На основі цієї реформи попередній поділ міста на три відділи і на 12 частин хоча і зберігся, але цілком в іншому змісті: відділи і частини втратили значення адміністративно-поліцейських центрів. Окремі з них стали означати повний, ввірений окремому поліцеймейстеру, округ для проведення  інспекції, нагляду за точним виконанням дільничною поліцією покладених на неї обов'язків. Місто поділено на певну кількість дільниць (38 дільниць замість попередніх 53 кварталів); кожна дільниця ввірена дільничному приставові. У кожній дільниці як адміністративно-поліцейському центрі зосереджена вся поліцейська діяльність. Дільниця ділиться на декілька околодків, від 2 до З (загальне число їх 93). В кожний околодок замість попередніх старших городових призначаються два околодочних наглядачі, одному з яких ввіряється постійний нагляд за городовими околодка, а іншому - вжиття заходів щодо попередження і припинення злочинів. Перебуваючи в безпосередній підлеглості дільничному приставу, околодочні наглядачі одержують від нього всі розпорядження не на папері, а усно і доповідають йому також усно. Городові поставлені також інакше: їх утримання збільшено, а кількість їх дещо зменшена. При поліцейських управліннях створена особлива службова команда: поліцейський резерв, що сформований для забезпечення можливостей підготовки поліцейських посад. Усі новопризначені "околодочні наглядачі і городові" зараховувались на службу не прямо на дільницю, а спочатку в резерв.

Сам резерв побудований за зразком лондонського і варшавського досвіду. Це нове поліцейське управління Петербурга, затверджене у 1867 p. як експеримент на 3 роки. В 1870 p. подовжено до 1873 p. У 1873 p. улаштування  Санкт-Петербурзької поліції змінено введенням Височайшим утвердженням 20 березня 1873 p. "Положення про Санкт-Петербурзьке градоначальство". За цим положенням управління Санкт-Петербургом в адміністративному і поліцейському планах ввіряється градоначальнику, який призначався безпосередньо доповідати Імператору про найважливіші події в столиці і про найголовніші питання поліцейського управління.

В якості головного начальника столичної поліції градоначальник  підпорядкований міністру внутрішніх справ і шефу жандармів, які, за взаємною угодою, забезпечують його інструкцією. При градоначальнику перебувають помічник, канцелярія і дорадче присутствіє. Присутствіє, під головуванням помічника градоначальника, складається із керуючого канцелярією, його помічника, чиновника з особливих доручень по судових справах і одного поліцеймейстера, який має тільки дорадчий голос [181].

Реформа поліцейського управління Петербурга та поділ міста на дільниці, що доручені приставам, діючим безпосередньо на околодочних наглядачів, стала взірцем, який старались застосувати і в інших центрах. Так, у 1871 р. за цим зразком реорганізована поліція в Одесі: введено розподіл на 6 дільниць під головним віданням градоначальника, управління ввірено поліцеймейстеру, витрати на поліцію в кількості 143 тис. руб віднесені на кошти міста [178].

Ці нові начала влаштування поліції в містах думали покласти в основу загального нового поліцейського статуту, який проектувався з 1827 p., і особливо із-за незадовільного стану повітової поліції, реформа якої була передбачена тимчасовими правилами 1862 p.

Лінію на розширення і зміцнення поліцейського апарату царський уряд проводив буквально до останніх днів свого існування. 30 жовтня 1916 p. царем було затверджено Положення про зміцнення поліції в 50 губерніях імперії і про поліпшення службового і матеріального становища поліцейських чинів [177]. Одним із основних заходів, передбачених Положенням, стало збільшення штатів поліції.

Революція в Росії не дала можливості перебудувати поліцію Росії за Варшавською системою, як і не був підготовлений новий поліцейський  статут.

Тимчасовий уряд 3 березня 1917 p. проголосив заміну поліції народною міліцією з виборним керівництвом, підпорядкованим органам місцевого самоуправління 6 березня 1917 p. Тимчасовим урядом видається Постанова про ліквідацію жандармського корпусу, а 10 березня скасовується Департамент поліції. Замість Департаменту поліції Тимчасовий уряд утворив у складі Міністерства внутрішніх справ Тимчасове управління в справах громадської поліції і в справах особистої і майнової безпеки громадян. "Поліція як організована озброєна охорона царського режиму перестала існувати". Правові основи організації і діяльності "народної" міліції визначались у постанові "Про утворення міліції" і в "Тимчасовому положенні про міліцію" [180].

10 листопада 1917 р. за уповноваженням Радянського уряду Народний комісаріат внутрішніх справ видав постанову "Про робітничу міліцію".

Керуючись постановою "Про робітничу міліцію". Ради на місцях  створювали озброєні формування трудящих під іншими назвами: спеціальні загони охорони, загони порядку і охорони (Вологодська губернія), охоронні дружини (Смоленська губернія), робітничі дружини, селянські дружини (Пермська губернія).

На фоні розгорнутої гострої класової боротьби серйозну небезпеку складала кримінальна злочинність та інші порушення революційного  порядку. В цих умовах комуністична партія приймає рішення про створення державного органу охорони громадського порядку, який складався б із професійних службовців, працюючих на штатних засадах.

У квітні 1919 p. був підписаний декрет "Про радянську робітничо-селянську міліцію" (милиця - от лат. militia - войско, воєнная служба, воєнная сила), а 10 липня 1920 p. підписано і перше положення "Про робітничо-селянську міліцію".

Революційні події в Росії викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорщині. У ніч з 31 на 1 листопада 1918 p. Військовий комітет вирішив виступити із зброєю в руках і взяти владу у Львові у свої руки. Взяття влади українцями пройшло без крові, без боїв. 9 листопада на засіданні Української Національної Ради було визначено назву Української держави -Західноукраїнська Народна Республіка, до складу якої, крім Східної Галичини, входили спочатку Північна Буковина й Закарпаття, тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії. Однак невдовзі Буковину захопила Румунія, а Закарпаття - Чехословаччина. Таким чином, фактично держава ЗУНР охопила лише територію Східної Галичини.

В процесі зламу старого державного апарату у багатьох повітах і населених пунктах була ліквідована колишня австрійська жандармерія - особовий склад її роззброїли, людей розпустили. Оскільки жандармерія в Австрії не була політичною поліцією, як у Росії, а загальною поліцією, то замість неї місцеві комісари почали тут же на добровільних засадах формувати так звану "народну міліцію". Але це була місцева "самодіяльність".

Тому вже 6-го листопада УНР в порозумінні з Начальною командою українських військ розпорядилась утворити "Корпус Української державної жандармерії". Її очолила Команда української державної жандармерії на чолі з Головним комендантом. На місцях належало створити окружні і повітові команди жандармерії та сільські і міські станиці жандармерії.

13 листопада, виконуючи закон УНР, уряд видав розпорядження про розпуск австрійської жандармерії і створення замість неї з використанням її матеріальної бази і спорядження української жандармерії. Організація цієї справи була покладена на окружних військових комендантів і повітових комісарів.

Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку Державному Секретаріату військових справ. Але незабаром вона була відокремлена від військової влади, хоч офіцерські звання жандармам присвоювали у наказах ДСВС про присвоєння офіцерських звань старшинам армії.

Що стосується народної міліції, яка утворилась по багатьох населених пунктах, то вона і надалі продовжувала діяти, де люди цього хотіли, як орган самооборони даної громади, орган охорони порядку. Всього на території краю нараховувалось біля 3 тис. "народних міліціонерів".

Враховуючи викладене можна зробити наступні узагальнення:

1. З появою поліції в Росії на неї було покладено обов'язки по охороні населення від небезпеки і сприяння йому в досягненні забезпеченого і благополучного існування.

2. Спочатку поліція була створена в містах, а згодом, в казенних і удільних маєтках була організована сільська поліція (земська поліція). Крім цього, за проханням землевласників, на приватні кошти, з дозволу губернатора, були засновані окремі поліцейські посаді, сформовані команди пішої або кінної поліцейської варти, які підтримували порядок, спокій і безпеку в межах тих місцевостей, для яких охорона призначалась. Вони були зобов'язані виконувати законні вимоги власників по охороні їх маєтків. В той же час відносно відповідальності, призначення, звільнення зі служби ці чини і команди підпорядковувались      встановленим для поліцейських    чинів правилам.

3. Пізніше міська і земська поліція були об'єднані в одну загальну повітову поліцію. Винятком були тільки губернські міста і деякі значні міста і містечка.

4. При загальній недостатності грошових коштів у повітах, завданням поліцейської реформи, яка планувалась, полягало в залученні до поліцейської справи самої общини і її парафіяльного піклування, в постановці всього поліцейського устрою в органічний зв'язок з общинним і земським самоврядуванням та в створенні контрольних органів зі сторони держави.

5. Тимчасовий уряд проголосив заміну поліції народною міліцією з виборним керівництвом, підпорядкованим органам місцевого самоуправління. Почали створюватись такі форми міліції як: робітнича міліція. Червона гвардія, селянська міліція. Пізніше, керуючись постановою "Про робітничу міліцію". Ради на місцях створювали озброєні формування під іншими назвами: спеціальні загони охорони, загони порядку і охорони, охоронні дружини, робітничі дружини, селянські дружини. Однак, у зв'язку з ростом кримінальної злочинності, була створена централізована професійна робітничо-селянська міліція.

6. На території Західноукраїнської Народної Республіки, після ліквідації австрійської жандармерії, на місцях на добровільних засадах почалась теж формуватись "народна міліція". Часто вона обиралась на зборах або на вічах. Це була місцева "самодіяльність". Однак, оскільки державі треба було мати чітко організовані і дисципліновані органи охорони публічного порядку, то був створений "Корпус Української державної жандармерії". Народна міліція, де люди цього хотіли, продовжувала діяти.

Таким чином, місцева поліція в царській Росії була організована в складі державної поліції. В революційній Росії місцева міліція в різних її формах діяла самостійно, до часу створення централізованих формувань. В ЗУНР вона спочатку була організована в сільській місцевості, і незалежно від створених державних органів продовжувала діяти.

Сьогоднішні громадські формування: муніципальні дружини, варти порядку, асоціації ДНД, загони самооборони, які створені і діють в деяких областях України, є не що інше, як різновидність форм участі населення в охороні громадського порядку.