Стаття 78. Зміст права власності на землю

Сторінки матеріалу:

З подібними підходами погодитися не можна. Існують землі, надані раніше саме на такому правовому титулі ("право колективної власності") і не переоформлені як землі приватної або державної власності. За оперативною інформацією Держкомзему України, отриманою на підставі статистичної форми 6-зем, станом на 01.01.2006 в Україні залишалося лише колективних сільськогосподарських підприємств 575. В колективній власності формально перебуває 0,2 % території держави, що складає 117,1 тис. га24´). Ні Конституція України, ні ЗКУ не передбачають припинення або переходу права колективної власності до інших суб´єктів (хоча й не згадують про колективну власність).

Аналогічно, не можна погодитися із думкою, за якою до відносин щодо земель, переданих свого часу до колективної власності, слід застосовувати положення чинного ЗКУ про спільну власність на земельні ділянки (ст.ст. 86-89 ЗКУ)250. Натомість, поділяємо підхід І.О. Костяшкіна, який зазначає, що "поширення відповідних правових конструкцій на право колективної власності передбачатиме перехід від власності, суб ´єктом якої виступає колективне підприємство, до спільної власності фізичних осіб, що потребує визначення юридичної підстави, порядку такого переходу, виготовлення нового державного акту", що без законодавчих змін неможливо"´.

Не має однозначного вирішення у правовій доктрині питання про суб ´єкта права колективної власності, що обумовлено насамперед суперечливістю відповідного зако­нодавства (ст. 5 ЗКУ в ред. 1992 p., ст. 10 ЗУ "Про колективне сільськогосподарське підприємство"): з одного боку, закон проголошував, що земельна ділянка належить "співвласникам"-тромадяк&м, але в той же час суб´єктом права називається юридична особа.

На наш погляд, при існуванні відповідних юридичних осіб суб´єктом права власності на земельні ділянки, передані у колективну власність, слід визнавати саме ці юридичні особи. Підтвердженням цьому є пряма вказівка ст. 5 ЗКУ в редакції 1992 p., ст. 10 ЗУ "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Положення тих самих норм законів, які називали громадян співвласниками, є декларативними, оскільки закріплений законодавчо порядок володіння, користування та розпорядження земельними ділянками колективної власності свідчив про те, що правомочності власника здійснює саме юридична особа в особі своїх статутних органів, а не громадяни-"співвласники". Виходячи з цього, громадяни-"співвласники" не мали по відношенню до земельних ділянок права власності.

Натомість, громадяни-"співвласники" мали специфічне право вимагати виділення в натурі із земель колективної власності спершу середньої земельної частки (ст. 5, 6 ЗКУ в ред. 1992 p.), а із прийняттям Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо при­скорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10.11.1994 №666 - земельної частки (паю). Право вимоги громадян співіснувало із правом власності на землю юридичних осіб, і у разі колізії мало над ним пріоритет, що свідчить про його речову природу. Проте ототожнювати право на земельну частку (пай) з правом колективної власності немає підстав: громадяни не володіли, не користувалися та не розпоряджалися земельною ділянкою; ці повноваження здійснювала юридична особа.

Необхідно відзначити, що конструкція колективної власності на землю є вкрай суперечливою. Крім того, світовий досвід свідчить, що колективне землеволодіння та засновані на ньому колективні форми ведення сільського господарства в багатьох країнах, що здійснюють земельну реформу, не виправдали себе252. Це і зумовило відхід від концепції права колективної власності у Конституції України та більшості чинних актів земельного законодавства "на чолі" із ЗКУ.

Право власності на землю Українського народу. На думку багатьох дослідників (див. нижче), окрім названих вище форм права власності на землю (приватної, комунальної, державної та колективної) існує також право власності на землю Українського народу. Ч. 1 ст. 13 Конституції України передбачає, що "[з]емля ...та інші природні ресурси ... є об ´єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування ... ". Разом із тим, у ч. 2 ст. 14 Конституції України мова йде про набуття права власності на землю "громадянами, юридичними особами та державою", а у ч. 1 ст. 142 - про те, що "... земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також: об ´єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад" є "матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування".

Відтак, постає питання про співвідношення між наведеними нормами Основного закону, а також про те, як співвідноситься власність Українського народу, з одного боку, та власність громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад, з іншого.

      У земельному законодавстві України окрема форма права власності на землю - право власності Українського народу - не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад. У доктрині земельного права думки розділилися.

     На думку деяких дослідників, народ України є самостійним суб ´єктом права власності на землю1". В. І. Андрейцев254 та В. В. Костицький255 розділяють державну, комунальну та народну власність на землю.

О.А. Вівчаренко, обстоюючи виділення права власності Українського народу як окремої форми власності на землю, посилається на ст.ст. 2, 318 ЦК України, де згадані і народ, і держава256. На наш погляд, системне тлумачення норм ЦК України, включаючи ст. 9 (де йдеться про субсидіарне застосування норм кодексу до земельних відносин), та ЗКУ (де право власності народу не відображене), спростовують таку аргументацію.

Деякі науковці вважають народ не лише окремим, але й єдиним суб´єктом права власності на землю257.

Звертає на себе увагу теорія "поділеної власності", запропонована 1.1. Каракашем258. На його думку, власність народу України "повинна грунтуватися не на поділі цілісної природи за об´єктами або повноважень володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, пов ´язаних з реалізацією відповідних повноважень власності, між: органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів"™´. Дослідник приєднується до думки, за якою існує фактична неможливість "здійснення народом своїх правомочностей як суб ´єктом права власності на природні об ´єкти", і "[у] цьому зв ´язку більш придатним є юридичне закріплення ...не права власності народу на природні об ´єкти, а права народного надбання природних багатств. Народне надбання - це те, що освоювалось, облагороджувалось, натуралізовувалось і на цій підставі дісталося від минулих поколінь народу теперішнім поколінням і підлягає передачі майбутнім поколінням народу"260.

Схожої позиції тримається П.Ф. Кулинич, на думку якого, ст.ст. 13 та 14 Конституції України виключають одна одну. При встановленні співвідношення цих норм слід, на його думку, виходити із загальної спрямованості політики держави. Зміст ст. 13 Конституції України слід "витлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національним надбанням Українського народу :.."ш. На думку П.Ф. Кулинича, саме таке тлумачення співвідношення між ст. 13 та ст. 14 було дане ВР України при прийнятті нового ЗКУ262. Проголошення землі національним надбанням, на думку науковця, означає, що "правові рамки володіння, користування та розпорядження" національним надбанням "з боку власників мають бути закріплені в законах України", поряд із цим, юридична коректність ст. 13 Конституції України викликає у дослідника сумнів263.

У цьому ж руслі знаходиться і підхід В. Карабаня, який, даючи оцінку положенням ст. 324 ЦК України, де передбачено прав власності Українського народу на землю та інші природні ресурси, вважає, що "право власності Українського народу на зазначені об ´єкти має лише публічно-правовий зміст, що виключає участь Українського народу в цивільно-правових відносинах та обумовлює можливість суміщення цього права з цивільними правами інших осіб на зазначені об ´єкти (їх ділянки, частини тощо)"2М.

В.В. Носік пропонує і розвиває конструкцію "дворівневоївласності на землю ", за якою "право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежним від права власності Українського народу (права вищого рівня) "265.

На думку М.В. Шульги, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, за своєю економічною природою власність Українського народу на землю є фактично державною, а народ і держава як суб´єкти права власності не можуть протиставлятися266.

На наш погляд, право Українського народу є загальним поняттям по відношенню до права власності держави та територіальних громад - публічно-правових різновидів права власності. Таким чином, право власності Українського народу може виступати або у формі державної, або у формі комунальної власності. Це ніяк не виключає можливості існування права власності громадян та юридичних осіб, оскільки ч. 1 ст. 13 Конституції України не вживає формулювання "об´єкт виключної власності", натомість, у ст. 14 прямо передбачаючи можливість набуття землі у власність юридичних та фізичних осіб.

До частини четвертої. У коментованій нормі закріплюється важливий принцип земельної реформи в Україні, яка повністю заперечує можливість реституції (повернення) земель, націоналізованих при встановленні радянської влади в Україні.

Дата "до 15 травня 1992 року" обрана законодавцем тому, що саме наступного дня після вказаної дати набрала чинності нова редакція ЗКУ (від 13.03.1992), що вперше у новітній історії України передбачила можливість існування приватної власності на землю. Будь-яке право приватної власності, що існувало до цієї дати, було скасовано радянським законодавством при націоналізації всіх земель (у різні періоди першої половини 20-го ст.). Обрання іншої, більш ранньої дати, наближеної до моменту націоналізації, було можливим, проте утрудненим, оскільки процес націоналізації земель в Україні мав дещо розмиті часові рамки, особливо враховуючи зміни в її території (приєднання Галичини, Закарпаття та Буковини).

Між тим, посилання на те, що 15 травня 1992 року є днем "набрання чинності Земельним кодексом України", є некоректним. Як вже зазначалося, 16 (а не 15) травня 1992 року набрала чинності лише нова редакція кодексу (від 13.03.1992), прийнятого 18.12.1990.