На підставі одержаних у процесі дисертаційного дослідження результатів були зроблені такі найбільш важливі висновки.

1. Аналіз поняття та розуміння сутності спадкового договору свідчить, що принципово важливим є розрізнення так званих "договорів про спадкування" та "спадкових договорів".

Поняттям "договорів про спадкування" охоплюється низка угод, що укладаються між спадкодавцем та особами, яким він бажає передати майно після своєї смерті, зокрема, про призначення цих осіб в майбутньому спадкоємцями, про визначення умов, на яких настає спадкування за заповітом тощо.  

Натомість призначення спадкового договору полягає у встановленні взаємних зобов'язань між відчужувачем майна, який бажає передати його після смерті певній особі на умовах зустрічного виконання визначених дій, та набувачем, який набуває майно за умови виконання умов спадкового договору.

Теоретична і практична доцільність розрізнення двох зазначених типів договорів зумовлена відмінностями у їхній правовій природі та у правових наслідках, які вони породжують.

2. Існування загрози порушення права на обов'язкову частку при укладенні спадкового договору робить необхідним після набуття чинності Цивільним кодексом України застосування аналогії закону і права, та поширення дії норм спадкового права, що регулюють право на обов'язкову частку в спадщині, на відносини, які виникають зі спадкового договору.

Такий підхід відповідатиме основним засадам цивільного законодавства, оскільки буде справедливим, розумним та добросовісним стосовно всіх суб'єктів досліджуваних цивільних правовідносин: відчужувача, набувача, та осіб, що мають право на обов'язкову частку.

3. Аналіз регулювання подібних відносин в інших правових системах з метою з'ясування генезису спадкового договору в цивільному праві України показує, що інститут спадкового договору не існував ні в римському приватному праві, ні в німецькому звичаєвому праві, ні в інших європейських правових системах.

Його поява в цивільному законодавстві України є результатом творчого переосмислення загальних положень речового та спадкового права, внаслідок чого спадковий договір (у такому вигляді, як він міститься у Цивільному кодексі України) можна вважати оригінальним інститутом сучасного українського цивільного права;

4. З попереднім висновком пов'язана наступна теза дисертаційного дослідження, згідно якій подальші розвиток і вдосконалення інституту спадкового договору в цивільному праві України має відбуватися не шляхом запозичення норм законодавства зарубіжних країн, а критичного їх переосмислення з врахуванням положення про відмінності між поняттями "договори про спадкування", властивим для більшості європейських правових систем, і "спадковий договір", запровадженим у цивільне законодавство України;

5. Аналіз підстав виникнення спадкових правовідносин свідчить, що в цивільному праві України співіснують декілька підстав виникнення прав і обов'язків спадкоємців та інших осіб на майно померлого: вказівка закону, заповіт, заповідальний відказ, спадковий договір, договір довічного утримання тощо.

Але спадковий договір займає особливе місце поміж цих та інших юридичних фактів, що тягнуть виникнення права на майно небіжчика. Це пояснюється тим, що спадковий довір поєднує в собі елементи речевого і зобов'язального правочину, внаслідок чого виникнення права власності на спадкове майно може виникати після смерті відчужувача раніше виконання зобов'язання набувачем.

6. З аналізу засобів забезпечення належного виконання спадкового договору слідує необхідність врахування в процесі подальшого вдосконалення цивільного законодавства України необхідності більш точного визначення правового становища особи, яка може призначатися відчужувачем для контролю за виконанням спадкового договору після його смерті, оскільки тенденція трактування такої особи, як "ніби виконувача заповіту", що починає формуватися у вітчизняній літературі, не враховує особливостей відносин, які виникають у цьому випадку.

7. Деякі норми, присвячені регулюванню спадкового договору є недостатньо точними, про що свідчить, зокрема, положення ст. 1303 ЦК України, яка, визначаючи сторони спадкового договору, не вказує певно, чи може бути відчужувачем і юридична особа, чи йдеться лише про фізичну особу.

Проте, комплексне тлумачення ст. 1303 ЦК України вкупі зі ст. 1302 ЦК України, де згадується про те, що умовою переходу до набувача є смерть відчужувача, врахування тієї обставини, що зазначена норма знаходиться в книзі VІ ЦК України, присвяченій спадковому праву, дозволяє зробити висновок, що у даному випадку мається на увазі саме особа фізична.

8. Хоча зі ст. 213 ЦК України слідує можливість тлумачення правочину судом лише на вимогу "однієї або обох сторін правочину", за буквальним змістом вказаної норми тлумачення спадкового договору після смерті відчужувача може вимагати лише набувач.

Таке положення суперечить сутності даних відносин і може потягти ущемлення прав інших осіб (спадкоємців за законом або за заповітом, які вважають, що у договорі малося на увазі не одне, а інше майно; особи, призначеної відчужувачем для здійснення контролю за виконанням договору після його смерті, тощо). 

Оскільки питання не може бути вирішене і за допомогою застосування аналогії закону з використанням норм про тлумачення заповіту, і оскільки      ст. 1256 ЦК України "Тлумачення заповіту" також відсилає до правил ст. 213 ЦК України, то з врахуванням сказаного у ЦК України здається доцільним запровадити спеціальну норму "Тлумачення спадкового договору", у якій передбачити, що права вимагати тлумачення спадкового договору мають не лише його сторони, а й інші заінтересовані особи.

9. В зв'язку з тим, що ст. 73 Закону України "Про нотаріат" поміж переліку випадків, коли нотаріус накладає заборону на відчуження об'єкта нерухомого майна, не містить прямої згадки про посвідчення спадкового договору, це може створити непорозуміння на практиці, доцільно узгодити в цьому питанні новий Закон "Про нотаріат" з книгою шостою ЦК України.