Цивільно-правові норми, що складають інститут охорони прав споживачів можна об'єднати у наступні групи. По-перше, це норми, які регламентують відносини, що виникають до моменту укладення конкретного договору, зокрема, певного договору з надання послуг. До них відносяться право споживача на інформацію про товари (роботи, послуги) і обов'язок підприємця надати таку інформацію (ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів"). По-друге, це норми, що регулюють права та обов'язки сторін договору про надання послуг - право споживачів на якість наданої послуги; право на надання послуги у зазначений строк; право споживачів на безпечність послуги; право на відсутність умов договору, що обмежують права споживачів. По-третє, норми, що регламентують можливість застосування відповідних способів захисту порушених прав споживача у сфері надання послуг.

Вважаємо, що структура норм охорони прав споживачів повністю відповідає характеру суб'єктивних прав споживачів і надає можливість реалізації права на захист при його порушенні. Застосування форм і способів захисту залежить від того, який вид суб'єктивного права споживачів порушено, що складає зміст порушеного права і який має характер правопорушення.

Виходячи з цього, розглянемо одне із суб'єктивних прав споживачів у сфері надання послуг - право на інформацію.

Зміст обов'язку щодо надання інформації споживачеві кореспондує праву споживача на одержання цієї інформації і містить в собі наступні елементи:

1) обов'язок надати інформацію стосовно виробника (виконавця) товару (роботи, послуги);

2) обов'язок застосувати передбачені законом способи доведення інформації до споживача;

3) обов'язок надати інформацію про товари (роботи, послуги).

Загальні вимоги щодо інформації наступні: інформація має бути необхідною, достовірною, повною і своєчасною. Необхідність інформації означає, що вона має бути повною, достатньою для того, щоб споживач зробив свій вибір, а недостовірна інформація - це по суті навмисне введення споживача в оману, що може мати негативні наслідки як на підставі норм загальної дії (ст.230 ЦК України), так і спеціальних, передбачених у п.п. 4-6 ст. 15 Закону України "Про захист прав споживачів". Достовірність інформації - це відповідність її тим відомостям, які складають її зміст стосовно товару (роботи, послуги), дійсності. Інформацію необхідно надати споживачу своєчасно, тобто до набуття ним товару або замовлення роботи, послуги. Вважаємо, що п. 1 ст. 15 прямо не розповсюджує вказані вимоги стосовно інформації про виробника (продавця) товару, виконавця послуг, оскільки вона не відокремлена від інформації про товари (роботи, послуги). Такий підхід до регламентації прав споживачів на інформацію не можна визнати вірним, оскільки у правовій нормі відсутнє розмежування різних за своєю сутністю об'єктів правового регулювання.

Отже, інформація повинна містити окремо відомості про виробника (виконавця) товару (роботи, послуги), а також про сам товар (роботу, послугу). Загальні вимоги, встановлені Законом стосовно інформації про виробника товару, виконавця робіт чи послуг, полягають у наступному: зобов'язана сторона повинна надати споживачеві необхідну і достовірну інформацію стосовно конкретної особи - виробника (виконавця, продавця) і підприємства, що здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також здійснює ремонт і технічне обслуговування (абз. 10 ч. 1 ст. 15 Закону України "Про захист прав споживачів").

На нашу думку, формулювання вказаного положення є не зовсім коректним, оскільки воно не встановлює обов'язку надати інформацію про деякі суттєві моменти, які можуть впливати на вибір споживача. Зокрема, для споживача може представляти інтерес правовий статус особи - виробника, виконавця робіт, послуг, а також особи, яка здійснює функції щодо прийняття претензій від споживача, про що вказується у ч. 1 ст. 15 Закону України "Про захист прав споживачів". Це може бути, наприклад, філія, представництво юридичної особи-послугодавця, його структурний підрозділ, а може бути самостійний суб'єкт підприємницької діяльності (фізична особа-підприємець або юридична особа), що здійснюють представницькі функції на підставі договору доручення.

Відтак, законом чітко не визначений зміст обов'язку щодо надання повної інформації про осіб, які безпосередньо будуть виконувати договірні обов'язки або приймати претензії від споживачів. На практиці трапляються випадки, коли споживач укладає, наприклад, договір з надання послуг перевезення з однією фірмою, а безпосереднє перевезення здійснює інша фірма, про що споживач дізнається під час посадки у транспортний засіб, або, навіть, після цього. У випадку виникнення будь-яких претензій представники обох послугодавців відмовляють в їх задоволенні, а при зверненні потерпілої особи до суду вказують на те, що споживач не наполягав на необхідній інформації про послугодавця, тобто йому було байдуже, хто саме надає цю послугу. Проте згідно Закону "Про захист прав споживачів" надання повної інформації про послуглодавця покладається на зобов'язану особу, яка виступає контрагентом у договорі з надання послуг. Інформація має бути повною, а для можливості посилання на виконання чи невиконання цього обов'язку у договорах з надання послуг, необхідно, на нашу думку, вказати на це у письмовому договорі.

Споживач за відсутності інформації про безпосереднього виконавця послуг позбавлений можливості здійснити вільний вибір контрагента, а також захистити свої права, своєчасно звернувшись з претензією до правопорушника.

Дослідники даної проблематики справедливо вказують на те, що "споживач має знати, хто є продавцем, виробником товару, хто буде виконувати для нього роботу, надавати послугу. Вказана інформація необхідна не лише для того, щоб вибрати контрагента, який користується довірою споживача, але, саме головне ? щоб мати можливість захистити свої права у випадку їх порушення. Адже, не знаючи виробника товару (виконавця роботи, послуги) або продавця, споживач буде позбавлений можливості пред'явити вимоги, що випливають з порушення його прав, і заявити позов до суду"[154][142].

Як вже зазначалося, інформація повинна бути повною. Вважаємо, що споживач має право отримати інформацію не лише стосовно найменування та місцезнаходження контрагента, як зазначено у Законі України "Про захист прав споживачів", а й стосовно виду його діяльності та організаційно-правової форми, які складають основу його правового статусу і зумовлюють обсяг відповідальності.

Що стосується видів діяльності, яку можуть здійснювати суб'єкти цивільного та господарського обігу у сфері споживання, то законодавством такий перелік не встановлюється, а вказується на те, що "підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом" (ч. 1 ст. 43 ГК України). Проте, виключно законом встановлюються "перелік видів господарської діяльності", що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється (ч. 3 ст. 43 ГК України). Для повноти інформації споживач має право знати вид діяльності майбутнього контрагента за договором і володіти відомостями щодо наявності ліцензії на її здійснення (якщо необхідність такої ліцензії встановлена законодавством). Так, Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" передбачено більше 60 видів господарської діяльності, що можуть здійснювати суб'єкти підприємницької діяльності на підставі спеціального дозволу. Ці види діяльності, зокрема, зазначає М.В.Венецька, встановлюються законом і визначаються з огляду на захист інтересів держави, можливості створення небезпеки життю і здоров'ю громадян, навколишньому середовищу[85][143]. У зв'язку з цим, не викликає сумнівів обов'язковість надання споживачу інформації про наявність ліцензії або відсутність законодавчих підстав ліцензування відповідного виду діяльності.

Однією з проблем щодо повноти інформації про підприємця є проблема визначення організаційно-правової форми у цивільному та господарському законодавстві України. Цивільний та Господарський кодекси України пропонують різний підхід щодо застосування даної категорії (у ЦК України на відміну від ГК України категорія "підприємство" не використовується), і це може негативно впливати на здійснення охорони прав споживачів.

Слід зазначити, що у доктрині цивільного права застосовувалися як тотожні поняття "організаційно-правова форма діяльності юридичних осіб" або "організаційно-правова форма юридичних осіб". Вказувалося, зокрема, що організаційно-правові форми діяльності юридичних осіб слугують меті впорядкування всієї системи юридичних осіб[102][144]. Крім того, справедливо підкреслювалось, що "організаційно-правова форма являє собою певний тип організації, у якій має створюватися і діяти юридична особа"[102][145], а також, що організаційно-правова форма - це сукупність ознак, що об'єктивно відрізняють будь-яку групу юридичних осіб від інших"[231][146]. На сьогодні питання щодо визначення організаційно-правової форми юридичної особи залишається відкритим. Підводячи підсумок вищесказаному, можна зробити висновок, що категорія "організаційна форма підприємництва" є більш широкою категорією порівняно з "організаційно-правовою формою юридичної особи", оскільки підприємцями можуть бути і громадяни без створення юридичної особи.

Законом встановлюються певні вимоги щодо найменування юридичних осіб - як публічного, так і приватного права. Так, найменування державного унітарного підприємства повинно містити слово "державне підприємство" (п.4 ст. 73 ГК України); державного казенного підприємства  - слова "казенне підприємство" (п.6 ст.76 ГК України); комунального унітарного підприємства - слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство (п.5 ст.78 ГК України). Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних товариств і командитних товариств - прізвища (найменування) учасників товариств, які несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, а також інші відомості (п.6 ст.82 ГК України), а виробничого кооперативу - "виробничий кооператив" або "кооперативне підприємство". Проте , законодавство не містить вимог щодо найменування інших видів юридичних осіб - приватних підприємств, фермерських господарств, орендних підприємств тощо, а також об'єднань підприємств. Крім того вимоги щодо найменування юридичної особи, встановлені ГК України і ЦК України, стосуються установчих документів юридичних осіб, а не відповідної інформації для споживачів.

З метою створення належної правової бази охорони і захисту прав споживачів, у спеціальному законодавстві необхідно враховувати недоліки норм загальної дії і усунути протиріччя шляхом деталізації необхідних гарантій прав споживачів. Закон "Про захист прав споживачів" повинен містити норму, яка б вказувала на обов'язковість надання інформації про вид діяльності, наявність ліцензії, найменування, включаючи організаційно-правову форму (вид) юридичної особи або прізвище, ім'я та по-батькові громадянина-підприємця, які можуть виступати контрагентами за договором або безпосередніми виконавцями.

На практиці мають місце випадки, коли споживач не одержує повної інформації про безпосереднього виконавця послуг. Наприклад, договір з надання туристичних послуг був підписаний ЗАТ "Асоціація курортів Криму", про що вказувалось у договорі, а безпосереднім виконавцем була записана база відпочинку "Схід" без будь-якої інформації про правовий статус даного суб'єкта, наявність будь-яких його правових зв'язків із ЗАТ "Асоціація курортів Криму".