Споживачі як суб'єкти цивільних прав можуть вступати в договірні правовідносини, тим самим, реалізуючи свою правосуб'єктність. Вступаючи у правовідносини споживчого характеру, вони набувають відповідних суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, які становлять зміст як загального, так і споживчого цивільного правовідношення.

В юридичній літературі суб'єктивне цивільне право визначається як вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них державного примусу, а суб'єктивний цивільний обов'язок - як міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи[235][133].

Зустрічаються і дещо інші визначення суб'єктивного цивільного права. Наприклад: суб'єктивне цивільне право - це можлива поведінка уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи[237][134]; суб'єктивне цивільне право - міра дозволеної поведінки належного учасника цивільних правовідносин, а суб'єктивний цивільний обов'язок - міра належної поведінки зобов'язаного учасника цивільного правовідношення, яка може полягати у необхідності здійснення дій активного або пасивного характеру [232][135].

В принципі наведені визначення суб'єктивного цивільного права в юридичному сенсі співпадають, розбіжності ж стосуються лише редакційно-філологічних термінів. Однак тут необхідно враховувати два застереження. По-перше, як суб'єктивне право, так і суб'єктивний обов'язок пов'язані з об'єктивним правом, тобто з відповідною правовою нормою; по-друге, суб'єктивне право пов'язане з суб'єктивним обов'язком, оскільки його реалізація залежить від поведінки зобов'язаної особи.

Важливо встановити правильно момент виникнення суб'єктивного права та обов'язку, адже відповідь на це питання в законодавстві не міститься. Проте оскільки суб'єктивні права та обов'язки реалізуються в межах цивільного правовідношення, то цілком справедливо, що вони можуть виникати разом з виникненням самого правовідношення. Якщо ж підставою виникнення зобов'язального правовідношення слугує договір, то цілком логічно, що моментом виникнення такого правовідношення, а водночас моментом виникнення цивільних суб'єктивних прав і обов'язків має вважатися момент укладення договору відповідно до ст. 638 ЦК України. Такий висновок стосується також споживчих договорів. Водночас в цих правовідносинах можлива специфіка виникнення суб'єктивних прав та обов'язків, яка вимагає певних пояснень.

Так, вищенаведене визначення суб'єктивного цивільного права передбачає наявність в ньому трьох елементів:

1) спосіб (вид, міра) дозволеної поведінки уповноваженої особи (наприклад, покупця в договорі купівлі-продажу);

2) право вимагати від інших зобов'язаних учасників правовідношення такої поведінки, яка забезпечує виконання цих вимог;

3) право вимагати застосування відповідних способів державного та іншого примусу до зобов'язаних осіб.

Власне в перерахованих елементах якраз і проявляється специфіка суб'єктивного споживчого права. Ця специфіка, на наш погляд, полягає у наступному.

Так, в споживчих правовідносинах існують особливості передумов та порядку укладення споживчих договорів, формування суб'єктивних прав та обов'язків, їх виконання, захисту порушених прав. Як вже зазначалося, за загальним правилом укладення договору породжує відповідно суб'єктивне право. Проте, оскільки відповідно до ст. 633 ЦК підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг), то цілком логічно, що у споживача певне суб'єктивне право (право на укладення споживчого договору) виникає в момент звернення до підприємця (продавця, виготівника, виконавця) з пропозицією (офертою) укласти договір. У разі відмови в укладенні договору споживач має право на підставі ЗУ "Про захист прав споживачів" (ст. 4) звернутися до суду, щоб спонукати підприємця до укладення договору.

ЦК України (ст. 627) проголошує принцип свободи договору, однак, при укладенні споживчих договорів, формуванні їх умов дія принципу свободи істотно обмежена, адже і порядок укладення і формування умов договору визначають переважно імперативними нормами законодавства про захист прав споживачів, причому таким чином, що споживачам встановлюються привілейовані умови і формуються додаткові обов'язки для підприємця. Існують також особливості захисту прав споживачів, які полягають у домінуванні спеціальних способів захисту над загально цивілістичними, встановленими ЦК України (ст. 16).

Для визначення характеру суб'єктивного права споживачів на захист, з'ясування його сутності, необхідно використати результати дослідження співвідношення таких правових категорій, як "охорона прав споживачів" і "захист прав споживачів", проведеного у попередньому підрозділі. Проте, виникає питання, чи можна застосовувати категорії охорони і захисту у представленому вище визначенні не лише стосовно права власності, а й прав споживачів? Вважаємо за необхідне здійснити порівняльний аналіз правової природи прав споживачів і права власності з метою з'ясування тих спільних рис, що створюють підстави надання всебічної комплексної охорони вказаних прав.

Право власності є абсолютним майновим правом осіб і водночас основою економічних відносин у суспільстві. Засоби його захисту є специфічні, не притаманні іншим видам суб'єктивних прав майнового характеру. Їх застосування спрямоване на встановлення і реалізацію основних засад правопорядку у суспільстві. Неприпустимість позбавлення права власності відноситься до основних засад цивільного законодавства (п.1 ст.3 ЦК України).

Такий широкий обсяг охорони і захисту, що надається праву власності, зумовлений його специфічною правовою сутністю як найбільш широкого за змістом майнового права, яке належить суб'єктам цивільного обігу, і, перш за все, приватним особам. Як справедливо зазначає Я.М.Шевченко, "право приватної власності має суспільну значущість не лише саме по собі як право, а й як таке право, що визначає людину як окрему приватну особу" [245][136].

Право приватної власності характерне і тим, що створює підвалини для захисту інших прав і свобод людини і громадянина, який є неможливим без визначення громадянина як приватної особи, а це визначення в основі своїй містить право приватної власності.

Отже, приватна власність є передумовою розвитку основних прав і свобод людини і громадянина і сприяє створенню правової держави. Позитивне право, в тому числі і цивільне, має відповідати невід'ємним природним правам людини, тоді воно справді буде правом правової держави.

Одним з таких приватних прав є суб'єктивне право особи-споживача на належне та якісне обслуговування, комплексність та багатоаспектність охорони якого ґрунтується на загальній спрямованості даного права та його значення для розвитку суспільства у цілому.

Права і свободи людини і громадянина, у тому числі і їх права як споживачів, наділені державою абсолютним, підвищеним захистом. Останнім часом підвищений захист надається правам та свободам людини і громадянина, оскільки вони є найвищою цінністю у системі суспільних пріоритетів демократичної, соціальної, правової держави. Саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, вказується у п.2 ст.3 Конституції України.

Виникає питання, чи відносяться права споживачів, зокрема у сфері надання послуг, до природних, невід'ємних прав людини? Якщо так, то до якої категорії і які особливості захисту даних прав?

Вважаємо, що детальна регламентація охорони прав споживачів, надання їм переваги у відносинах з суб'єктами підприємницької діяльності зумовлена необхідністю захисту певного природного права людини. Неякісне та неналежне обслуговування саме по собі спричиняє шкоду здоров'ю людини, яка страждає від такої протиправної поведінки контрагента, а деякими послугами або товарами може бути завдана пряма шкода життю і здоров'ю людини. Таким чином, посягання на права споживачів спричиняють пряму чи опосередковану шкоду здоров'ю фізичної особи. Як справедливо зазначає С.В.Кисельов, до посягань на здоров'я відносяться дії, які порушують не лише анатомічну цілісність людини, а й ті дії, які пов'язані з порушенням її соціального та психічного благополуччя [137][137].

Вказаний погляд необхідно підтримати, адже по суті право фізичної особи на здоров'я може вживатися в широкому розумінні. Такий висновок зумовлений визначенням категорії "здоров'я" в Уставі (Конституції) Всесвітньої організації охорони здоров'я, згідно якого "здоров'я - це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя" [224][138].

Необхідність визначення сутності суб'єктивного цивільного права, встановлення особливостей його правової природи є очевидною, оскільки від цього залежить регламентація вибору та застосування механізмів захисту даного права. У зв'язку з цим, не можна не погодитися з висловленням В.П.Грибанова, згідно якого "характер самої вимоги про захист права визначається характером порушеного або оспорюванного права, зміст та призначення якого в основному визначає і спосіб його захисту" [106][139].

Права споживачів виникають і реалізуються у сфері майнового обігу. Підставою їх виникнення є певні види договорів, зокрема договори з надання певних послуг. Проте, споживачам створюються додаткові можливості охорони і захисту порівняно з іншими суб'єктами зобов'язальних відносин. Як вказують М.І.Брагінський, В.В.Вітрянський, "однією з основних проблем, що вирішуються цивільним правом, є захист слабкої сторони у договірному зобов'язанні. Реалізація даної задачі потребує формального відступу від одного з основних правил цивільного законодавства - рівності учасників цивільно-правових відносин [78][140].

На думку А.Є.Шерстобітова, надання пріоритету споживачам в охороні їх прав не можна вважати порушенням або відступом від принципу рівності, оскільки "забезпечення ефективної дії норм, що складають зміст інституту цивільно-правової охорони прав споживачів можливе не шляхом відмови від принципу рівності сторін для створення споживачам пріоритетного положення, а на підставі створення додаткових обтяжень (обов'язків) виробників, продавців та послугодавців і кореспондуючих їм додаткових прав споживачів, які дозволили б урівняти їх нерівне економічне положення на споживчому ринку" [248][141]. Акцент необхідно перемістити зі створення пільгових умов для споживачів шляхом визначення їх додаткових прав у зобов'язальних відносинах на більш чітку регламентацію обов'язків протилежної сторони. Вважаємо, що такий підхід є правильним, оскільки проголошення певних прав управомочених суб'єктів без конкретизації кореспондуючих їм обов'язків залишається декларативним і не створює підстав розвитку інституту охорони прав даної категорії суб'єктів цивільного права. Закон України "Про захист прав споживачів" передбачає детальну регламентацію обов'язків, що кореспондують правам споживачів.

Відтак, збалансування економічного положення "сильної" та "слабкої" сторони здійснюється за допомогою застосування особливих цивільно-правових засобів охорони цивільних прав.