Обов'язок доказування і подання доказів
Метою судового доказування є всебічне, повне, об'єктивне з'ясування всіх обставин, що мають істотне значення для правильного розгляду і вирішення справи. Обов'язок забезпечити в ході провадження повноту доказового матеріалу, що дозволяє встановити істину у справі в цивільному процесі, покладений на сторони, інших юридично заінтересованих у вирішенні справи осіб та суд.
Відповідно до ст.60 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крДм випадків, встановлених у законі. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У зазначеній нормі закріплюється головний елемент змагального початку цивільного процесу: кожній заінтересованій особі слід довести факти, які обґрунтовують її юридичну позицію.
Обов'язки сторін з доказування розподіляються таким чином: позивач повинен доказати факти, що свідчать про існування правовідносин, з приводу яких виник спір, і про порушення відповідачем прав і законних інтересів позивача; відповідач же повинен доказати ті факти, на які він посилається, обґрунтовуючи свої заперечення проти позову.
Однак не слід вважати, що особа, яка бере участь у справі, зобов'язана доказати тільки ті обставини, які вона сама прямо і чітко зазначила. Як свідчить практика судів, позивач не завжди вичерпно визначає склад підстави вимоги. Відповідач, здійснюючи захист, вказує, які важливі дії та події позивач залишив без уваги і відповідно без доказування. Завдяки цьому позивач може одержати шанс виправити свої хиби, надавши суду потрібну інформацію.
Сторони зобов'язані подати свої докази або сповістити про них суду до або під час попереднього судового засідання по справі. Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів.
Докази, подані з порушенням вимог, встановлених ЦПК, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подані несвоєчасно з поважних причин (ст.131 ЦПК).
У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ч.І ст. 137 ЦПК). Суд вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів (п.5 ч.б ст.130 ЦПК).
Заслуговує на особливу увагу питання про право суду безпосередньо вимагати докази, якщо він вважатиме неможливим розгляд справи на підставі наявних доказів.
На наш погляд, у випадку, якщо сторони, які знають про обсяг фактів, що підлягають доказуванню, не подають доказів для обґрунтування своїх вимог і заперечень та не заявляють відповідних клопотань, суди не повинні з'ясовувати, які ще документи можуть підтвердити позиції сторін, і витребувати або "пропонувати подати" їх. При недоліку доказів завданням суду є вирішення спору з урахуванням правил про розподіл обов'язків з доказування. Тобто суд не має права пропонувати подати конкретні докази, якщо на них немає посилання в позовній заяві або запереченні на позов, інакше він стає "пособником" того або іншого учасника процесу"[26]. Суд не повинен робити більше того, про що просять сторони.
На підставі вищевикладеного слід зазначити, що роль суду в процесі доказування у цивільному судочинстві полягає в тому, що він повинен створити особам, які беруть участь у справі, необхідні та рівні процесуальні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Для виконання цієї ролі суд: а) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, у тому числі з подання доказів і розподілу тягаря доказування; б) попереджає осіб, які беруть участь у справі, про можливі наслідки здійснення або нездійснення ними процесуальних дій; в) у випадках, передбачених процесуальним законом, робить особам, які беруть участь у справі, з їх клопотань сприяння у поданні доказів.
Розподіл доказового тягаря вчинюється відповідно до законодавчо закріплених загальних і спеціальних правил. Загальні правила діють для всіх справ незалежно від їх матеріально-правової природи. Спеціальні правила (презумпції та фікції) застосовуються відносно певних категорій справ або при вирішенні окремих процесуальних питань. Змістом і тих, і інших є припущення про наявність або про відсутність позовних фактів.
Винятки із загального правила розподілу обов'язку доказування випливають з норм матеріального права (так звана презумпція вини особи, яка завдає шкоду). Стосовно до обов'язку доказування це означає, що позивач у позовній заяві посилається на вину відповідача, але не зобов'язаний її доводити. Вина відповідача презюмується. Відповідач (особа, яка завдає шкоду) сам доводить відсутність вини. Таким чином, презюмуючі факти - це факти, які відповідно до закону передбачаються встановленими. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку.
Слід зазначити особливий статус презюмуючих юридичних фактів. Якщо загальновідомі та преюдиціальні факти не підлягають доказуванню сторонами згідно з існуючими правилами розподілу обов'язків по доказуванню, тоді особливістю презюмуючих фактів є те, що від обов'язку доводити ці факти звільняється лише та сторона, на користь якої зроблене це законодавче припущення.
Крім того, варто мати на увазі, що в цивільному процесі значення презумпції повністю вичерпується проблемою розподілу обов'язків з доказування між сторонами. За допомогою презумпцій законодавець вказує, які факти повинен доводити позивач і доказування яких фактів є обов'язком відповідача. У предмет же доказування входять і ті, й інші, оскільки немає підстав ставити відповідача в гірше порівняно з позивачем становище, обґрунтовуючи його відповідальність припущеннями.
В той же час слід враховувати, що спір сторін і діяльність суду в процесі зосереджуються звичайно на двох питаннях: на питанні про існування (неіснування) фактів та на їх юридичній оцінці. Досвід показує, що саме перше питання викликає найбільшу кіль-
кість суперечок і вимагає від сторін і суду посиленої роботи. Презумпції покликані звільнити сторони від зайвої процесуальної діяльності, забезпечивши економію процесуальних засобів у процесі доказування. Вони можуть бути основою звільнення від доказування лише в тому випадку, якщо з очевидністю встановлені умови їх застосування, а це вже передбачає процесуальну діяльність з доказування, тобто подання, дослідження та оцінку доказів. У цьому вбачається принципова розбіжність, оскільки умови для встановлення загальновідомих і преюдиціальних фактів не вимагають процесуальної діяльності з доказування, а підлягають лише перевірці судом1. Тому, коли ми говоримо про презумпції як підстави звільнення від доказування певних фактів, слід враховувати подібну специфіку.