1. За договором доручення одна сторона (повірений) зобов´язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов´язки довірителя.

2. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

Договір доручення є однією з найпоширеніших підстав виникнення відносин представництва. Стаття, що коментується, вказує на те, що повірений створює права й обов´язки по договору не у відношенні себе, а у відношенні довірителя. Однак, слід мати на увазі, що повірений може діяти від імені довірителя лише при наявності доручення. Функція договору доручення полягає в тому, що він покликаний врегулювати відношення між представником і тим, кого представляють, як внутрішню сторону представництва. Зовнішня ж сторона відносин представництва відображається в повноваженнях представника, зазначених в довіреності та/або договорі.

Договір доручення є консенсуальним, оскільки він вважається укладеним з моменту досягнення між сторонами згоди. Він передбачається сплатним, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір доручення — двосторонній, взаємозобов´язуючий, оскільки обов´язки покладаються як на одну сторону, так і на другу. Сторонами в договорі можуть бути юридичні і фізичні особи. Фізичні особи повинні бути дієздатними. Юридичні особи повинні діяти у відповідності зі спеціальною правоздатністю і можуть виступати стороною по договору доручення, якщо воно не виходить за її рамки. У ряді випадків повіреним може бути тільки особа, що володіє відповідною ліцензією, наприклад, у сфері обігу цінних паперів.

Предметом договору доручення є надання нематеріальних посередницьких послуг. Повірений зобов´язується здійснити зазначені дії, що є юридичне значимими, тобто тягнуть виникнення, зміну або зупинення прав і обов´язків у довірителя. Однак ці дії повинні бути правомірними, а також не пов´язаними з діями суто особистого характеру. Доручені дії можуть бути як разовими, так і мати систематичний характер.

Фактичні дії повіреного не включаються в предмет договору доручення, оскільки самостійного правового значення не мають і здійснюються лише в цілях реального виконання юридичних дій.

На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Договір доручення і довіреність є документами, які оформляються для належного виконання повіреним вказівок довірителя. Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво.

Форма договору доручення підкоряється загальним правилам про форму правочинів та форму договору. Статтею, що коментується, не передбачена обов´язкова письмова форма для договору доручення, тому слід виходити із загальних правил про форми правочину (ст.ст. 205-208 ЦК).

Статтею, що коментується, передбачено право довірителя встановлювати деякі обмеження щодо вчинення повіреним юридичних дій. А саме, в договорі доручення може бути передбачено право повіреного на вчинення частини юридичних дій від імені та рахунок довірителя; встановлені строк дії доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного, що є новелою цивільного законодавства України.