На нашу думку, такій підхід порушує право споживача на інформацію і на захист та є можливим завдяки прогалинам у вітчизняному законодавстві. Таким виконавцем може бути не лише юридична, а й фізична особа. Важливість такої інформації підтримують сучасні дослідники проблематики відносин у сфері захисту прав споживачів. Необхідність даної інформації, зазначає Л.А.Шахова, цілком обґрунтована, оскільки споживач вправі знати, хто буде надавати послугу (виконувати роботу), чи є такий спеціаліст кваліфікованим і може відмовитися від послуги, якщо кваліфікація спеціаліста його не задовольняє"[242][147].

Споживач вправі вимагати, а підприємець зобов'язаний надати споживачеві інформацію про режим роботи. Споживач має право знати режим роботи підприємців - юридичних та фізичних осіб, які займаються торгівельною діяльністю, виконують роботи, надають послуги у сфері споживання. Не можна не погодитись з думкою, згідно якої "торгівельне підприємство і підприємство побутового та інших видів обслуговування повинні надати споживачу інформацію про режим своєї роботи, тобто повідомити про час початку та закінчення роботи (з 8.00 до 19.00), час перерви (з 13.00 до 14.00), днях тижня, коли вони працюють, або днях відпочинку. Споживач вправі вимагати, щоб режим роботи відповідав об'явленому"[154][148].

Аналіз наведеного дає підстави для висновку про доцільність зміни назви ст. 15 Закону України "Про захист прав споживачів" "Право споживача на інформацію про товари (роботи, послуги), а також виробників (виконавців, продавців)" та викласти абзац 10 частини 1 даної статті наступними положеннями: " інформація про виробника або продавця товару, виконавця робіт (послуг) повинна містити: 1) стосовно юридичних осіб - найменування (фірмове найменування), юридичну адресу, відомості про вид діяльності та наявність ліцензії, організаційно-правову форму юридичної особи або вид підприємства, режим роботи; 2) стосовно фізичних осіб - ім'я (прізвище, ім'я, по-батькові), вид діяльності та наявність ліцензії (кваліфікація), режим роботи".

Необхідним елементом інформації, яку отримує споживач, слід вважати відомості про предмет договору, тобто конкретні товари, роботи, послуги. Стаття 15 містить загальні вимоги, які можуть бути пред'явлені до інформації, щодо її повноти, достовірності, необхідності і своєчасності. Особливістю даних відносин є те, що їх суб'єктами виступають підприємці-професіонали, з одного боку, і споживачі, які не зобов'язані знати про товар (роботу, послугу) все, що необхідно для того, щоб здійснити правильний вибір. Тобто ризик відсутності необхідних знань про товар (роботу, послугу) покладається на підприємців і є складовою частиною підприємницького ризику.

Виникає питання, яким має бути обсяг інформації, щоб споживач мав змогу зорієнтуватися у наданих йому пропозиціях. Більшість фахівців, аналізуючи норми законодавства про захист прав споживачів, дійшли висновку, що підприємець зобов'язаний надати споживачу інформацію у такому обсязі, щоб в останнього склалася чітка уява про властивості товару (роботи, послуги)[154,248][149]. На нашу думку, саме у цьому полягає основний критерій повноти інформації.

Існують певні проблеми щодо регламентації повноти інформації стосовно послуг у Законі України "Про захист прав споживачів", який встановлює загальні вимоги щодо змісту інформації як про товари, так і про роботи та послуги. Адже вказані об'єкти прав настільки відрізняються між собою, що їх якісні характеристики  зумовлюють і різний обсяг інформації. Необхідно було б відокремити відповідні вимоги щодо інформації про послуги і не змішувати їх із вимогами стосовно товарів та робіт. Зокрема, у п. 1 ст. 15 Закону України "Про захист прав споживачів" вказується, що інформація про товари (послуги) повинна містити "найменування товару", у той час, коли на сьогодні існує чимало видів послуг, які також повинні мати певне "найменування".

Необхідно, на нашу думку, внести зміни до ст. 15 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо відокремлення вимог про повноту інформації стосовно послуг і виділити такі вимоги в окремий пункт вказаної статті; першою вимогою має стати інформація про найменування послуги. Наприклад, стоматологічні послуги є одним з різновидів медичних послуг. Водночас, і самі стоматологічні послуги мають підвиди, наприклад, пломбування зубів з проходженням каналів, без проходження каналів, лікування з застосуванням обезболюючого засобу тощо. Споживач має право знати, який різновид послуг йому пропонують. Відтак, встановлення у законодавстві вимоги про необхідність найменування послуги буде мати позитивні наслідки.

Загальними вимогами щодо змісту інформації, передбаченими Законом України "Про захист прав споживачів", є обов'язковість вказівки на нормативні документи, вимогам яких мають відповідати товари (роботи, послуги). Безумовно, у даному положенні йдеться про нормативну документацію із стандартизації та сертифікації.

Так, згідно ст.1 Закону України "Про стандартизацію" від 17.05.2001 року метою стандартизації є досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву, а об'єктом стандартизації визнаються, згідно ст.4 вказаного Закону - продукція, процеси та послуги, зокрема  матеріали, складники, обладнання, системи,  їх сумісність, правила, процедури, функції, методи чи діяльність.

Відтак, законодавством України визначаються обов'язкові вимоги щодо забезпечення безпечності життя і здоров'я споживачів, які втілені у певні у нормативні документи, про наявність яких споживач має бути повідомлений.

Поняття нормативного документу міститься у Законі України "Про стандартизацію". Нормативний документ - документ, який встановлює правила, загальні принципи чи характеристики різних видів діяльності або їх результатів. Цей термін охоплює такі поняття як "стандарт", "кодекс усталеної практики" та "технічні умови",  зазначається у ст.1 Закону.

Слід зазначити, що процес надання окремих видів послуг споживачам регламентується як відповідними законами, зокрема такими, як Закон України "Про туризм", так і підзаконними нормативними актами, що їх приймають відповідні уповноважені органи державного управління. Такими підзаконними нормативними актами є численні Правила надання відповідних послуг, зокрема: саме ці правила за відсутності відповідних стандартів і слід вважати різновидом нормативного документу - кодексом усталеної практики.

Деякі товари (роботи, послуги) підлягають також сертифікації. Основні положення і вимоги щодо сертифікації встановлені Декретом Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10.05.1993 року (з наступними змінами). Сертифікація, вказується у ст.13 Декрету, поділяється на обов'язкову і добровільну, здійснюється уповноваженими на це органами з метою запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров'я та майна громадян і навколишнього природного середовища; сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції; створення умов для участі суб'єктів підприємницької діяльності в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

Державну систему сертифікації, зазначається у ст.14 Декрету, створює центральний орган виконавчої  влади  з  питань технічного регулювання - національний орган України з сертифікації[26][150], який проводить та координує роботу щодо забезпечення її функціонування. Обов'язкова сертифікація на відповідність обов'язковим вимогам нормативних документів проводиться виключно в державній системі реєстрації. Вимоги закону, що ставляться до обов'язкової сертифікації, полягають у тому, що обов'язкова сертифікація в усіх випадках повинна включати перевірку та випробування продукції для визначення її характеристик і подальший державний технічний нагляд за сертифікованою продукцією (п.2 ст.15 Декрету). Згідно Закону України "Про підтвердження відповідності", документом, який підтверджує, що продукція[151] (до якої входять і послуги), відповідає вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного документа, визначеного законодавством, є сертифікат відповідності (ст.1 Закону).

Згідно із положеннями Закону України "Про підтвердження відповідності" підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері є обов'язковим, а в нерегульованій сфері здійснюється на добровільних засадах (ст.ст.1, 7 Закону). Слід зазначити, що в законодавчо регульованій сфері передбачена необхідність наносити на продукцію національний знак відповідності ? знак, який засвідчує відповідність позначеної ним продукції вимогам технічних регламентів.

Отже, засобом підтвердження і інформації для споживачів слід вважати декларацію про відповідність, сертифікат відповідності, а у випадках, встановлених законодавством, - національний знак відповідності.

Проте, на нашу думку, сертифікат відповідності, який може доповнювати національний знак відповідності у передбачених законом випадках, надає більший обсяг гарантій захисту прав споживачів порівняно з декларацією про відповідність, оскільки декларація оформлюється безпосередньо господарюючим суб'єктом, а сертифікація здійснюється уповноваженими державними органами на підставі ускладненої процедури, передбаченої відповідними нормативними актами. Аналізуючи визначення декларації відповідності, декларування відповідності, сертифікації, використані у статті 1 Закону, можна зробити висновок, що декларування продукції може існувати в тих сферах господарської діяльності, де не впроваджена сертифікація. Однак, закон прямо не передбачає такої можливості.

Існування двох видів засвідчення відповідності послуг законодавчим вимогам потребує встановлення різного підходу щодо регламентації права споживачів на даний різновид інформації. Вважаємо, що при добровільній сертифікації надати інформацію про наявність сертифікату суб'єкт господарювання повинен лише на вимогу споживача. За відсутності такої вимоги надання вказаної інформації слід вважати правом, а не обов'язком суб'єкта господарювання. Навпаки, коли сертифікація визнана законодавством обов'язковою, виконавець послуги зобов'язаний надати інформацію навіть за відсутності відповідної вимоги з боку споживача.

З метою розмежування різних видів обов'язку зобов'язаного суб'єкта щодо надання інформації про послуги шляхом представлення документів підтвердження відповідності, необхідно з'ясувати, які види послуг підлягають обов'язковій сертифікації.

Так, обов'язковій сертифікації в Україні підлягають наступні види послуг: