До частини дев´ятої. Обов´язковою стадією процедури приватизації є погодження про­екту відведення з (1) органом по земельних ресурсах, (2) природоохоронним і (3) санітарно-епідеміологічним органами (див. також п. "д" ч. 1 ст. 41 ЗУ "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення"), (4) органом архітектури (див. також ч. 4 ст. З ЗУ "Про планування і забудову територій") та (5) органом охорони культурної спадщини (п. 17 ст. 5, п. 9 ч. 1 ст. 6 ЗУ "Про охорону культурної спадщини"). Крім того, законодав­ство передбачає в певних випадках також погодження з іншими органами: наприклад, відповідно до ст. 27 ЗУ "Про дорожній рух", у випадку, якщо проект передбачає зміни в організації дорожнього руху, необхідне погодження також з (6) Державтоінспекцією Міністерства внутрішніх справ України. Даний приклад погодження, не передбаченого у ЗКУ, не є єдиним. Крім випадків, коли погодження вимагаються законодавством, можуть існувати ситуації, коли погодження вимагаються практикою, що склалася у певному насе­леному пункті. Причому подекуди заявник сам зацікавлений у таких погодженнях - адже погодити проект відведення з енергопостачальною організацією може бути доцільніше, аніж вирішувати проблему енергопостачання тоді, коли в силу технічних причин підвести лінію електропередач до земельної ділянки виявиться неможливим.

Надання погоджень фрагментарно регламентується лише на підзаконному рівні. Так, наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 05.11.2004 №434 затверджено Порядок погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок.

Одночасне погодження матеріалів проекту відведення усіма перерахованими у коментованій частині органами неможливе. За практикою, що склалася, першим зазви­чай відбувається погодження органом земельних ресурсів, останнє - природоохоронним органом. Великою проблемою є те, що законодавство не встановлює підстав для відмови у погодженні. Крім того, у разі небажання погоджувати матеріали проекту державні органи практично ніколи не надають відмов; їм значно простіше просто покласти матеріали "у довгу шухляду" - адже навіть тоді, коли підстав для відмови немає, зацікавленій особі вкрай невигідно звертатись до суду.

За існуючою практикою погодження надаються головним чином у формі висновків.

До частини десятої. Затвердження проекту відведення відбувається відповідною радою або адміністрацією, що одночасно є рішенням про надання земельної ділянки. Варто відмітити, що місячний строк нерідко недотримується, зокрема, з підстав, викладених в коментарії до ч.ч. 1 та 2 даної статті.

До частини одинадцятої. Спірним є питання про те, чи може бути прийнято рішення про приватизацію земельної ділянки безпосередньо судом. За ЗКУ в ред. 1992 р. право задо­вольнити або відмовити у задоволенні заяви відносилося законом до виключної компетенції органу, що розпоряджався земельною ділянкою. Оскаржити до суду можна було хіба що бездіяльність щодо розгляду заяви протягом встановленого місячного терміну, крім випадку надання земельної ділянки для ведення ФГ, коли суд міг вирішувати по суті питання про надання земельної ділянки (в силу спеціальної вказівки не чинного нині ЗУ "Про селянське (фермерське) господарство"). Із набуттям чинності новим ЗКУ, вважаємо, ситуація змінилася: відповідно до ч. 11 ст. 118 ЗКУ, "[у] разі відмови ...у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку", що, на наш погляд, передбачає можливість вирішення питання про надання земельної ділянки безпо­середньо судом. Але у судовій практиці та у правовій доктрині (така позиція, наприклад О. І. Заєць, П. Ф. Кулинича331, В. П. Яницького332), на наш погляд, "за інерцією", продовжує пере­важати попередній підхід, за яким суд не може вирішувати питання про надання земельної ділянки по суті (або ж він повинен відмовити у задоволенні відповідного позову). Нам видається це невірним. Приєднуємося до думки В.В. Носіка, який вважає, що в даному випадку суди можуть здійснювати права власника на землю333.

Питання є неоднозначним, враховуючи і позицію ВСУ з цього питання, який прямо визнає можливість суду прийняти рішення про передачу земельної ділянки заявникові, але лише у випадку надання ділянки для ведення фермерського господарства (п. 10 Поста­нови Пленуму ВСУ Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ від 16.04.2004 №7), коли спеціальна норма закону прямо вказує, що рішення суду є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (ч. 4 ст. 7 ЗУ "Про фермерське господарство"). Щодо інших аналогічних ситуацій ВСУ своєї позиції однозначно не сформулював.