Однаковою мірою як для фізичних осіб (в т. ч. підприємців), так і для юридичних осіб у Цивільному (ст. 531) і Господарському (ч. 5 ст. 193) кодексах вирішується питання щодо дострокового виконання зобов'язання: боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Загальними правилами щодо місця виконання зобов'язання є норми, поміщені у ст. 532 ЦК та ст. 197 ГК. Місце виконання зобов'язання встановлюється в договорі або може випливати зі змісту зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Якщо місце виконання таким чином не визначено, виконання провадиться:

1. за зобов'язаннями про передання нерухомого майна - за місцезнаходженням цього майна; 2) за грошовими зобов'язаннями - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання.

У ЦК (пункти 2 і 3 ч. 1 ст. 532), крім того, вказано ще на два випадки визначення місця виконання, якщо воно не встановле-

но договором: за зобов'язаннями про передачу товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, - за місцем здавання товару перевізникові, а за зобов'язаннями про передачу товару (майна), що виникають на підставі інших правочинів, - за місцем виготовлення або зберігання товару, якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання. За всіма іншими зобов'язаннями виконання має здійснюватися за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.

Платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають між юридичними особами, а також за участю фізичних осіб, пов'язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 1087 ЦК, ч. 1 ст. 198 ГК). Порядок розрахунків у безготівковій формі та розрахунків готівкою регулюється нормами гл. 74 "Розрахунки" (статті 1087-1106) ЦК, законами України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р.; "Про платіжні системи і переказ коштів в Україні" від 5 квітня 2001 р.¹; Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті від 21 січня 2004 р., Інструкцією про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України від 19 лютого 2001 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені та підлягають оплаті у гривнях (ч. 1 ст. 624 ЦК, ч. 1 ст. 198 ГК). Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право провадити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону (ч. 2 ст. 198 ГК). Так, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті (ч. 2 ст. 524 ЦК), сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів у іноземній валюті при здійсненні розрахунків за зобов'язаннями на території України допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини 2 і 3 ст. 533 ЦК), зокрема Законом України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р., декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. та деякими іншими нормативно-правовими актами.

1. Зобов'язання мають виконуватися в натурі, тобто боржник повинен вчинити на користь кредитора саме ту дію, яка складає предмет зобов'язання (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо). Така вимога охоплюється поняттям реального виконання зобов'язання.

На стадії нормального розвитку зобов'язання вимоги належного і реального виконання збігаються, бо належним виконанням охоплюється й додержання умов щодо предмета, який слід передати в натурі (передати конкретну річ у власність чи тимчасове користування, результати виконаної роботи тощо). При порушенні якихось умов договору (наприклад щодо строку) виконання вважається неналежним, проте при цьому зберігається обов'язок виконання в натурі з додержанням інших умов договору, що не втратили значення для контрагента. Відповідно до ч. 1 ст. 552, ч. 1 ст. 622 ЦК і ст. 234 ГК боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність або в користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання. Кредитор втрачає це право у разі, якщо ця річ вже передана третій особі у власність або в користування. Якщо річ, визначену індивідуальними ознаками, ще не передано, переважне право на її одержання має той із кредиторів, зобов'язання на користь якого виникло раніше, а коли це неможливо визначити - кредитор, який перший пред'явив позов (ст. 620 ЦК).

Реального виконання обов'язку, що полягає у виконанні певної роботи або наданні послуги, можна досягти іншим способом: у разі невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання (ст. 621 ЦК).

Із загальної вимоги реального виконання зобов'язання в законі допускаються й певні винятки. Так, у разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес (ст. 612 ЦК), або передання відступного (ст. 600 ЦК) боржник звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі. Так само в разі відмови кредитора від договору, коли це встановлено договором або законом (ст. 615 ЦК), боржник звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі.

1. Принцип взаємного сприяння полягає в тому, що кожна із сторін договору повинна всіляко сприяти другій стороні у виконанні нею своїх обов'язків. Урахування в договірній практиці вимог, що ґрунтуються на цьому принципі, відповідає сучасним тенденціям розвитку договірного права. Зокрема, у ст. 5.3 Принципів міжнародних комерційних договорів, розроблених у рамках Міжнародного інституту уніфікації приватного права (УНІДРУА)^[70] передбачено, що кожна сторона повинна співробітничати з другою стороною, якщо таке співробітництво можна розумно очікувати у зв'язку з виконанням зобов'язань цієї сторони.

Умови такого співробітництва (взаємного сприяння) в окремих видах договорів мають юридичне значення тоді, коли вони безпосередньо закріплені в договорі або передбачені спеціальними нормативними актами. Так, стосовно підрядних договорів замовник зобов'язаний сприяти підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановлених договором підряду. В разі невиконання замовником цього обов'язку підрядник має право вимагати відшкодування завданих збитків, включаючи додаткові витрати, викликані простоєм, перенесенням строків виконання роботи або підвищення ціни роботи (ч. 1 ст. 850 ЦК).

Суть принципу економічності полягає у вимозі до кожної із сторін поважати інтереси контрагента за договором, а також зважати на інтереси держави і суспільства в цілому, вживати необхідних заходів до відвернення або зменшення шкоди, яка може виникнути у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань, своєчасно інформувати другу сторону про ці заходи тощо.

Нормами закону чи умовами договору сторона може заохочуватися до економічного (ощадливого) виконання свого обо- в'язку за умови, що інтереси другої сторони при цьому не порушуються. Так, за ст. 845 ЦК підрядник має право на ощадливе ведення робіт за умови забезпечення належної їх якості. Якщо фактичні витрати підрядника виявилися меншими за ті, які передбачалися при визначенні ціни (кошторису), підрядник має право на оплату роботи за ціною, встановленою договором підряду, якщо замовник не доведе, що отримане підрядником заощадження зумовило погіршення якості роботи. Сторони можуть домовитися про розподіл між ними заощадження, отриманого підрядником.

При виконанні договірних зобов'язань сторони повинні виходити із принципів справедливості, добросовісності та розумності, що як загальні засади цивільного законодавства (ст. 3 ЦК) стосуються й договірного права. Принцип добросовісності та чесної ділової практики підтверджений як "наріжний камінь" виконання міжнародних комерційних договорів. За статтею 1.7 Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА кожна сторона має діяти згідно з прийнятими в практиці міжнародної торгівлі добросовісністю і чесною діловою практикою. Сторони не мають права виключати або обмежувати цей обов'язок.

Критерій розумності може бути використаний при оцінці виконання договірного зобов'язання, якщо в договорі або законі відсутні чітко визначені умови виконання щодо строку, способу, ціни тощо. Так, відповідно до ч. 2 ст. 846 ЦК, якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи і звичаїв ділового обороту.

Справедливість при виконанні договірного зобов'язання, на думку Т. В. Боднар, виявляється у: а) неупередженій поведінці сторін зобов'язання; б) об'єктивній, всебічній та адекватній оцінці ними своїх дій і дій іншої сторони зобов'язання; в) суворому, точному слідуванні вимогам закону та умовам договору, котрі, у свою чергу, мають бути справедливі; г) незловживанні правом і врахуванні інтересів іншої сторони зобов'язання; ґ) забезпеченні (дотриманні) принципу юридичної рівності сторін договірного зобов'язання^[71].