1.2.5. Окреме місце у системі джерел земельного права належить актам органів місцевого самоврядування. У спеціальній літературі висловлюється думка, за якою система нормативних правових актів органів місцевого самоврядування є самостійною, незалежною від органів державної влади, але підпорядкованою Конституції та законам45. На наш погляд, нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування не можна вважати незалежними від системи органів державної влади. Можна навести чимало прикладів, коли різні органи державної влади в підзаконних актах, виданих у межах компетенції, визначають положення, що стосуються діяльності органів місцевого самоврядування. Наприклад, ПКМ "Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб" від 11.04.2002 №502 визначено (п. 7 Порядку), що "[с]ільська, селищна, міська рада розглядає проектні матеріали та приймає рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки, яка розташована в межах населеного пункту (крім земель, визначених пунктом 11 цього Порядку)" (це нова норма, встановлена ПКМ, а не відтворення норми, вміщеної до якогось закону). Інший приклад - наказ Держкомзему України: "Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі" від 04.05.1999 №43, яким, наприклад, встановлюються вимоги до органів місцевого самоврядування щодо зберігання примірників державних актів на право власності на землю (п. 4.2.).

Натомість, зворотних прикладів, коли рішення органів місцевого самоврядування стосувалися діяльності центральних органів державної влади, навести неможливо. Таке становище є об´єктивним відображенням співвідношення між органами державної влади та місцевого самоврядування. Виходячи із цього, вважаємо, що акти органів місцевого самоврядування загалом мають нижчу юридичну силу не лише відносно до Конституції та Законів України, а і щодо актів центральних органів виконавчої влади.

Разом із тим, у певних випадках рішення органів місцевого самоврядування можуть містити вказівки, обов´язкові для місцевих органів виконавчої влади. Це стосується насамперед повноважень, делегованих місцевими радами місцевим державним адміністраціям (ст. ст. 1,44, п. 27 ч. 1 ст. 43 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні"46). Зокрема, можуть бути делеговані повноваження з підготовки рішень ради "про визначення у встановленому законом порядку території, вибір, вилучення (викуп) і надання землі для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією" (п. 9 ст. 44), координацію "на відповідній території діяльності місцевих землевпорядних органів" (п. 16 ст. 44 Закону) тощо.

Таким чином, акти органів місцевого самоврядування мають нижчу юридичну силу, ніж акти центральних органів виконавчої влади. У встановлених законом випадках (делеговані повноваження) акти органів місцевого самоврядування мають вищу юридичну силу, ніж акти місцевих органів виконавчої влади. Видається, що існує доцільність у більш чіткому визначенні юридичної сили актів органів місцевого самоврядування. Слід погодитися із тим, що "... у нормах закону не закріплена процедура розв´язання протиріч між актами органів державної влади та місцевого самоврядування ..."47.

1.2.6. Заслуговує на окремий розгляд питання про місце в системі земельного законодавства актів Автономної Республіки Крим. П. 2 ч. 1 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим, затвердженої ЗУ від 23.12.1998й, передбачено, що до відання Республіки належить нормативне регулювання і здійснення організаційно-розпорядчих повноважень з широкого кола питань, пов´язаних із регулюванням земельних відносин ("сільського господарства і лісів; меліорації і кар ´єрів "; "містобудування і житлового господарства; курортно-рекреаційної сфери; туризму", "історико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікувальної служб" та ін.). Право регулювати нормативно земельні відносини випливає й з багатьох інших положень Конституції Республіки.

Відповідно до ч. 2 ст. 135 Конституції України, "[н]ормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання". Таким чином, незважаючи на значно ширшу сферу нормативно-правового регулювання, акти різних органів Автономної Республіки Крим фактично мають юридичну силу, однакову з актами органів місцевого самоврядування.

1.3. Певне місце у правовій системі України займають закони та інші акти УРСР та СРСР. Вони діють в Україні на підставі ЗУ "Про правонаступництво України" від 12.09.19914´та Постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12.09.199150. У доктрині зазначається, що, наприклад, закони УРСР та СРСР діють доти, доки не будуть змінені або замінені законами України51. Дозволимо собі не погодитися з такою позицією. Як випливає із тексту названої постанови Верховної Ради України, акти колишнього СРСР діють "до прийняття відповідних актів законодавства України". Аналогічне правило передбачено щодо актів УРСР. На наш погляд, це означає, що будь-які акти законодавства СРСР та УРСР перестають діяти при прийнятті будь-якого акту, що належить до законодавства України, з того самого питання. Наприклад, закон СРСР не може застосовуватися у випадку, якщо відповідні питання врегульовані ПКМ, акт союзного міністерства - якщо з даного питання прийнято відомчий акт, причому не обов´язково аналогічного органу.

Прикладом може бути ситуація із "Санітарними нормами проектування промислових підприємств" (СН 245-71)52, затвердженими Державним комітетом Ради Міністрів СРСР у справах будівництва 05.11.1971. Як складова системи нормативних документів у галузі будівництва, "Норми ..." відігравали надзвичайно важливу роль при плануванні і забудові населених пунктів, передбачаючи, зокрема, нормативи санітарно-захисних зон навколо про­мислових підприємств. У той же час, Міністерством охорони здоров´я України 19.06.1996 були прийняті Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів53, які встановили ідентичні за призначенням нормативи. "Правила ...", проте, не містили згадки про те, що із їх прийняттям "Норми ..." не підлягають застосуванню в Україні. І це зрозуміло: вирішення даного питання належало до компетенції іншого відомства - Держбуду, який був уповноважений визначати перелік нормативних документів у галузі будівництва, чинних на території України.

У такій ситуації навіть досвідчені проектувальники подекуди посилаються на СН 241-75, хоча цей нормативний документ і не повинен застосовуватися в Україні згідно із постановою Верховної Ради України від 12.09.1991 "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР"54, а також відповідно до п. 2 ст. 4 Декрету "Про стандартизацію та сертифікацію", п. 2.2. ДБН А. 1.1-1-93 як відсутній у "Переліку нормативних документів у галузі будівництва, що діють на території України"55.

Таким чином, вважаємо, що юридична сила актів СРСР та УРСР, що продовжують застосовуватися в Україні, у правовій системі України нижча від юридичної сили будь-якого акту законодавства України.

1.4. Важливі проблеми пов´язані із визначення місця в ієрархії джерел земельного права судових актів. У земельно-правовій доктрині України судові акти (судові рішення по конкретним справам, акти узагальнення судової практики) традиційно не визнають джерелами земельного права. Між тим, у правовій доктрині країн близького зарубіжжя, зокрема, еколого-правовій, деякі авторитетні дослідники впевнено відносять судові рішення до джерел права56. Аналогічно, чимало представників вітчизняної теорії права слушно, на наш погляд, вказують, що деякі судові акти з усіма підставами можна вважати джерелами права. Розглянемо місце судових актів у ієрархії джерел земельного права більш детально.

На наш погляд, судові акти можна розділити на дві великі групи: (1) акти-узагальнення судової практики та (2) акти, пов´язані із вирішенням конкретних судових справ (т. з. судові прецеденти).

     Перш за все, цікавим і, на нашу думку, поки що остаточно не вирішеним є питання про юридичну природу рекомендаційних роз´яснень "з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції вищих спеціалізованих судів" (п. З ч. 1 ст. 39 ЗУ "Про судоустрій України"57), роз´яснень "судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства" Верховного Суду України (п. 6 ч. 2 ст. 55 ЗУ "Про судоустрій України"), які за своєю природою не є прецедентами, оскільки не стосуються вирішення конкретних справ. Зокрема, для правового регулювання земельних відносин важливе значення має постанова Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ"58 та Роз´яснення Вищого арбітражного суду України №02-5/743 від 27.06.2001 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов´язаних із захистом права власності на землю і землекористування".

Хоча у правовій доктрині розглядувані акти зазвичай не вважаються джерелом права, існують і протилежні погляди. Наприклад, Г. Федоренко (щоправда, під час дії положень ЗУ "Про судоустрій України", що передбачали обов´язковість роз´яснень) вказував, що акти, що приймаються вищими судовими інстанціями, "мають загально нормативний характер, бо правила поведінки, які містяться в них, обов ´язкові для всіх і є не тільки тлумаченням права, ай усуненням прогалин в законодавстві"60.

Вважаємо, що відмінність рекомендаційних актів-роз´яснень від прецедентів є очевидною і особливого доведення не потребує.

З одного боку, формально відповідні роз´яснення не мають обов´язкового характеру, більш того, вони не творять правових норм, а лише роз´яснюють зміст існуючих норм; з іншого боку, фактично роз´яснення часто містять нові правила поведінки і певною мірою підкріплені державним примусом.

Таким чином, фактично акти-узагальнення практики судів вищого рівня містять правила поведінки, що не можуть бути зведені до роз´яснення існуючих правових норм. Більш того, на наш погляд, така ситуація в принципі є невідворотною і навіть бажаною (якщо, звичайно, йдеться про нові норми, які не суперечать актам чинного законодавства), оскільки суди зобов´язані вирішувати спори навіть за відсутності чіткого законодавчого врегулювання.