Як зазначено у Національній антикорупційній стратегії на 2011-2015 рр., ухваленій Указом Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1011/2011: "Корупція в Україні набула більш системного явища, яке поширює свій негативний вплив на всі сфери суспільного життя, все глибше укорінюючись у повсякденному житті як основний, швидкий і найбільш дієвий протиправний засіб вирішення питань, досягнення певних цілей. Масштаби поширення корупції загрожують Національній безпеці України". Саме тому перед наукою постає запитання: чому численні анти- корупційні заходи держави не дають належних результатів і корупція продовжує поширюватися?
Серед дослідників проблеми корупції в Україні можна виокремити таких відомих учених, як: М. Мельник, М. Михальченко, А. Алексєєва,
В. Геращенко, Н. Котов, О. Романюк,
А. Прокоп'єв, В. Тацій, Л. Чуріхіна.
Захищено декілька дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора наук, щорічно проводяться науково-практичні конференції і семінари з цієї тематики, у багатьох вищих навчальних закладах введено курс "Заходи запобігання та протидії корупції".
Проте більшість цих досліджень присвячена аналізу лише окремих аспектів цієї проблеми, зокрема розкриттю самого змісту поняття "корупція", її проявів у різних сферах суспільного життя, і дуже мало питанням розробки додаткових механізмів протидії цьому злу, вивченню іноземного досвіду обмеження корупції та його імплементації в українську реальність.
Мета статті полягає у комплексному розгляді інших, крім кримінальних, механізмів і методів протидії корупції, у пропозиції системного підходу до вирішення цієї складної проблеми.
Аналіз індексу корумпованості країн світу, який щорічно проводить міжнародна організація "Transparency International", продовжує свідчити, що Україна залишається однією з найбільш корумпованих країн світу: в 2006 р. вона посідала 99 місце, в 2010 р. - 134, у 2011 р. - 152 і в 2012 р. - 144 місце [1]! Все це означає, що українській владі треба багато чого змінити, щоб зупинити цей процес, щоб демократичні цінності стали нормою життя кожного чиновника.
Заради правди не можна заперечувати, що влада не бачить цієї проблеми і не робить спроб якось змінити ситуацію на краще. За роки незалежності було запроваджено декілька загальнодержавних програм боротьби з корупцією і організованою злочинністю. Верховною Радою України затвердженні Конценції боротьби з корупцією, прийняті закони України "Про боротьбу з корупцією" 1995 р. і "Про засади запобігання та протидії корупції" 2010 р. [2; 3]; загалом антикорупційні норми закладені майже в 100 нормативних актів. Але незважаючи на все це, корупція в державі продовжує зростати і стає реальною загрозою навіть національній безпеці.
Звичайно, проблема непроста, для її вирішення необхідно неабияких зусиль. Ще Ш. Монтеск'є писав: "Відомо ще з досвіду віків, що будь-яка людина, яка володіє владою, схильна зловживати нею" [4, 289].
Виникає слушне запитання: чому всі ці заходи не дали належногорезуль- тату? На нашу думку, тому що не були враховані важливі складові цієї проблематики, насамперед те, що:
- корупція належить до тих проблем, які неможливо вирішити у відриві від політичних, економічних і морально-культурних проблем. Анти- корупційне законодавство лише інструмент, застосовуючи який можна проводити докорінні структурні перетворення. Масштаби, специфіка і детермінанти корупції - наслідок загальних політичних, соціальних та економічних проблем країни;
-  ефективність зусиль щодо обмеження корупції значною мірою залежить від реалізації політичної та адміністративно-правової реформ; від чіткого визначення повноважень і функцій політичних інститутів та їх посадових осіб; від запровадження демократичних принципів управління громадськими справами, створення умов для всебічного розвитку структур громадянського суспільства, формування дієвого механізму громадського контролю за владними інституціями;
-  незалежно від того, у якій сфері корупція проявляється, вона має матеріальний інтерес і зростає завдяки прагненню отримати економічний зиск шляхом того політичного процесу, яким стало в Україні державне регулювання різних сфер економічного життя;
-  політичним джерелом корупції в Україні певною мірою стала не підготовлена "шокова" демократизація суспільного життя, яка за слабких державних і суспільних інститутів, відсутності демократичних традицій, ідеологічного вакууму перетворилася у торгівлю голосами виборців, продаж посад, привілеїв, пільг, економічних і політичних рішень та в інші деструктивні процеси, хоча зрозуміло, що корупція пов'язана не з демократією як такою, а з недостатнім рівнем її розвитку;
-  перехід до ринкових відносин, до свободи значна частина громадян сприйняла як повну відмову не лише від комуністичної, а й будь-якої ідеології. Вакуум, що утворився за умови відмови від старих цінностей і повільного формування нових, був заповнений псевдоцінностями, що пропагують швидке збагачення на основі конфлікту особистого і суспільного інтересу.
Все це означає, що орієнтація лише на посилення кримінальної репресії як основного важеля протидії корупції не може дати реальних результатів. У СРСР кримінальне законодавство передбачало навіть смертну кару за розкрадання соціалістичної власності, але результат відомий. У нинішньому Китаї за останні роки смертні вироки за корупцію винесено майже 10 тис. чиновників, проте рівень корупції не лише не зменшується, а й зростає. Водночас досвід країн, які досягли такого рівня корупції, що вона суттєво не впливає на соціально-економічний розвиток, свідчить, що тільки системний підхід до вирішення цієї складної проблеми може дати реальні результати. Саме його демонструють Скандинавські країни, США, Канада, розвинені Європейські країни, Сінгапур. Нині це найбільш "чисті" від корупції країни. Кожна з них, безумовно, вирішувала ці проблеми з урахуванням національних традицій, культури, менталітету тощо. Разом з тим при всій специфіці розвитку кожної окремої нації є і загальні умови. Це насамперед максимальна демократизація суспільного життя, надання громадянам рівних прав і можливостей для реалізації їх здібностей і прагнень, достатній рівень матеріального забезпечення, розумне урівноваження доходів населення, чесність і порядність працівників державного апарату, загальна повага до закону і правопорядку [5].
Важливою умовою максимального обмеження проявів корупції у цих країнах стала тверда політична воля керівництва держави. При цьому особливо велике значення має "чистота" верхніх ешелонів влади, без чого навряд чи можливо потіснити корупцію на нижчих рівнях влади [6]. Цю проблему М. Мельник називає "корозія влади" [7, 7-47]. Саме тому найбільш небезпечний вид корупції - політична. Вона проявляється по-різному, але особливо небезпечною на
Заході вважається "розстановка" на відповідальні посади своїх людей, оскільки це створює сприятливі умови для розповсюдження "епідемії" корупції на всіх інших щаблях влади. В Україні ж діти, сестри, брати, навіть особисті охоронці, про яких за місяць до виборів ніхто навіть не чув, раптом стають депутатами, займають високі посади у виконавчій владі. Подібний підхід у нас чомусь називають формуванням своєї команди, а в Європі кваліфікують як корупцію! Саме тому країни, яким вдалося максимально обмежити прояви корупції, починали з формування чистої центральної влади. Автор Сінгапурського чуда, екс- прем'єр країни Лі Хуан Ю, зазначає, що якщо люди нагорі не є зразком високих моральних якостей, які вони поступово розповсюджують на інші рівні влади, щось реально зробити дуже складно. Коли його запитали, що було найскладнішим у цих антикоруп- ційних заходах, він відповів, що посадити за ґрати за корупцію своїх найближчих друзів [8]. І він це зробив.
Про реальну боротьбу за чистоту верхніх щаблів влади свідчить і нещодавня відставка Президента Німеччини, обвинуваченого у використані службового становища в особистих інтересах, а також відставка міністра закордонних справ Франції, яка необачно провела відпустку в компанії лідерів передреволюційного Єгипту [9].
Який висновок можна зробити зі сказаного? Як тільки наша політична еліта буде чинити таким же чином, простору для корупції буде значно менше. Важлива складова цієї політичної стратегії - формування чиновника європейського, а сьогодні й сінгапурського або південно-корейського зразка. Сучасний український чиновник за своїми правосвідомістю, професіоналізмом, чесністю, етикою поведінки принципово відрізняється не лише від свого західного колеги, а й навіть від радянського. Останній боявся гніву партії і держави і вимушений був дотримуватись якихось правил, тому і не дуже зловживав. Нинішньому українському бюрократу фактично не потрібна заробітна плата. Йому необхідна лише печатка і черга людей, які прагнуть отримати її відбитки. А якщо є черга, то, напевно, будуть люди, котрі захочуть пришвидшити вирішення своєї справи.
Які основні напрями, параметри формування чиновника європейського зразка? Передусім це те, що в Європі держ- службовець, як правило, не пов'язаний з бізнесом або інтересами, які вступають у конфлікт із сумлінним виконанням професійних обов'язків. Чиновників там не приймають на роботу або звільняють з посади з політичних підстав, оскільки демократія, за якої партії регулярно змінюють одна одну біля керма влади, не сумісна з системою наймання державних службовців, яка базується на політичних преференціях. За такої системи держслужбовці продовжують ефективно використовувати свої професійні здібності при різних адміністраціях, оскільки основний критерій відбору службовця - не його партійна приналежність, а чесність, компетентність і професіоналізм.
Дуже важливу роль тут відіграє конкурентне середовище при формуванні державного апарату, яке включає: проведення екзаменів і кваліфікаційних випробовувань, підвищення кваліфікації у провідних вишах та кращих управлінських структурах, а загалом передбачає добротну гуманітарну, економічну і навіть математичну підготовку, що дозволяє одержати спеціаліста з широким світоглядом, знанням іноземних мов, основ економіки і менеджменту, історії, права, міжкуль- турних комунікацій, знання сучасних світових управлінських практик тощо.
Ось яку освіту здобув, наприклад, нинішній Президент Франції Ф. Олланд. Перед тим, як обійняти цю посаду, закінчив ліцей, юридичний факультет Парижського університету, Вищу школу комерції, Національну школу адміністрації, тобто чотири провідні вищі навчальні заклади. Це класичний приклад європейського політика. І так не лише у Франції. Нинішній президент США Б. Обама також закінчив декілька провідних вищих навчальних закладів, зокрема й престижний Колумбійський університет, Гарвардську школу права, сформулював свої політичні погляди у низці монографічних досліджень. Така практика характерна для більшості провідних розвинутих країн. Переважна більшість світової еліти здобуває освіту в спеціальних школах державного управління, серед яких можна назвати школи Кеннеді в Гарварді і Вудро Вільсона в Прінстоні, Максвела - в Сіракузах, Національну школу адміністрації в Парижі та ін. Отже, у розвинених демократичних країнах багатство - це не путівка на вершину влади, потрібна інша складова. Тому перше, що необхідно зробити в українській системі підготовки управлінських кадрів - це максимально її модернізувати, наблизити до тієї моделі, яка давно функціонує у найбільш розвинених країнах світу і довела свою ефективність, вміння готувати самодостатніх керівників як державних органів, так і великого бізнесу. Треба виходити з того, що суто української моделі управління у нинішньому глобалізованому світі нема і бути не може, як і, наприклад, української таблиці множення.
Величезну роль у розвинутих країнах відіграє громадська думка щодо поведінки чиновника. Наведемо лише один приклад. Комісія з громадської безпеки штату Нью-Йорк оштрафувала на 60 тис. доларів губернатора