динамічну категорію, впровадження якої здійснюється шляхом застосування відповідного механізму захисту цивільних прав, у тому числі захист прав споживачів.

Зроблено висновок, що передбачені законом міри захисту прав споживачів нечітко сформульовані, не проведено розмежування між договором підряду і договором з надання послуг стосовно вибору способів захисту порушеного права. Існують певні недоліки і у співвідношенні норм загальної та спеціальної дії стосовно захисту прав споживачів у сфері надання послуг.