ВИСНОВКИ

Сторінки матеріалу:

  1. Зважаючи на об'єктивну потребу докладного правового регулювання без винятку усіх відносин, що становлять інститути фінансової системи держави, та ґрунтуючись на усталених підходах до визначення фінансової системи, запропоновано нові критерії визначення фінансової системи держави в конкретний історичний період. А саме: 1) За  організаційно-правовою формою: а) Бюджет. б) Позабюджетні державні цільові фонди, а також інші спеціалізовані фонди, що створюються та функціонують за рахунок централізованих фондів коштів або обов'язкових платежів для задоволення та виконання завдань та функцій публічного характеру. в) Фонди державних (муніципальних) фінансових установ та державних (муніципальних) банків. г) Фінанси підприємств. ґ). Фінанси господарюючих суб'єктів. 2) За матеріальним змістом відносин: а) Фінансування. б) Запозичення. в) Страхування. г) Заощадження.
  2. Аналіз проблем правового статусу державних банків в Україні засвідчив доцільність долучити до інститутів фінансової системи держави інститут заощаджень. Інститут заощаджень визначено як групу однорідних суспільних відносин з приводу розміщення частини доходу населення, яку не використовують на поточне споживання, а накопичують у відповідних, передбачених нормативно-правовими актами формах: депозитні рахунки, цінні папери тощо, щоб використати їх у майбутньому. Потреба виділення такого інституту обумовлюється унікальністю функції заощадження і те що її не поглинає жоден інший фінансовий інститут.
  3.  Сьогодні можемо стверджувати, що правове регулювання відносин у сфері реалізації статусу державних банків в Україні є недостатнім і неадекватним до сучасних об'єктивних умов розвитку фінансової системи України, міжнародних економічних зв'язків, а також до тих критеріїв, які можуть свідчити про ефективну й послідовну політику держави на ринку банківських і фінансових послуг. Чинне законодавство не передбачає сьогодні оптимальної форми та організаційно-правової структури державного банку, не визначає особливостей тих завдань, функцій та ролі державних банків, які вирізняють їх на ринку фінансових послуг серед інших суб'єктів та ін. Найпершим кроком з боку держави має бути формування єдиної та узгодженої стратегії розвитку державних банків з огляду на сучасні та потенційні потреби економіки держави, що можуть бути задоволені виключно за допомогою державних банків, а також з огляду на подальшу участь  держави (у сфері управління та обсягів капіталу) на банківському та фінансовому ринках нашої країни.
  4. Вартість статутного капіталу, виражена в акціях державного банку є державним майном, що сформувалось за рахунок бюджетних коштів і є відповідною частиною публічних фондів коштів держави. Збільшення розміру статутного капіталу має бути відображено виключно у відповідному законодавчому акті - Законі України про Державний бюджет на відповідний рік. Дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств, включаються до складу доходів Державного бюджету України і переходять у режим державної власності, а не власності банку. Відповідно, лише держава, як законний власник відповідних коштів, може приймати рішення про їх використання. Це відповідає також принципу повноти бюджетної системи. Відтак єдино законним напрямом скерування прибутку державного банку (після здійснення усіх необхідних відрахувань згідно банківського законодавства) є державний бюджет.
  5. Мета і завдання державного банку формуються відповідно до актуальних потреб розвитку фінансового ринку держави і є одним із напрямів державної політики у цій сфері. Таким чином метою  діяльності державного банку не завжди є одержання прибутку для свого акціонера. Проте прибутковість самого банку є одним із критеріїв ефективності та доцільності існування такого інституту в державі. Функції державних банків є винятковими, оскільки інші банки або учасники фінансового ринку, зважаючи на різні обставини (рівень гарантій, як правило довгостроковий характер, недостатній рівень прибутковості чи рентабельності, недостатня розгалуженість мережі тощо), не можуть їх здійснювати.
  6. Принциповим питанням розвитку ощадної справи в Україні є вдосконалення системи гарантування вкладів, що передбачає комплекс правових відносин з приводу формування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та його функціонування. Ініціатива розвитку і вдосконалення цієї системи має йти від держави. Сьогодні потрібно скласти зрозумілу покрокову програму реформування чинної системи гарантування вкладів. У цьому зв'язку надзвичайно актуальною є також потреба визначити носія юридичного обов'язку гарантування вкладів фізичних осіб Державного ощадного банку України, оскільки законодавство лише в загальному декларує державні гарантії за вкладами у цьому банку. Як наслідок це зменшить відповідні ризики та навантаження на державний бюджет.
  7. З огляду на потребу стимулювати підвищення якості роботи банківської системи важливо, як видається, запровадити диференційований розмір внесків банків, залежно від якості кредитного портфеля і ступеня ризикованості здійснюваних ними операцій. Цілком виправданою може бути система, що передбачає єдиний базовий розмір регулярного внеску банків і підвищений його рівень у разі якщо в банків виникли проблеми із якістю кредитного портфеля або при недокапіталізації. Зі збільшенням фінансових можливостей економіки варто розглянути питання запровадження гарантій не лише фізичних, але й юридичних осіб.
  8. Історичний аналіз діяльності ощадних банків засвідчує, що принцип доступу до фінансів був визначальним у розвитку ощадної справи в країнах Європи. Метою діяльності ощадних банків (кас) було надання кожному можливості розмістити кошти та одержати їх при потребі із прибутком. Каса була привабливою завдяки високим відсоткам, гарантією їх виплати й видачі вкладів на першу вимогу. На теренах Східної України, в період 1862 - кін. ХІХ ст., становлення ощадних кас відбувалось під проводом Російської імперії. Ознакою тодішніх ощадних кас було те, що вони не надавали позики приватним особам. Ці установи лише розміщували залучені на вклади кошти в урядові або гарантовані урядом цінні папери. Такі цінні папери купувались за розпорядженням Міністерства фінансів. Таким чином, залучені від населення кошти ощадні каси спрямовували виключно на підтримку державного кредиту. У Східній Україні ощадні каси мали статус державних, а в Західних - контролювалися політичною владою. Загалом, ощадні каси були партнерами місцевих і регіональних органів влади та надавали допомогу у становленні місцевої інфраструктури. В радянський період, акценти у діяльності ощадних кас було зміщено у бік фіскальної мети - коли ресурси використовувалися як джерело надходжень до централізованих фондів коштів та виконання загальнодержавних програм.
  9.  Очевидною є чітка стратегія розвитку ощадної справи в радянський період, скерована на максимальну мобілізацію коштів населення до ощадних кас. Держава всіляко заохочувала і стимулювала населення до здійснення заощаджень у формі вкладних рахунків, державних цінних паперів. Переваги організованих заощаджень були очевидними при конвертації валюти, її заміні на новішу і т.д. З іншого боку йдеться про розвиток ощадної справи, а саме: організаційне зміцнення ощадкас; вдосконалення їх територіального розміщення, з урахуванням рівня грошових доходів населення; розширення функцій; розвиток ощадної справи в сільській місцевості; були також визначені заходи із зміцнення господарського обороту в системі ощадкас, встановлено джерела їх доходів і утворення фондів економічного стимулювання. До того ж Радам міністрів союзних і автономних республік, виконкомам крайових обласних і районних Рад депутатів трудящих було доручено регулярно розглядати питання розвитку ощадної справи, хід виконання ощадними касами планів залучення грошових заощаджень населення у внески, а також у Державній 3% внутрішній виграшній позиці.
  10.  Фінансово-правова політика держави у сфері заощаджень і розвитку ощадної справи має бути скерована на максимальне залучення вільних коштів населення до банківського та фінансового сектора країни, створення доступних механізмів та інструментів для розміщення таких коштів у різних формах (рахунках, цінних паперах тощо), створення гарантій надійності здійснених заощаджень щодо збереження їх реальної вартості, поверненості, платності, простоти процедури. Метою, при цьому, є доступ особи (суспільства) до фінансів шляхом участі у фінансово-кредитній системі у вигляді юридично оформлених заощаджень та користування коштами фінансово-кредитної системи для розвитку різних форм та видів господарської діяльності. Належним чином диверсифікований фінансовий сектор, що спроможний обслуговувати усі прошарки суспільства - від найбіднішого до найбільш заможних, є одним із складових економічного розвитку держави. Стратегія розвитку ощадної справи в Україні повинна базуватись на певних досягненнях, що сьогодні, на жаль ще не мають адекватного відображення ані у чинному законодавстві, ані у проектних документах. Йдеться зокрема про адекватне врегулювання порядку та процедури здійснення виплат за втраченими та знеціненими заощадженнями населення здійсненими у Ощадному банку СРСР;  реформування системи гарантування вкладів фізичних осіб у банківській системі України.
  11.  При затвердженні єдиної державної концепції чи стратегії діяльності державних фінансових установ, зокрема державних банків, необхідно керуватись наступними принципами: 1) створення рівних умов діяльності учасників ринку - єдиних засад регулювання та функціонування державних та недержавних суб'єктів ринку; 2)  можливість індивідуального нормативно-правового регулювання діяльності конкретного державного банку, з боку Національного банку України, виключно з огляду на специфіку здійснюваних державним банком функцій (операцій), а не форми власності; 3)  зменшення ризиків та навантаження на Державний бюджет, що передбачає й припинення гарантій держави за вкладами Ощадбанку та його вступу до національної системи гарантування вкладів; 4) посилення конкуренції та вільний рух коштів - тобто вільний вибір суб'єктів ринку щодо накопичення, розміщення та обслуговування ресурсів, що визначається лише економічною доцільністю, а пріоритетність фінансування державних програм регулюється тарифною та фінансовою політикою держави; 5) поступове наближення регуляторних вимог НБУ стосовно капіталу, ризиків, нагляду та ринкової позиції до стандартів базельських угод.
  12.  Бюджетні ресурси (бюджетні позички, цільові бюджетні програми, безповоротну допомогу тощо), що спрямовуються на підтримку пріоритетних галузей та програм, експортоорієнтованих та імпортозамінних виробництв, інфраструктурих проектів, вирівнювання регіональних диспропорцій, не завжди досягають мети, задля якої вони виділяються. Значною мірою, причиною цього є неналежна фінансово-економічна обґрунтованість проектів, відсутність адекватної оцінки факторів ризику та належного забезпечення повернення позик, недоліки системи фінансового контролю за впровадженням проектів, їх експертизи, супроводження та моніторингу, оцінки результатів та ін.
  13.  Однією із найбільш перспективних форм розвитку Укрексімбанку є створення на його основі Банку розвитку. Щодо правового забезпечення втілення такої структурно-функціональної перебудови Укрексімбанку, передусім потрібно погодити та затвердити стратегію розвитку державних фінансових інститутів. Щодо законодавчої бази, то необхідно ухвалити закон, який би визначав завдання, повноваження банку розвитку, засади його утворення, напрями діяльності, органи управління, механізми капіталізації та гарантії держави по операціях банку тощо. Функціонування такої форми банку, потребуватиме змін та доповнень до низки законів, що регулюють відносини у сфері ринків фінансових послуг.