Судова практика свідчить про те, що відповідачі не завжди прагнуть брати участь у змагальному цивільному судочинстві. Становище, що склалося, обумовлене рядом причин, у тому числі і усвідомленням відповідачами законності та доведеності позовних вимог, які до них пред'являються, невмінням захиститися від пред'явленого позову, незнанням процесуальних правил судочинства, небажанням звертатися за допомогою адвокатів тощо. Тому в результаті подібної неявки відповідачів суди змушені відкладати розгляд справи, з чого випливає ряд негативних наслідків (порушення строків розгляду справ, збільшення судових витрат).

На сьогоднішній день у світовій юстиції існують дві основні концепції заочного провадження:

а)           вважається, що відповідач, який не з'явився в судове засідан ня або ухиляється від участі в процесі, визнав пред'явлений йому позов. Презюмоване визнання позову з боку відповідача звільняє позивача від необхідності подання доказів у справі (англо-амери- канський цивільний процес);

б)           неявка відповідача не розглядається як визнання ним пред' явленого позову і не надає позивачеві ніяких додаткових процесу альних прав. Позивач у цьому випадку не звільняється від обов'яз ку подання доказів по пред'явленому позову, а суд - від обов'язку
 

 
розгляду цих доказів і перевірки обґрунтованості заявлених вимог. Дана концепція виходить з припущення, що неявка відповідача в суд могла бути викликана або незнанням відповідача про пред'явлений позов, або обставинами, які перешкодили його явці в суд (французьке цивільне судочинство).

Цивільний процесуальний кодекс України, на перший погляд, сприйняв французьку концепцію. Згідно зі ст. 225 ЦПК розгляд справи і ухвалення заочного рішення проводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими ЦПК. Отже, позивач не звільняється від обов'язку подання доказів, а суд - від обов'язку досліджувати ці докази. При цьому, якщо позивач не доведе заявлені вимоги, суд ухвалить рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Однак стверджувати, що сучасне процесуальне законодавство України сприймає французький варіант заочного провадження в "чистому" виді, було б не зовсім правильним. За національним законодавством відповідач, який не був присутнім у судовому засіданні, не вважається таким, що визнав пред'явлений йому позов, тобто не обвинувачується неявкою в суд. У той же час покладання на нього обов'язку по доведенню поважності причин відсутності при розгляді справи дозволяє дійти висновку, що відповідач, який не з'явився, вважається винним у неявці, поки не буде доведене протилежне. Таким чином, концепція українського законодавства являє собою поєднання елементів двох розглянутих вище концепцій одночасно: і обвинувачення відповідача неявкою, і неставлення йому це в провину[47].

Інститут заочного рішення, введений у ЦПК України, спрямований, з одного боку, на розширення судового захисту суб'єктивних прав громадян і організацій, свободи (принципу диспозитив-ності), а з іншого боку - на припинення можливості зловживання суб'єктивними процесуальними правами і встановлення відповідальності за зловживання ними.

Заочне провадження - це порядок розгляду і вирішення конкретної цивільної справи у випадку неявки відповідача, належним чином сповіщеного про час і місце судового засідання, що не повідомив про причини неявки, якщо він не просив розглядати справу за його відсутності і якщо проти цього не заперечує позивач.

Значення заочного провадження:

1. значне прискорення вирішення справи;
2. підвищення рівня відповідальності сторони за свої дії (бездіяльність);
3. запобігання тяганини та зловживання процесуальними правами з боку відповідача.

Таким чином, інститут заочного рішення покликаний забезпечувати право позивача на судовий захист і припиняти можливість зловживання процесуальними правами з боку несумлінного відповідача. Разом з тим несумлінною може виявитися і сторона, яка порушила справу. Саме тому законодавець повинен забезпечити реалізацію прав обох сторін. Однією з таких гарантій для відповідача повинен бути спрощений порядок оскарження заочного рішення.