Проведене дослідження дає підставу зробити такі висновки.

Норми права, що врегульовують відповідальність за шкоду, завдану громадянину незаконними діями правоохоронних органів, створювались спільними зусиллями багатьох поколінь. Гуманістичні принципи, які стверджують ідеї прав людини, захист цих прав, спрямованих на справедливе вирішення взаємовідносин суспільства і особи, держави і громадянина, які стали здобутком попередніх поколінь, покладені в основу вітчизняного законодавства, що регулює відносини з відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання і досудового слідства.

Інститут відшкодування шкоди реабілітованому є по своїй природі цивільно-правовим. У зазначених відносинах виявляються риси, властиві як предмету, так і методу цивільно-правового регулювання; вони знаходяться в рамках законодавчої регламентації даної галузі права. Закон України "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 року,  врегульовуючи відносини з відшкодування шкоди, розвиває інститут позадоговірних відносин, деталізує процедуру застосуванню його норм на практиці. Зазначений Закон України закріплює конституційний принцип повного відшкодування шкоди громадянинові у разі незаконних дій службових осіб правоохоронних органів.

 Обов'язок держави з відшкодування шкоди потерпілому за своєю суттю є цивільно-правовою відповідальністю. Відносини з відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями службових осіб дізнання і досудового слідства в системі ОВС України, відповідають предмету цивільного права. Про це свідчить наявність таких аргументів:

1. Основним видом відшкодування є завдана потерпілому шкода, яка підтверджує наявність майнових відносин.

2. Виходячи із засад рівності і незалежності учасників цивільних правовідносин, Закон України від 1 грудня 1994 року надає можливість вирішувати спори, що виникають між ними, або безпосередньо самим учасникам цих правовідносин на підставі взаємної домовленості, або спеціально створеним для розгляду таких спорів органам. Якщо порівняти особливості предмета і методу цивільного права (а вони мають універсальний характер) з майновими відносинами щодо відшкодування шкоди відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 року, виявиться їх повна тотожність.

3. Враховуючи, що основним правовим засобом забезпечення реалізації компенсаційної функції цивільного права виступає цивільно-правовий принцип повного відшкодування шкоди, а для її реалізації необхідні такі властивості методу цивільного права, як ініціатива суб'єктів у формуванні суспільних відносин, таку рису цивільно-правового методу регулювання слід відмітити у положеннях Закону України від 1 грудня 1994 року: лише за вимогою потерпілого органи дізнання та досудового слідства зобов'язані вжити заходів щодо відновлення його доброго імені, щодо захисту його честі і гідності, а також визначити розмір завданої йому шкоди.

4. Норми про відшкодування шкоди потерпілому, які містяться у Законі України від 1 грудня 1994 року, за своїм характером є матеріально-правовими, і віднесення їх до норм процесуального права не відповідало б призначенню останнього.

5. Доказом цивілістичної природи відносин з відшкодування шкоди потерпілому є те, що у будь-якому зобов'язанні по відшкодуванню завданої шкоди в розглянутому випадку обґрунтуванням відшкодування шкоди є незаконна (протиправна) дія заподіювача. Та обставина, що майнова чи моральна шкода, завдана громадянину незаконними діями службових осіб при розслідуванні злочину, не порушує цивільно-правову природу відносин по її відшкодуванню.

Зміни, що відбулися у законодавстві про деліктну відповідальність за завдання шкоди громадянину, свідчать про процес уніфікації в цій галузі права. У цьому зв'язку робиться висновок про те, що норма, яка передбачає відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями органів дізнання та досудового слідства громадянину, є спеціальною, і вона має, насамперед, суспільно-політичне значення та покликана сприяти ефективності правового регулювання суспільних відносин у даній сфері.

 Шкода, завдана громадянину незаконними діями правоохоронних органів, та порядок її відшкодування має свою специфіку. По-перше, не кожна шкода, завдана незаконними діями згаданих органів, підлягає відшкодуванню, а лише та, що передбачена ст. 1 Закону України від 1 грудня 1994 року; по-друге, шкода відшкодовується не правоохоронними органами, а державою; по-третє, шкода відшкодовується незалежно від вини заподіювача. Враховуючи, що видання спеціальних норм пов'язане із внутрішньою особливістю самих регульованих відносин, врегулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб правоохоронних органів, вимагає наявності у чинному законодавстві спеціальної норми, в якій була б врахована специфіка цих відносин. Ця теза обгрунтовується запровадженням у ЦК України окремої статті, що регулює зазначені відносини (ст. 1176).

Надзвичайно широким і динамічним у досліджуваному випадку є поняття характеру шкоди.

Враховуючи, що у цивілістичній літературі не приділяється достатньої уваги розкриттю змісту поняття "характер шкоди", існуючі теоретичні положення відображають видимі ознаки характеру шкоди, але, не розкриваючи повною мірою сутності цього поняття, мають мінімальне практичне значення. Отже, характер шкоди повинен бути передбачений відповідною нормою закону, що регулює визначений вид цивільних правовідносин.

Правовий аналіз норм Закону України від 1 грудня 1994 року свідчить про те, що вони потребують змін і доповнень. Зокрема, у даному нормативному акті не передбачено затримання як підставу відшкодування шкоди, хоча воно нерідко зустрічається на практиці. У зв'язку з цим у дисертації обґрунтовується необхідність внесення відповідних змін до ЦК України, включення незаконного затримання до підстав відшкодування шкоди відповідно до Закону від 1 грудня 1994 року.

У дисертації обгрунтовується висновок, що діяльність органів МВС України, пов'язана з дізнанням і слідством, є різноманітністю діяльності підвищеної небезпеки. В цілому для суспільства вона є корисною і необхідною, від неї неможливо відмовитись, але через її специфіку можуть постраждати невинні особи. Щоб зменшити негативні наслідки такої діяльності, держава бере на себе відповідальність за шкоду, завдану неправомірними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Кожний факт такої відповідальності повинен стати сигналом для проведення заходів, спрямованих на зміцнення законності в діяльності названих органів, що повинно позитивно впливати на захист прав і законних інтересів громадян.

Водночас, специфіка діяльності правоохоронних органів викликає необхідність спеціального регулювання відносин з відшкодування державі сум, виплачених реабілітованому громадянину. Дана обставина свідчить про необхідність доповнення Закону України від 1 грудня 1994 року нормою, яка б передбачала право держави звертатися з регресною вимогою  до службових осіб правоохоронних органів, винність яких встановлена в судовому чи адміністративному порядку;  до свідків, потерпілих, експертів, перекладачів, якщо ці особи засуджені за вироком суду, що набрав законної сили, за дачу завідомо неправдивих показань, свідомо неправдивого висновку, за свідомо невірний переклад, що спричинило  незаконне притягнення до кримінальної відповідальності чи засудження.

Крім того, у зв'язку з розширенням кола спадкоємців за законом (глава 86 ЦК України) запропоновано до кола осіб, які матимуть право на відшкодування шкоди у разі смерті громадянина, включити осіб, які перебували у фактичному шлюбі з померлим, якщо у них є діти. У зв'язку з цим пропонується  сформулювати ст.5 Закону України від 1 грудня 1994 року  таким чином: "У разі смерті громадянина право на відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 2, 3 і 4 статті 3 цього Закону, у порядку, встановленому законодавством, мають чоловік (дружина), батьки (усиновлювачі), діти (усиновлені), а також особи, що проживали з ним однією сім'єю, за умови проживання з ним (нею) їхньої дитини віком до 3-х років, а якщо дитина має вади фізичного та психічного розвитку - до досягнення нею 6-ти років".

Враховуючи, що шкода, яка може бути відшкодована потерпілому, вираховується у вигляді реальних збитків, упущена вигода потерпілого за даним правопорушенням у розмір шкоди не входить і в безспірному порядку не відшкодовується. Встановлений Законом України від 1 грудня 1994 року порядок підрахування розміру шкоди не відповідає загальному правилу щодо повного відшкодування шкоди; встановлений порядок відшкодування шкоди заподіювачем має багато спільного з солідарною відповідальністю, але має й свої особливості, специфіка завдання шкоди особлива, що тягне за собою ускладнення, які можуть виникнути у судовому вирішенні спорів щодо розміру її відшкодування. У зв'язку з цим, на нашу думку, бажано:

- залишити безспірний порядок відшкодування реальних збитків;

  - у разі виникнення спору щодо відшкодування упущеної вигоди, такий спір повинен бути вирішений у судовому порядку на загальних підставах, але відшкодування повинні відбуватись за рахунок держави.

Враховуючи, що дати в законі вичерпний перелік випадків, життєвих ситуацій, за яких може бути завдано моральної шкоди, неможливо, законодавець визначив ознаки моральної шкоди (ст.23 ЦК України) і дав можливість у кожному конкретному випадку реальність немайнової шкоди встановлювати судом. Однак, законом повинні визначатись і граничні розміри завданої моральної шкоди. Аналіз проблем, що виникають при розгляді судами справ про відшкодування такої шкоди, свідчить про необхідність законодавчого  обґрунтування сум, що вимагають потерпілі до відшкодування з відповідача за спричинення їм моральної шкоди.

Потерпілому відшкодовується шкода, як правило, у вигляді реальних збитків, упущена вигода відшкодовується тільки в передбачених випадках, що свідчить про порушення загального принципу повного відшкодування шкоди. Незрозумілим є факт залишення поза увагою відшкодування цього виду збитків у Законі України від 1 грудня 1994 року, а тим більше - у ст. 1176 ЦК України.

Зважаючи на невідповідність норм Закону України від 1 грудня 1994 року та Закону України "Про міліцію" щодо відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання і досудового слідства міліції, запропоновано нову редакцію ст.25 Закону України "Про міліцію", а саме: "Відшкодування шкоди, завданої працівником міліції громадянам та юридичним особам, проводиться на підставі і в порядку, передбаченим цивільним законодавством, з урахуванням специфіки діяльності органів внутрішніх справ".

Висновки дисертанта стосуються також пропозицій щодо вдосконалення законодавства України стосовно механізму правового регулювання відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі ОВС України, а саме: чітко визначити суб'єкт відповідальності, тобто "службові особи" органів дізнання та досудового слідства, узгодивши тим самим норми даного Закону з ЦК України; встановити граничний розмір відшкодування моральної шкоди у відповідності з чинним законодавством; чітко визначити джерела відшкодування державних коштів, за рахунок яких проводиться відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі ОВС України.

Підтримуючи встановлений законодавством безспірний порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання і досудового слідства ОВС України, автор роботи звертає увагу на необхідність впровадження і позовного характеру розгляду спорів.