На другому місці за юридичною силою перебувають закони, які повинні прийматися відповідно до норм Конституції України. За­кон — це нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який приймається Верховною Радою України і тому виражає делеговане во­левиявлення всього або більшої частини населення країни, і який вре­гульовує найважливіші суспільні відносини.

Особливістю норм аграрного права є те, що вони містяться як у безпосередньо аграрних законах, так і у законодавчих актах іншої галу­зевої належності. Наприклад, для аграрного права немає потреби дуб­лювати загальну процедуру створення і припинення сільськогоспо­дарського підприємства, загальні положення про юридичну особу і під­приємство, порядок укладення і виконання господарських договорів і трудових договорів, процес притягнення до юридичної відповідальності тощо. Всі ці положення вже містяться у Цивільному і Господарському кодексах України, Кодексі законів про працю України, Кодексі Украї­ни про адміністративні правопорушення та інших кодифікованих ак­тах, які складають загальне законодавство. Зокрема, норми чинного Земельного кодексу України застосовуються у частині використання земель сільськогосподарського призначення, контролю за використан­ням і правовою охороною ґрунтів.

Окремі норми загального характеру містяться також у окремих спе­ціальних законах, які утворюють спеціальне законодавство. Для при­кладу, до таких законів належать закони України «Про державну реє­страцію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 р., «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону від ЗО червня 1999 р., «Про держав­ну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р. та інші, які створюють загальну правову основу ство­рення, діяльності і припинення сільськогосподарського підприємства. Аграрні закони охоплюють своїм впливом виключно аграрні відноси­ни, виокремлюючи при цьому специфіку їх правового регулювання.

Юридичною силою закону наділені й декрети Кабінету Міністрів України. Це сталося внаслідок того, що з грудня 1992 р. по червень 1993 р., коли приймалися декрети, бурхливо розвивалися принципово нові суспільні відносини, викликані переходом України до ринкової економіки. Законодавець (Верховна Рада України) не встигав видава­ти законодавчі акти, тому вимагалась більш швидка процедура реагу­вання держави на виникнення нових суспільних відносин. На підставі

Закону України «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів Украї­ни повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулюван­ня» від 18 листопада 1992 р. за№ 2796-ХІІ з метою оперативного вирі­шення питань, пов´язаних зі здійсненням ринкової реформи, Верховна Рада України постановила делегувати Кабінету Міністрів України тим­часово, строком до 21 травня 1993 р., повноваження видавати декрети в сфері законодавчого регулювання щодо відносин власності, підпри­ємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, опо­даткування, державної політики оплати праці і ціноутворення.

Значна кількість декретів, зокрема аграрно-правового спрямуван­ня, втратила чинність. Проте деякі з декретів зі змінами та доповнен­нями чинні й зараз і є частиною загального законодавства, що врегу­льовує аграрні відносини: «Про акцизний збір» від 26 грудня 1992 р. № ДІ8-92; «Про державне мито» від 21 січня 1993 р. № 7-93; «Про стан­дартизацію і сертифікацію» від 10 травня 1993 р. № 46-93. Важливе значення досі має й декрет Кабінету Міністрів України «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структур­них підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» від 31 грудня 1992 р. за № д26-92 у час­тині заборони приватизації водосховищ і водогосподарських каналів комплексного призначення, міжгосподарських меліоративних систем, гідротехнічних захисних споруд.