Наука теорії права під методом правового регулювання розуміє засіб владного впливу, за допомогою якого встановлюються права і обов’язки осіб, характер взаємовідносин суб’єктів, правові засади впливу у випадку порушення належних особі прав і обов’язків.

Відповідно до усталеної юридичної думки метод правового регулювання розглядається як сукупність юридичних засобів впливу на суспільні відносини і розкривається через: 1) правосуб’єктність; 2) юридичні факти; 3) зміст правовідносин; 4) юридичні санкції.

Разом із тим, специфіка предмета житлового права не дозволяє виділити сукупність юридичних засобів впливу, характерних саме для житлового права.

До загального методу впливу права на суспільні відносини належить позитивне закріплення суспільних відносин, що випливають із природних прав людини. Він виявляється в тому, що держава, розробляє і приймає закони та інші нормативні акти, що спрямовані на здійснення державного управління суспільством. За допомогою закріплення у правових нормах правомочностей і юридичних обов’язків фіксуються способи впливу на поведінку суб’єктів житлових відносин.

У житловому праві метод правового регулювання характеризується наявністю переважно двох сфер суспільної дійсності – приватної і публічної. Фундаментальне значення поєднання зумовлене тим, що житлове право нерозривно пов’язане із людиною, яка є приватною та публічною особою, котра нерозривно пов’язана із державою.

Тому диспозитивні методи впливу, що знайшли своє вираження у цивільному законодавстві України, надають можливість сторонам житлових правовідносин встановлювати для себе суб’єктивні права і брати обов’язки, із дотриманням встановлених законом обмежень. Зокрема, при здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків особа діє у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, зобов’язана додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди правам, свободам та гідності інших громадян, інтересам суспільства. Такі обмеження знайшли своє відображення у відповідних статтях Конституції України, Житлового та Цивільного кодексів, вони мають характер публічних обмежень і визначаються, перш за все, межами здійснення приватного права.

Диспозитивні та імперативні методи правового регулювання тісно взаємопов’язані в житловому праві (наприклад, за розпорядженням місцевої державної адміністрації приватизується житловий фонд, договір найму укладається громадянином із ЖЕКом на підставі адміністративно-правового рішення, цивільно-правові договори переходу права власності на житло повинні реєструватися в органах місцевої ради під загрозою їх недійсності, отримується дозвіл на перебудову житла). Проте цивільно-правові відносини, що ґрунтуються на рівноправності сторін, пов’язані із волевиявленням громадян, спрямовані на набуття права власності чи користування жилими приміщеннями, захист прав та законних інтересів.

Норми адміністративного права спрямовані на заборону порушення права на житло, недопущення неправомірних втручань і встановлюють певні обмеження прав однієї особи на користь інших членів суспільства. Діяльність державних органів більше спрямована не на забезпечення, а на недопущення правопорушень у сфері особистого життя або інших пов’язаних із цим прав, у випадках, коли суспільні інтереси переважають над приватними. Так, згідно зі ст. 182 Кодексу України про адміністративні правопорушення недодержання тиші на вулицях, у гуртожитках, жилих будинках та інших громадських місцях у заборонений рішеннями місцевих рад час утворює склад адміністративного правопорушення.

Не допускається виконання робіт та інші дії, що викликають псування приміщень, підвищений шум чи вібрацію, порушують умови проживання громадян.

Використання телевізорів, радіоприймачів, магнітофонів та інших гучномовних пристроїв дозволяється лише за умови зменшення звуку до ступеня, що не порушує спокою мешканців будинку. З 23 до 7 години у будинку повинен зберігатися спокій.

Утримання собак і кішок в квартирах дозволяється лише за умови дотримання Правил утримання собак і кішок у містах та інших населених пунктах, а в квартирах, де проживають два і більше власників, наймачів, – з їхнього дозволу. Утримання на балконах і лоджіях тварин, птиці та бджіл забороняється.

Однією з тенденцій сучасного періоду розвитку суспільних відносин є зменшення публічного впливу на приватноправову сферу, збільшення диспозитивних правомочностей регулювання житлових відносин, що вимагає оновлення системи житлового законодавства, значну частину якого продовжують становити норми публічного характеру. Вони визначають порядок управління житловим фондом, його утримання, використання і схоронність, забезпечення житлом державного житлового фонду незалежно від його виду і призначення.

Специфічною, об’єднувальною рисою житлового права, що відображає його призначення в житті та розвитку суспільства, є його соціальна функція, призначення якої в тому, щоб державна стратегія розвитку формувалася у необхідному для суспільства напрямі створення умов для реалізації права громадян на житло, стала важливим фактором для зниження соціальної напруженості в суспільстві. З неї можна виділити функцію соціального контролю, з якої випливають заборонні та зобов’язуючі функції.

Регулятивна функція житлового права безпосередньо пов’язана із соціальною, оскільки спрямована на задоволення інтересів особистості й усього суспільства шляхом унормування правил поведінки. Охоронна функція полягає у забезпеченні прав всіх суб’єктів житлового права, забезпеченні їх права на захист. Виховна функція полягає у формуванні інтересів, потреб, охорони моральності, виходячи із загальноприйнятих людських цінностей.

Цивільно-правова охорона права на житло полягає у наданні фізичній особі можливості мати особисте житло, на власний розсуд визначати правила поведінки у ньому, проникнення до житла людини. Засобами правової охорони необхідно вважати йото недоторканність.

Держава в особі спеціально створених органів приймає законодавчі акти на основі певних установок, соціальної справедливості, які виступають як форма суспільної свідомості, що зумовлює міру поведінки людей, виступає мірою усвідомлення своїх прав та обов’язків. Тому житлове право – не стільки механічна сукупність норм, а й правові принципи, що лежать в основі розвитку житлового законодавства і зумовлюють не форму існування, а головним чином зміст та розвиток суспільних відносин. Правові принципи визначають межі здійснення права, поза якими воно не може існувати, і тому вони повинні закріплюватися в законі, становити складову частину закону. Що і було зроблено в ст. 3 Цивільного кодексу, де, зокрема, отримали нормативне закріплення принципи справедливості, добросовісності. Звичайно межі здійснення житлових прав не вичерпуються принципами, які знайшли своє закріплення або відображення у законодавстві. Правозастосування має здійснюватися тільки у поєднанні конкретної правової норми із правовими принципами, які мають бути закріплені в самому законі, що має призвести до правильного його розуміння та застосування.

Необхідно відзначити тенденцію, за якою законодавство України йде шляхом надання державним органам дедалі більших повноважень у прийнятті рішень. У процесі трактування конкретних правових норм посадові особи використовують такі поняття, як моральність, суспільне життя, справедливість, добросовісність, розумність, звичай, публічний порядок, яким законодавство не може дати точного пояснення. Невизначені правові поняття в силу своєї природи можуть привести до розширеного розуміння норми та звуження змісту прав громадян. Правові принципи повинні застосовуватися з умовою, що вони будуть спрямовані на досягнення мети, поставленої законом, особи не порушили та не вийшли за норми і принципи, визначені законом. У загальних правових принципах житлового права знайшли своє відображення Конституція, Цивільний кодекс, житловий, кримінальний тощо. Зокрема йдеться про принципи:

!) конституційний – неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) кримінально-правовий – неприпустимість позбавлення права власності на житло;

3) цивільно-правовий – точне застосування чинного законодавства відповідно до принципів справедливості, добросовісності та розумності; доступність житла, його недоторканність, недоторканність власності;

4) цивільно-процесуальний – рівність перед законом і судом;

5) житлово-правовий – гласність; здійснення прав на житло відповідно до його призначення; доступності користування житловим фондом.

Принципи житлового права аналогічні принципам інших галузей права і випливають із Конституції. Разом із тим, вони взаємозумовлені: статті 3, 319 Цивільного кодексу України та статті 6, 10 Житлового кодексу України визначають обов’язок використання жилого приміщення лише за призначенням, тобто для проживання людини, а не для іншіх цілей, заборони використання жилих будників і жилих приміщень не за призначенням.

Принципи можуть мати практичне значення тільки у випадку їх втілення у практичній діяльності. Житлове законодавство постійно розвивається і відповідно збагачується змістом і принципами інших галузей права. Тому розвиток житлового права полягає у чіткому закріплені принципів відповідно до предмета правового регулювання, чіткому їх застосуванні.

Правові принципи не є тільки складовою частиною світогляду, а створюють основу єдиного розуміння положень житлового законодавства, визначають загальні засади і зміст житлового права, сприяють усвідомленню змісту правової норми, тим самим дають можливість однакового тлумачення цих положень. Вони є, перш за все, правовими категоріями і безпосередньо повинні бути пов’язані з умовами, що визначають дійсність правочинів, Слід погодитися з тим, що принципи – не досягення науки, а об’єктивна потреба законодавства.

Так само і судова практика повинна спиратися на принципи, що випливають із визначених конкретним юридичним фактом правовідносин. Важливе значення для правильного розуміння і застосування норм житлового законодавства мають ті принципи, які адресовані всім учасникам житлових правовідносин, а не тільки зобов’язаним учасникам правових відносин.

У правовій науці ще не вироблено єдиного визначення принципу цивільного права. На наш погляд, найповнішим серед різних визначень цього поняття є запропоноване О.В. Дзерою, за яким принципи становлять основоположні (корінні, відправні, визначальні) ідеї (засади, риси), втілені чи закладені в законі, відповідно до яких здійснюється правове регулювання правових відносин та забезпечується реалізація покладених на право функцій[14]. З урахуванням вищезазначеного значення принципів для житлового права полягає у тому, що в них відображено найбільш характерні його риси, загальна спрямованість на забезпечення прав людини, соціальну суть і гуманний характер житлового права в цілому.

Так, до основних принципів житлового права, які мають отримати відповідне правове закріплення у новому Житловому кодексі, слід віднести: законність надання і здійснення права на житло, недоторканність житла, свободу вибору місця проживання і пріоритетності прав людини; гарантоваиість правового .захисту від свавільного позбавлення житла, свободу реалізації права на житло, доступність користування житловим фондом, цільове використання житла, недопустимість обмеження права користування жилими приміщеннями.