На нашу думку, вказані визначення не повною мірою розкривають правову сутність способів захисту цивільних прав та інтересів. Терміни "засоби захисту", "інструментарій засобів захисту", "види можливого впливу" використовуються авторами у якості синоніму категорії "способи захисту" цивільних прав та інтересів. Слід зазначити, що неточності у визначенні основних правових категорій призводять до змішування понять і помилок у застосуванні правових норм.

Вважаємо, що акцент у дискусії стосовно визначення правової природи способів захисту цивільного права та інтересу необхідно робити на визначенні правової природи і характеру даної проблемної категорії та мети її застосування. О.П.Сергєєв вказує, що способи захисту суб'єктивних цивільних прав являють собою закріплені законом матеріально-правові міри примусового характеру, за допомогою яких здійснюється відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника [100][158].

Аналогічної точки зору дотримується А.А.Родіонов. "Способи захисту прав, - підкреслює автор, - це матеріально-правові міри, які дозволяють відновити втрати майнового та немайнового характеру, понесені ураженою стороною"[198][159].

Проте вказані висновки, незважаючи на їх зовнішню обгрунтованість і повноту, не залишаються безперечними у сучасній науці цивільного права.

Суперечливі думки існують, зокрема, стосовно віднесення способів захисту до матеріальних чи процесуальних дій у механізмі реалізації права на захист.

Так, А.П.Вершинін пропонує поділити способи захисту на процесуальні та матеріальні. Матеріально-правові способи, на думку А.П.Вершиніна, - це способи дій щодо захисту прав у відповідності із охоронними нормами права. Відповідно, процесуально-правові способи - це "владні акти юрисдикційних органів з підтвердження прав та фактів, що мають юридичне значення. Виходячи з цього, автор відносить до перших: припинення дій, які порушують право, реституцію, застосування наслідків недійсності правочину; відшкодування збитків, стягнення неустойки, компенсацію моральної шкоди, припинення або зміну правовідношення; до других: визнання права, визнання правочину або акту державного органу недійсним, присудження до виконання обов'язку в натурі та незастосування акту державного органу [86][160]. Проте, навряд чи  доцільно здійснювати такий поділ, тим більше, що процесуальні способи захисту у визначенні А.П.Вершиніна, це, по суті, процесуальні рішення , які затверджують наявність чи відсутність того чи іншого способу захисту. Проте способами захисту у даному випадку будуть не самі рішення, а дії матеріально-правового характеру, які суд зобов'язує виконати недобросовісного суб'єкта.

Отже, спосіб захисту цивільних прав - це матеріально-правова міра, за допомогою якої здійснюється усунення порушення права і вплив на правопорушника.

Перед кожним із споживачів у разі порушення його права постає питання, який спосіб захисту цивільного права може бути обраний ним самостійно або застосований на підставі відповідного судового рішення чи рішення органу державної влади. ЦК України встановлює у ст.16 загальний перелік способів захисту, який не є вичерпним, а їх конкретизація відбувається у нормах, що стосуються правочинів, права власності, зобов'язального права. Крім того, спеціальний нормативний акт, яким є Закон України "Про захист прав споживачів", встановлює додаткові умови застосування способів захисту і навіть передбачає деякі їх різновиди. Перш ніж перейти до більш предметної характеристики застосування способів захисту прав споживачів у сфері надання послуг, необхідно розглянути загально-цивілістичні питання даної проблематики.

Для вирішення проблеми застосування способів захисту при порушенні прав та інтересів споживачів у сфері послуг, необхідно спочатку звернутися до існуючої на сьогодні дискусії щодо поділу способів захисту на "міри захисту", "міри відповідальності", "санкції".

Як справедливо зазначає Г.В.Єрьоменко, основною метою цивільно-правового захисту є відновлення прав суб'єктів, чиї права порушені. Водночас цивільне право допускає такі засоби захисту, призначенням яких є додатковий вплив на правопорушника з метою його покарання і стимулювання до позитивного ставлення при виконанні своїх цивільних прав та обов'язків у майбутньому [119][161]. Саме різниця в основних цілях різних способів захисту, вказує автор, призвела до їх поділу на "міри захисту" та "міри відповідальності".

Вважаємо, що вказане розмежування способів захисту складає інтерес не тільки з теоретичної точки зору, оскільки істотною є різниця не тільки у підставах, а й у наслідках їх застосування, що є дуже важливим при виборі способів захисту прав та інтересів споживачів. Розглянемо окремі точки зору на сутність зазначених категорій.

Так, Ю.Г.Басін під відповідальністю розумів ті із санкцій, які мають за мету покарання звинуваченого правопорушника і виражаються у позбавленні його суб'єктивних прав чи покладенні додаткових несприятливих наслідків [68][162].

М.І.Брагінський відзначає, що "відповідальністю за порушення зобов'язання називають встановлені законом міри майнового впливу на боржника, який порушив зобов'язання"[101][163].

О.С.Іоффе підкреслював, що відповідальність - це не просто санкція за правопорушення, а така санкція, яка має своїм наслідком певні втрати майнового чи особистого характеру[127][164]. Виникає питання, чи може санкція бути не тотожною відповідальності? Ми знаходимо позитивні відповіді у працях В.В.Ровного[197][165], В.Ф.Попондопуло і, безпосередньо, самого О.С.Іоффе, який зазначав, що відповідальність - це санкція за правопорушення, але санкція не завжди означає відповідальність [127][166].

В.П.Грибанов також підтримував вказаний погляд, але розширив сферу застосування санкцій. Він підкреслював, що санкцією можна визнати "передбачені законом міри, які можуть застосовуватися самостійно уповноваженою особою до зобов'язаної особи у разі порушення останньою цивільних прав та обов'язків" [106][167]. Думається, що до цієї категорії санкцій можна віднести самозахист порушених прав, який визначається як неюрисдикційна форма захисту, але, на нашу думку, є водночас і способом захисту порушеного права.

Отже, міри відповідальності є різновидом санкції, але санкція у якості цивільної відповідальності являє собою конкретну міру, яка застосовується до правопорушника. Таким чином, існує розуміння санкції загальне і спеціальне. В.В.Ровний, зокрема, підкреслює, що всі цивільно-правові санкції можна поділити на міри відповідальності (сплата неустойки, відшкодування збитків тощо) і інші санкції (витребування майна у порядку віндікації, реальне виконання зобов'язання тощо) [197][168].

Відтак, реалізація санкцій має більш широку сферу застосування порівняно із сферою реалізації мір (санкцій) відповідальності. Санкція як міра цивільної відповідальності є та конкретна міра, що застосовується до правопорушника компетентним державним органом.

М.Д.Єгоров попереджував про негативні наслідки змішування понять "санкція" і "відповідальність". Такій підхід, вважає автор, призводить до ототожнення понять "санкція" і "відповідальність", оскільки на примусову силу держави спирається будь-яка санкція. Між тим, необхідно розрізняти міри державно-правової відповідальності та інші передбачені законом способи захисту цивільних прав, які доцільно називати мірами захисту цивільних прав [115][169].

В.П.Грибанов, М.Д.Єгоров зазначають, що до мір захисту слід віднести визнання права, присудження до виконання зобов'язання в натурі, визнання заперечної угоди недійсною, відновлення положення, що існувало до порушення права і припинення дій, що порушують право, або створюють загрозу його порушення тощо [106,115][170].

Дотримується вказаного погляду і Г.В.Єрьоменко, яка підкреслює, що міри захисту спрямовані на виконання цивільно-правового обов'язку щодо суб'єкта, права якого порушені. Вони можуть бути реалізовані як судовими органами, так і самим уповноваженим суб'єктом, але завжди забезпечені можливістю державного примусу щодо їх реалізації. Міри захисту, як правило, не пов'язані з засудженням поведінки правопорушника [119][171].

Слушними є судження В.В.Луця, який вважає, що одним із засобів впливу на майнові інтереси осіб є застосування до правопорушника майнових санкцій, зокрема, цивільно-правової відповідальності, яка являє собою покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які виявляються у позбавлення його певних прав або в заміні невиконаного обв'язку новим або приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового[235][172]. Фактично автор підтримав позицію О.С.Іоффе з цього питання, яка полягає у тому, що цивільна відповідальність є лише однією із можливих санкцій, що застосовуються у цивільному праві.

Важливо, що В.В.Луць від цивільно-правової відповідальності однозначно відрізняє засоби оперативного впливу (оперативні санкції), які спрямовані на запобігання конкретним правопорушенням в майбутньому, мають застережливий характер і можуть застосовуватися в односторонньому порядку управомоченою особою без звернення до юрисдикційного органу[235][173].

Таким чином, способи захисту є водночас і санкціями, і мірами захисту, але лише окремі з них (відшкодування збитків, стягнення неустойки тощо) є мірами (санкціями) цивільно-правової відповідальності. Водночас, вважаємо, що усі способи захисту цивільних прав, оперативні та інші санкції мають розглядатися як такі, що охоплюються поняттям "правові наслідки порушення договору".

Однак, в законодавстві про захист прав споживачів викладені обставини не враховуються. Наприклад, у ст. 10 ЗУ "Про захист прав споживачів", що має назву "Права споживача у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг)", визначаються не лише безпосередні вимоги споживача про застосування до порушника мір відповідальності та інших способів захисту, але й і інші правові наслідки порушення договору, у тому числі такі, що визначають поведінку виконавця (наприклад, виконавець зобов'язаний повідомляти споживача про істотне підвищення вартості робіт, про необхідність виконання робіт, не передбачених договором), строки пред'явлення споживачем вимог та ін. З огляду на це, назва ст. 10 Закону має бути приведена у відповідність з її змістом. Зокрема, її доцільно назвати "Правові наслідки порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг)". Відповідним чином має бути також змінена стаття 8 Закону "Права споживача у разі придбання ним товару неналежної якості", зміст якої також не узгоджується з її назвою.