Філологічне тлумачення поняття «джерело» розкриває його сутність як те, що дає початок чомусь, з чого випливає, черпається пев­ний процес або явище. У царині права — це вихідне начало, з якого по­чинається, випливає як право в цілому, так і окремі його галузі. Загалом право випливає з об´єктивної потреби встановлення певних правил по­ведінки, необхідних для нормального функціонування суспільства, за­кріплених у відповідній доступній і зрозумілій формі. У межах галузі права ці правила поведінки спрямовуються на врегулювання якісно однорідних суспільних відносин. Таким чином, джерела аграрного права — це форми зовнішнього виразу і закріплення правових норм, що врегульовують аграрні відносини. Тому в навчальній літературі по­няття «джерела» і «форми» права зазвичай ототожнюються. Водночас у сучасній теорії права ці поняття розрізняються за формальною озна­кою. До форм права відносять джерела, які формально визначені, тоб­то мають відповідну структуру і викладені переважно на паперових або інших матеріальних носіях. За цією ознакою до форм права не нале­жать усні джерела, наприклад норми звичаєвого та природного права.

У теорії права виділяють такі джерела права: правовий звичай; нор­мативно-правовий акт; правовий прецедент; нормативний договір; міжнародні договори; принципи права; релігійні пам´ятки; природне право.

Визнання правового звичаю, зокрема звичаю ділового обороту джерелом приватного права, одержало нині нормативне закріплення у чинному ЦК України. За аналогією до ст. 7 ЦК України аграрно-пра­вовий звичай можна визначити як правило поведінки, яке не встанов­лене актами законодавства, але є усталеним у певній сфері аграрних відносин. Усталеним певне правило звичаєвої поведінки стає у разі його відповідності таким ознакам: 1) визнання усім або більшістю населен- ня сільського населеного пункту або регіону, на території яких розпо­всюджено такий звичай; 2) існування звичаю протягом значного про­міжку часу, який може нараховувати декілька століть; 3) наслідком порушення звичаю, крім морального суспільного осуду, є настання пев­ної матеріальної відповідальності. Наприклад, у селі зазвичай спільна череда випасається почергово кожним із власників тварин замість най­му професійних пастухів. Договір про таке випасання не укладається навіть в усній формі, але у разі нанесення шкоди худобі під час випасан­ня кожен із пастухів несе матеріальну відповідальність у вигляді від­шкодування завданої шкоди. Для звичаю існує єдине обмеження, щоб він не суперечив актам чинного законодавства.

Правовий звичай як джерело аграрного права має нині досить локальне застосування. Звичаї у сільській місцевості є залишковим явищем, яке дісталося у спадщину від общинної організації ведення сільського господарства. Застосовуються правові звичаї переважно у аграрних відносинах, що виникають між особистими селянськими гос­подарствами у процесі здійснення сільськогосподарської діяльності. Наприклад, межі між земельними ділянками окремих селянських гос­подарств встановлювалися споконвіку і призначалися для забезпечен­ня вільного доступу до сусідніх земельних ділянок. Таке розмежуван­ня здійснювалося завжди і фактично здійснюється й зараз на підставі норм саме звичаєвого права. Зазначені аграрні відносини, будучи за своєю сутністю сервітутними, лише нещодавно одержали нормативне закріплення у чинних Цивільному та Земельному кодексах України. Подібні відносини існують і щодо відведення земель для прогону, годів­лі, напування худоби тощо.

Нормами звичаєвого права досі врегульовуються і деякі аграрно- трудові відносини між членами особистих селянських господарств. Так, серед селян дотепер розповсюджені відносини щодо взаємної до­помоги у «пікові» періоди посівних і збиральних робіт, кормозаготівлі та обслуговування худоби. Така допомога є безоплатною і здійснюєть­ся переважно на зворотній відробітковій основі. Звичаєвим правом та­кож встановлюються розмір і види оплати праці за виконання робіт і надання сільськогосподарських послуг. Як правило — це натуральні та відробіткові види оплати. Поряд із цим необхідно відзначити існуван­ня значних відмінностей у правових звичаях, які врегульовують відпо­відні аграрні відносини, залежно від регіональних традицій сільських громад: соціально-економічних, культурно-побутових, суспільно-мо- ратьних особливостей та ін.

Правовий прецедент як джерело аграрного права не має такого значення і поширення, як у країнах з прецедентною (англосаксонською) системою права, де судочинство здійснюється на основі вже існуючих подібних рішень, які відбулися у судовій практиці. У вітчизняній систе­мі права правові прецеденти набувають обмеженої форми тлумачень (роз´яснень), здійснюваних відповідними вищими судовими органами в межах своєї компетенції. До судових роз´яснень як джерел аграрного права можна віднести постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 р. за № 7 у частині, що стосується земель сільськогосподарського призначення. Важливе зна­чення також має постанова Судової палати у цивільних справах Верхов­ного Суду України «Практика розгляду судами земельних спорів» від 1 вересня 2003 р., де узагальнюється практика вирішення земельних спорів, що виникли внаслідок реформування колективних сільськогос­подарських підприємств, та ін.

Аграрний нормативний договір — це домовленість двох або біль­ше суб´єктів аграрних відносин, яка базується на нормах аграрного пра­ва. Аграрний нормативний договір є формою аграрних правовідносин. Переоцінити значення аграрних договорів досить тяжко, адже вони пронизують всі види аграрних правовідносин, які опосередковують ви­робничо-господарську діяльність сільськогосподарських підприємств: земельні, майнові, членські трудові та організаційно-управлінські від­носини. Насамперед, це договори у сфері опосередкування аграрно­го майнового обороту, трудових договорів. Різновидом нормативного договору є засновницький договір, договори про спільну діяльність. Можливе також застосування ліцензійного договору, за яким надаєть­ся дозвіл на використання об´єктів права інтелектуальної власності, зокрема у сфері використання селекційних досягнень.

Міжнародний договір України — це укладений у письмовій фор­мі договір з іноземною державою або іншим суб´єктом міжнародно­го права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов´язаних між собою Доку­ментах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, уго­да, конвенція, пакт, протокол тощо). Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори Украї­ни» від 29 червня 2004 р. за № 1906-ІУ чинні міжнародні договори, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України, є час­тиною національного законодавства України і застосовуються у по­рядку, передбаченому для норм національного законодавства. При цьому міжнародні договори мають пріоритет над нормами вітчизняно­го законодавства у разі розбіжності їх змісту. Так, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного до­говору.

Принципи аграрного права, їх класифікацію і особливості роз­глянуто вище. Існування принципів аграрного права дає змогу досягти:

1. уніфікації механізму правового регулювання аграрних відносин за рахунок уникнення колізійності норм аграрного законодавства; 2) вре­гулювання нововиниклих аграрних відносин при існуванні певних прогалин у законодавстві на основі відповідних принципів аграрного права.

Релігійні нам ´ятки як джерела права притаманні сучасній мусуль­манській правовій системі. У європейському (континентальному) пра­ві, представником якого є вітчизняна система права, основним джере­лом виступає нормативно-правовий акт, який складається з норм пра­ва. Релігійні норми у нашій країні визнаються нормами моралі. Вони не мають правового впливу і не створюють юридичних наслідків, тому не є джерелами права в цілому та аграрного права зокрема. Релігійні пам´ятки становлять відповідний інтерес у історико-правових дослі­дженнях як одні з досить ефективних чинників суспільного регулюван­ня у період, коли церква не була відділена від держави, а також у той час, коли була ще не сформована нормативна база правового регулю­вання аграрних відносин. Водночас не можна відкидати і взаємний вплив релігійних норм і норм звичаєвого права.

Природне право кожної людини (серед джерел аграрного права) розкривається, насамперед, як право на одержання якісних і безпечних продуктів харчування і предметів побуту, які виробляються з сільсько­господарської сировини. Забезпечується воно дотриманням медико- біологічно обґрунтованих вимог до безпечності продукції сільського господарства, а також стандартів її якості. Іншим природним правом людини є право на екологічно чисте навколишнє середовище. Інтен­сифікація сучасного сільськогосподарського виробництва безумовно є техногенним фактором, який сприяє засміченню природних ресурсів шкідливими хімічними речовинами, хвороботворними мікроорганіз­мами і відходами. Тому кожний житель нашої країни вправі вимага­ти від сільськогосподарських товаровиробників дотримання своїх при­родних прав. Задовольнити зазначені потреби можна за рахунок роз­витку органічного виробництва. Слід зазначити, що перелічені природні права людини-громадянина України закріплені на конституційному рівні.

Попри існування досить широкого переліку джерел права, все ж слід визнати, що найбільшою і найструктурованішою їх складовою є аграрні нормативно-правові акти. Особливо визначальним перева­жання цих джерел є саме для аграрного права, яке виникло і розвивало­ся, виходячи з нормативно-правових актів колгоспного законодавства. Тому найпоширенішою класифікацією нормативно-правових актів як джерел права загалом та аграрного права зокрема є їхня ієрархічна по­будова за юридичною силою у межах структури відповідної галузі зако­нодавства.

Існує також поділ аграрних нормативно-правових актів на уніфі­ковані та диференційовані. При цьому уніфікація здійснюється за пред­метом правового регулювання, а диференціація — за суб´єктами аграр­них правовідносин. Уніфіковані акти приймаються з метою приведен­ня аграрно-правового регулювання до єдиної основи. Уніфіковані акти врегульовують широке коло аграрних відносин, як правило, в межах одного або декількох інститутів. Наприклад, уніфікований акт, яким є Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» визначає основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управлін­ня щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої без­пеки населення. У цьому Законі зібрано правові норми, які містилися раніше у різних нормативно-правових актах і були спрямовані на вре- гулюваня державної підтримки сільського господарства. Як наслідок, всі інші нормативно-правові акти цієї сфери, що приймаються пізніше, повинні відповідати положенням цього Закону.

Диференційований аграрний нормативно-правовий акт є наслід­ком розподілу правового впливу залежно від особливостей правового становища суб´єктів аграрного права. До таких актів належать Закони України «Про фермерське господарство», «Про особисте селянське гос­подарство» та ін.