1. Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

2. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

3. Підозра, обвинувачення не можуть грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом.

4. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

5. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

1. Коментована стаття-засада кримінального провадження закріплює одне з найважливіших демократичних положень, які характеризують правову державу та її кримінальне провадження - презумпцію невинуватості особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину. Ця норма-засада знайшла своє закріплення у Конституції України (ст. 62), міжнародно-правових акіах, визнаних Україною: Загальній декларації прав людини (п. 1 ст. 11), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (п. 2 ст. 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 2 ст. 6), а також у галузевому законодавстві, зокрема у кримінальному (ч. 2 ст. 2 КК України).

2. Формула презумпції невинуватості, яка міститься в ч. 1 коментованої статті, - це об'єктивне правове положення, констатація і вимога закону, звернена до всіх державних і громадських формувань, службових осіб, громадян, до загальної суспільної думки: підозрюваний чи обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення вважається невинуватим допоки той, хто вважає його винним на суб'єктивному рівні - слідчий, прокурор, потерпілий (у випадках, коли обвинувачення набуло приватного характеру) не доведе у встановленому КПК порядку його вину перед судом належними, допустимими і достовірними доказами. Лише якщо суд погодиться з ними і на їх основі ухвалить обвинувальний вирок щодо обвинуваченого, цей вирок набере законної сили, тільки з цього часу обвинувачений вважається винним у вчиненні кримінального правопорушення і лише тепер його можна вважати і називати злочинцем.

66

67

3. Засада презумпції невинуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення свою дію поширює не тільки на таких учасників провадження, як підозрюваний та обвинувачений. Під її захистом перебуває будь-яка особа у кримінальному судочинстві, стосовно якої ведуться дії інкримінаційного характеру. Це, зокрема, може бути свідок, якого допитують про обставини, що можуть бути використані проти нього. Дія презумпції невинуватості зберігається і щодо підозрюваного чи обвинуваченого, кримінальне провадження стосовно яких закривається судом у зв'язку зі звільненням їх від кримінальної відповідальності. У цьому випадку вина названих учасників провадження встановлюється слідчим та прокурором, з ними може погодитись і суд. Але вина встановлюється при цьому не для визнання особи винною вироком суду і покарання, а з метою закриття кримінального провадження. Суд не визнає особу в цьому випадку винною у вчиненні злочину своїм вироком. Він виносить ухвалу про закриття кримінального провадження, яка не замінює обвинувального вироку, а лише після його вступу в законну силу ним особа може бути офіційно визнана винною. Тому й не випадково, що в таких випадках особа визнається такою, що не має судимості (ст. 88 КК України). Саме так тлумачить коло осіб, на яких поширює свою дію презумпція невинуватості, Європейський суд з прав людини (справа "Хужін та інші проти Росії", 2008 p.; справа "Адольф проти Австрії",

1982 р.).

4. Презумпція невинуватості позбавляє права офіційним (службовим) особам робити заяви, висловлювання, давати інтерв'ю тощо, в яких би вони стверджували про вчинення кримінального правопорушення конкретними особами, і що ці особи є винними у їх вчиненні до розгляду і вирішення справи судом. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував на цьому і підтверджував необхідність особливої обережності у виборі слів офіційними особами щодо підозри чи обвинувачення конкретних осіб у вчиненні кримінальних правопорушень та їх вини у цьому до ухвалення обвинувального вироку (справи "Кузьмін проти Росії", 2005 p.; "Хужін та ін. проти Росії", 2008 р.; "Аллене де Рібемон проти Франції", 1995 р. та ін.).

5. У контексті дії презумпції невинуватості у кримінальному провадженні важливим є питання щодо інформації суспільства медійними засобами про кримінальні правопорушення та осіб, які їх вчинили. Медійні засоби, журналісти вправі і як "вартові демократії" навіть зобов'язані інформувати громадськість про вчинені правопорушення та осіб, щодо яких ведеться кримінальне провадження, про перебіг судового розгляду справ, але при цьому вони мають уникати висловлювань та формулювань, які б налаштовували суспільну думку на те, що підозрювані чи обвинувачені є злочинцями, що вони заслуговують суворої чи іншої міри покарання ще до розгляду і вирішення справи судом, і що від суду очікується саме такого рішення. Публікації і виступи в медійних засобах, у яких будь-яка особа, а також підозрюваний чи обвинувачений називаються злочинцями, не сумісні з презумпцією невинуватості. У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № (2003) 13 "Про надання інформації щодо кримінального

судочинства через засоби масової інформації" задекларовано окремий принцип (засада) № 2 "Презумпція невинуватості" такого змісту: "Повага до принципу презумпції невинуватості є невід'ємною частиною права на справедливий суд. Згідно з цим погляди та інформація стосовно судових процесів, що відбуваються, мають передаватися або поширюватися через засоби масової інформації тоді, коли це не зашкоджує презумпції невинуватості підозрюваного, обвинуваченого або підсудного".

Серед українського інформаційного законодавства лише в Законі України "Про телебачення і радіомовлення" йдеться фрагментарно про презумпцію невинуватості. Так, у його ст. 59 "Обов'язки телерадіоорганізацій" у п. l-з на телерадіоорганізацію покладається обов'язок "не поширювати матеріали, які порушують презумпцію невинуватості підсудного або упереджують рішення суду". Буде цілком логічним поширити такий підхід на всі засоби масової інформації.

6. Крім загального чіткого формулювання поняття (формули) презумпції невинуватості, що міститься у ч. 1 ст. 62 Конституції України та ч. 1 ст. 17 КПК, ця норма закріплює низку правових положень, що випливають з неї і позначаються не лише на правовому статусі особи, яка обвинувачується у вчинені кримінального правопорушення, а й є гарантіями від безпідставного та необгрунтованого обвинувачення. До таких, зокрема, належать положення (правила): а) про обов'язок доказування вини обвинуваченого стороною обвинувачення і звільнення від обов'язку доведення невинуватості самого обвинуваченого; б) про недопустимість доказування вини доказами, що одержані незаконним шляхом, та припущеннями; в) про тлумачення розумних сумнівів щодо вини особи на її користь. Перелічені положення конкретизуються і більш детально регулюються КПК.

7. Закріплюючи правило, згідно з яким ніхто не зобов'язаний доводити ьзою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення, ч. 2 коментованої статті покладає обов'язок (тягар) доказування вини підозрюваного та обвинуваченого на сторону обвинувачення. При цьому доказування охоплює не лише формування у встановленому законом порядку доказів вини обвинуваченого, а й спростування доводів його невинуватості, поданих стороною захисту. Такий підхід, сформульований у зазначеному правилі презумпції невинуватості, має гуманістичну основу і обумовлений тим, що сторона обвинувачення у справах публічного та приватно-публічного обвинувачення за своїми матеріальними, організаційними й процесуальними (зокрема, на досудовому розслідуванні, де проводяться слідчі (розшукові) в тому числі й негласні слідчі (розшукові) дії) можливостями набагато сильніша у формуванні доказової бази, аніж її опонент - сторона захисту. Завдяки цьому обставини, які їй належать доказати, для неї об'єктивно більш доступні. Саме тому презумпція невинуватості захищає особу, яка піддається кримінальному переслідуванню, покладаючи обов'язок доведення її вини на сторону обвинувачення.

Проте, звільняючи особу від обов'язку доказування своєї невинуватості, КПК наділяє її правом брати участь у доказуванні, в тому числі і своєї

68

69

невинуватості. Власне презумпція невинуватості не позбавляє обвинуваченого можливості подавати будь-які докази, але вона забороняє органам, які ведуть процес, вимагати від нього доказів його вини чи невинуватості. Тому й відмова обвинуваченого надати чи вказати, де знаходяться такі докази, не може бути розцінена як підтвердження його вини. Подавати докази будь-які - це право обвинуваченого, яке він використовує на свій власний розсуд (ч. З ст. 42 КПК). Недоведення вини обвинуваченого стороною обвинувачення поза розумним сумнівом тягне за собою його виправдання.

8. Підозра, обвинувачення не можуть грунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Конституції, ч. З ст. 17 КПК). Коментований Кодекс, насамперед, визначає, що є доказом у кримінальному провадженні. Ним визнаються фактичні дані (відомості), отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ст. 84 КПК). Тож, кримінальний процесуальний закон не лише дає визначення поняття доказу, а й перелічує джерела, з яких вони можуть бути одержані, та встановлює чіткий порядок їх збирання та одержання за допомогою відповідних процесуальних, зокрема, слідчих (розшукових) дій. Іншими словами, він встановлює вимоги до відомостей, які можуть бути доказом у кримінальному провадженні. Відповідність цим вимогам дає змогу використовувати такі відомості (фактичні дані) як доказ, робить їх допустимими. 1 навпаки, порушення таких вимог тягне за собою недопустимість їх використання як доказу. Вимоги допустимості доказу стосуються: належного процесуального джерела; належного суб'єкта отримання доказу; законності процесуальної форми збирання і закріплення доказів (див. коментар до глави 4 КПК).

9. Вимога законності процесуальної форми збирання і закріплення доказів є гарантією, з одного боку, одержання достовірної доказової інформації, а з іншого - дотримання прав і законних інтересів суб'єктів, від яких одержують докази. Недотримання встановленої законом процесуальної форми, її порушення під час проведення слідчих (розшукових) дій, спрямованих на збирання доказів та їх закріплення в матеріалах провадження, викликає обгрунтовані сумніви в достовірності таких доказів, а права та законні інтереси учасників таких дій можуть бути істотно і незворотньо порушені. КПК дає перелік порушень прав людини і основоположних свобод, які визнаються істотними під час кримінального провадження (див. коментар до ст. 87 КПК). їх наявність є свідченням порушення встановленої КПК процесуальної форми (порушення закону) і тягне за собою недопустимість доказів обвинувачення, одержаних таким чином.