5. Придбання житла у власність із державного та комунального житлового фонду шляхом його приватизації (викупу).

6. Надання державних кредитів для будівництва або купівлі житла. Особливо це стосується окремих груп громадян: військовослужбовців, молодих сімей, науковців, державних службовців тощо.

В Україні зміни у цивільному і житловому законодавстві віддзеркалюють зміни у співвідношенні форм задоволення житлових потреб громадян, перехід до нової ринкової системи, яка базується на приватноправових засадах, формуванні ринку житла і землі, що тягне виникнення нових можливостей забезпечення громадянами житлових умов. Держава, органи місцевого самоврядування сприяють залученню приватних інвесторів (юридичних осіб і громадян) у будіваництво житла. Набуття права власності на житло слід розглядати як одну із форм реалізації житлових прав. Власником жилого приміщення громадянин стає в силу різних законних підстав: 1) приватизації; 2) безпосередньо або інвестування у житлове будівництво; 3) участі у житлових і житлово-будівельних кооперативах, товариствах співвласників багатоквартирного жилого будинку; отримання житла внаслідок укладення різного роду цивільно-правових договорів; 5) набуття шляхом сервітуту.

Законними підставами виникнення права власності на житло є наступні; а) сімейні відносини із власником житла; б) набуття права власності на житло на підставі договору даруваня або іншого правочину про відчуження житла (договір ренти, довічного утримання); в) набуття права власності на житло за спливом строку набувальної давності, г) викуп звільнених ізольованих приміщень у комунальній квартирі. Виникнення право власності на житло може бути оплатне й безоплатне (приватизація, дарування, спадкування).

Якщо у Цивільному кодексі визначені основні поняття права власності на житло, встановлено загальний порядок укладення договорів найму житла, їх види, права і обов’язки наймача, то житлове право конкретизує і деталізує положення Цивільного кодексу України стосовно об’єкта правового регулювання та особливостей житлових правовідносин.

Житлове право характеризується комплексністю правового регулювання. Особливість житлових відносин полягає в тому, що вони виникають до моменту отримання житла, норми житлового права поширюються на осіб, які не мають житла, але потребують поліпшення житлових умов.

Таким чином, житлове право регулює однорідні суспільні відносини, які слугують задоволенню житлових потреб громадян (житлові відносини), хоча з точки зору критеріїв побудови системи права, можуть належати до різних галузей права (конституційного, адміністративного), які на стадії користування трансформуються у цивільно-правові.

У сучасній юридичній літературі до права громадян на житло також відносять забезпечення здорового навколишнього середовища; житлового середовища, гідного цивілізованої людини[11].

З урахуванням вимог конституційного, цивільного і житлового законодавства в юридичній літературі звертається увага на те, що право громадян на житло охоплює не тільки можливість безпосереднього поліпшення житлових умов, а також право на недоторканність житла і свободу вибору місця проживання.

До виникнення суб’єктивного права на житло особа повинна вступити у цілий ряд правовідносин, різних за юридичною природою, що впливає на обсяг прав та засоби їх реалізації.

Реалізація права громадян на житло полягає у заходах, передбачених у правових нормах, серед яких слід виокремлювати умови, що забезпечують правомірну реалізацію права на житло, і умови їх захисту від неправомірних посягань.

Необхідно зазначити, що законодавство України містить значну кількість норм, які регулюють відносини, пов’язані з житлом. Ці норми містяться в різних галузях законодавства, але жодна з цих галузей не в змозі в повному обсязі самостійно забезпечити належний рівень правової охороин та захисту. Належна охорона прав на житло можлива лише шляхом поєднання правових заходів усіх галузей права. Не заперечуючи важливої ролі інших галузей права в охороні житлових правовідносин (конституційного, адміністративного, а також цивільно-, кримінально-, господарсько-, адміністративно-процесуального права), необхідно наголосити на виключній ролі в цьому норм цивільного права. Адже, за висловом С.С. Алексеева, «цивільні закони – це ті головні фактори, за допомогою яких ідеали свободи, вимоги демократичної і правової культури фактично реалізуються в повсякденному житті громадян і, тим самим, з юридичного боку забезпечується реальне формування сучасного вільного громадянського суспільства»[12].

Житлове законодавство грунтується на необхідності забезпечення умов для здійснення громадянами права на житло, його {безпеки, недоторканності і недопустимості свавільного позбавлення житла, безперешкодного здійснення прав, а також у визнанні рівності учасників житлових правовідносин щодо володіння, користування і розпорядження житлом, порушених житлових прав, їх судового захисту, використання жилих приміщень за призначенням.

При аналізі підвідомчості цивільних справ, як зазначає М.Й. Штефан, «судам підвідомчі спори, що виникають з права громадян на забезпечення жилими приміщеннями і користування ними»[13].

Слід додати, що житлове право як «комплексну навчальну дисципліну слід відрізняти від «комплексної галузі житлового законодавства». Це навчальна дисципліна, яка ставить за мету вивчеиня сукупності основних правових норм, інститутів на засадах поєднання приватного та публічно-правового регулювання, до яких належать різні галузі сучасного права.

Таким чином, як галузь права житлове право є системою правових норм І Інститутів, що регулюють відносини щодо забезпечення житлових прав фізичних осіб. Як навчальна дисципліна – це сукупність правових норм і основних концепцій розвитку житлового права. Як наукова дисципліна житлове право складається із системи поглядів, ідей, теорій з приводу закономірностей житлових правовідносин, чинних правових норм і практики застосування житлового законодавства, а також тенденції їх розвитку.

Предметом науки житлового права є вивчення регулювання иідповідних житлових відносин, дослідження норм житлового законодавства, історія та тенденції їх розвитку. Таким чином, наука житлового права повинна не тільки спиратися на аналіз чинних правових норм, а й здійснювати прогностичну функцію, на базі якої мають вироблятися конкретні пропозиції щодо узаконення чинних правових норм.