1.  Конструкція п. 2 ст. 17 КАСУ є визначальною для формулювання предмета позову щодо проходження публічної служби, який може стосуватися рішення керівника державного органу щодо прийняття на публічну службу, грошового утримання, притягнення до відповідальності, надання відпустки, результатів атестації, переведення на іншу посаду, забезпечення права особи на соціальний захист під час проходження служби, звільнення з посади, зміни формулювання підстав звільнення з посади, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування шкоди, завданої неправомірним звільненням, та ін. При цьому визначення обсягу вимог, що підлягають судовому розгляду, є диспозитивним правом позивача.
2.  Правила територіальної підсудності не передбачають процесуальних переваг адміністративного суду будь-якої ланки над адміністративним судом того самого рівня, а також виключного права того чи іншого суду на розгляд справ певної категорії. Суд, виявивши, що провадження у справі відкрито без дотримання правил територіальної підсудності, може передати спір на розгляд іншого адміністративного суду лише до початку судового розгляду. Спори між адміністративними судами щодо підсудності справ про проходження публічної служби не допускаються.
3.  Одним із найважливіших питань організації адміністративного судочинства є встановлення складу та процесуального становища учасників адміністративного процесу. При висвітленні ролі кожної групи учасників у розгляді адміністративних справ судом визначено особливості процесуального статусу окремих категорій учасників. Так, позивачем у справах щодо публічної служби може бути фізична особа - громадянин України, тобто публічний службовець, оскільки тільки громадяни України мають право на публічну службу. Фізична особа - позивач може й не мати статусу службовця, якщо йдеться про претендента на відповідну посаду. Відповідачем у адміністративній справі щодо публічної служби може бути тільки суб'єкт публічної влади або публічний службовець, на відміну від тих випадків, коли за загальним правилом, передбаченим у ч. 4 ст. 50 КАСУ, відповідачами в адміністративному процесі можуть бути: громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень. Що стосується третіх осіб, то в адміністративному судочинстві, як і в цивільному процесі, розрізняють третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, і третіх осіб, які не заявляють таких вимог.
4.  При розгляді спорів про проходження публічної служби критеріями віднесення особи до категорії публічного службовця є: а) наявність запису в трудовій книжці особи про складання Присяги; б) наявність запису в трудовій книжці про присвоєння відповідного рангу; в) наявність виплати сум за ранг у загальній сумі заробітної плати. Важливо зазначити, що сукупність цих критеріїв не є обов'язковою.
5.  Аналіз кількісних показників спорів щодо публічної служби свідчить про те, що найчисленнішою категорією є справи, пов'язані зі звільненням осіб з публічної служби. Цей факт ще раз підтверджує необхідність удосконалення чинного законодавства, а саме: визначення вичерпного переліку підстав для звільнення публічного службовця, а також необхідність узагальнення судової практики, яка б нівелювала різний підхід при розв'язанні спорів у зазначеній категорії справ.

При звільненні публічних службовців із займаних посад пріоритетними для застосування є норми спеціальних законів України: "Про прокуратуру", "Про міліцію", "Про дипломатичну службу", "Про державну виконавчу службу" та ін. Норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірні правовідносини та коли це безпосередньо зазначено у спеціальному законі. У такому разі відповідач у справі має дотримуватися й гарантій, визначених нормами трудового права.

1.  Однією з проблемних категорій справ про звільнення особи з публічної служби є звільнення публічного службовця, який обіймає посаду керівника державного органу за поданням органу місцевого самоврядування. Аналіз чинного законодавства та особливостей проходження державної служби і служби в органах місцевого самоврядування дає підстави стверджувати, що висловлення недовіри керівнику державного органу з боку органу місцевого самоврядування може бути, а в окремих випадках є безумовною підставою для його звільнення з публічної служби.
2.  Справи про стягнення заробітної плати (грошового утримання) за час вимушеного прогулу чи виконання нижчеоплачуваної роботи у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням за умови, коли така вимога не заявлялась одночасно з вимогою про поновлення на роботі, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки стосуються проходження особою публічної служби. Водночас вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративними судами тільки за умови, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою розв' язати сам публічно- правовий спір.

Особливістю зазначеної категорії справ є те, що поворот виконання скасованої постанови суду про присудження виплати заробітної плати чи іншого грошового утримання, присудження виплати пенсій чи інших періодичних платежів допускається тільки в єдиному випадку, якщо така постанова була обґрунтована на повідомлених позивачем завідомо неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.

1.  До проблемних питань у розгляді спорів щодо публічної служби належать питання визначення строків звернення до суду та наслідків їх пропущення. Запропоновано встановити, що під час розгляду зазначеної категорії справ слід застосовувати строки звернення до суду, встановлені спеціальними законами. У разі, коли останні не регулюють ці питання, слід виходити із строків звернення до суду, визначених ч. 1 ст. 233 КЗпП України. Пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін. При цьому важливо зазначити, що суд не наділений правом ініціювати питання про відмову в задоволенні позову з підстав пропущення строку звернення до суду.

1.  Серед особливостей розгляду спорів щодо публічної служби слід відмітити неузгодженість мети правового інституту забезпечення позову з тими наслідками, що виникають при його застосуванні адміністративними судами під час розгляду справ про поновлення публічних службовців на займаній посаді. Зупиняючи дію рішення суб'єкта владних повноважень про звільнення з посади публічного службовця, позивач фактично поновлюється на посаді на період розгляду справи, тобто продовжуються його службові відносини з відповідними наслідками: виконанням позивачем службових обов'язків, виплатою відповідачем заробітної плати тощо. Такий підхід, на нашу думку, є неприпустимим.
2.  Досліджуючи судову практику про відповідність підстав звільнення судді за порушення присяги при здійсненні ним правосуддя вимогам законодавства, вважаємо, що доказом порушення суддею присяги є тільки скасовані в установленому законом порядку процесуальні документи (судові рішення), які слугували підставою для внесення подання про звільнення судді. Якщо зазначені судові рішення не були скасовані у встановленому законом порядку і були чинними на момент внесення подання про звільнення судді, такі процесуальні документи не можуть слугувати доказом порушення суддею присяги.
3.  Значна частина справ з публічної служби стосується оскарження рішення про звільнення особи, до якої застосовано дисциплінарне стягнення. Під час вирішення таких справ ускладнення виникають при визначенні співвідношення норм, що регулюють ці правовідносини, а саме: а) загальних - КЗпП України; б) спеціальних - законів, статутів, положень, які визначають спеціального суб'єкта, спеціальні види дисциплінарних стягнень, особливу процедуру накладення дисциплінарного стягнення та оскарження. При розгляді зазначеної категорії справ адміністративні суди повинні насамперед ураховувати, що виключно законами визначаються діяння, які є дисциплінарними проступками, та відповідальність за них, і виходити з того, що дисциплінарна відповідальність публічного службовця є предметом адміністративного права, а трудове право у цьому разі застосовується субсидіарно. Це зумовлено тим, що відносини публічної служби регулюються тільки на рівні законодавства у централізованому порядку, а тому відсутня сфера для домовленостей, що характерно для трудового договору.

Посиленню відповідальності публічних службовців сприятимуть встановлення дисциплінарної відповідальності за порушення правил поведінки, а також удосконалення законодавчого врегулювання процедури притягнення публічних службовців до дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, проведений нами аналіз судової практики показав, що функціонування публічної служби регулюється великою кількістю несистематизованих законодавчих актів. Це створює значні ускладнення для їх застосування, а також можливості для вчинення корупційних дій та інших зловживань у публічній службі.

Вважаємо, що підготовка і прийняття окремих законів про заохочення і дисциплінарну відповідальність публічних службовців, їх грошове утримання, загальні правила взаємодії державних службовців з громадянами, етику і конфлікт інтересів у державній службі тощо не дозволять запобігти виникненню правових колізій і гальмуватимуть процес створення ефективної, дієвої публічної служби загалом.

У зв'язку з цим пропонуємо на основі існуючих нормативно-правових актів з питань публічної служби розробити і прийняти кодифікований акт - Кодекс публічної служби України.

Запровадження Кодексу публічної служби України, на нашу думку, дасть змогу створити правові засади функціонування публічної служби: чітко визначити поняття та основи публічної служби, її місце в системі публічного управління, коло осіб, які належать до публічних службовців, критерії

віднесення їх до відповідних посад, рівень посадової відповідальності, системи добору, призначення на посади, просування по службі, ротації публічних службовців, їх професійного навчання тощо, а також посилити соціальні гарантії публічних службовців, у тому числі в разі звільнення з посади з незалежних від них причин.

Прийняття системоутворюючого кодифікованого нормативно-правового акта започаткує процес реформування і модернізації публічної служби, а також забезпечить адаптацію інституту публічної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу з урахуванням національних особливостей відповідно до Конституції України, законів, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, міжнародних договорів України.