Права та свободи людини і громадянина відповідно до ст. 8 Конституції України є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі та зміст законів та інших норматнвно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.

Житлові права громадян охороняються законом, і тому ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону, за рішенням суду, що знайшло своє правове закріплення в ст. 9 ЖК України. Відповідно до цього будь-яка особа не може бути виселена із займаного приміщення або обмежена у праві користування жилим приміщенням. Виселення допускається у виняткових випадках і тільки з підстав і у порядку, передбачених законом. Перш за все, це можуть бути випадки, коли права здійснюються в суперечності з їх призначеням або з порушенням прав інших громадян чи суспільства.

Одинм із принципів є недоторканність життла. Відповідно до ст. 30 Конституції, ст. 311 ЦК України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку, інакше як за вмотивованим рішенням суду. Тільки у невідкладних випадках можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла. Так, ст. 17 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875 IV зобов’язує забезпечувати доступ до мережі, арматури, засобів обліку, розподільчих систем: 1) для ліквідації аварій – цілодобово; 2) для встановлення і заміни санітарно-технічного та інженерного обладнання, проведення технічних та профілактичних оглядів, зняття контрольних показників засобів обліку тощо.

У невідкладних випадках, пов’язаних з урятуванням життя людей та майна, може бути здійснене проникнення до житла та іншого володіння особи для проведення в них огляду та ліквідації аварій без отримання згоди споживача.

Якщо споживач відсутній і при цьому немає можливості встановити зв’язок з ним з метою його інформування про необхідність негайного прибуття до приміщення або він відмовляється допустити до займаного ним приміщення представників виконавця/виробника і при цьому є об’єктивні підстави вважати, що аварія, неполадки, які унеможливлюють надання житлово-комунальних послуг іншим споживачам, відбулися саме в цих приміщеннях, – проникнення до приміщення відбувається без отримання згоди споживача (несанкціонований доступ). Представник виконавця/виробника попереджає споживача, який присутній, але відмовляється допустити до житла та іншого володіння, про здійснення несанкціонованого доступу.

До прийняття Цивільного кодексу України 2003 р. можна було говорити про публічно-правовий захист права на недоторканність житла. Так, ст. 162 КК України встановлює кримінальну відповідальність за порушення недоторканності житла. Але право на недоторканність житла має позитивний зміст, що дозволяє віднести його до особистих немайнових прав фізичної особи, що отримало своє приватноправове закріплення у ст. 311 ЦК України.

Принцип законності передбачає законодавче гарантування житлових прав громадян, посилення юридичних гарантій з захисту недоторканності людини та її житла. Однак її запровадження потребує попереднього створення низки умов, зокрема оновлення законодавства з урахуванням завантаженості судів щодо вирішення такої категорії справ. Законність й обґрунтованість проникнення до житла громадян, визначення механізму їх реалізації, мають визначатися наявністю процесуальних норм щодо оскарження незаконних дій балансоутримувача, управителя, працівників аварійно-ремонтної бригади.

Принцип свободи реалізації права на житло полягає у вільному виборі громадянином шляхів реалізації суб’єктивних прав, що здійснюються через вибір місця проживання, форм власності житлового фонду, шляхом приватизації, придбання у власність, будівництво, отримання житла з державного, комунального житлового фонду соціального та спеціального призначення шляхом укладення цивільно-правових договорів тощо.

Особи, що постраждали від незаконного обшуку, мають право згідно зі ст. 56 Конституції України вимагати відшкодування збитків, заподіяних незаконними діями посадових осіб при здійсненні иими своїх повноважень. Норма цієї статті реалізує принцип пріоритетності прав людини, вона спрямована на захист прав та законних інтересів громадян, у тому числі й від дій органів державної влади та їх посадових осіб. Вхід до житла за рішенням суду може провадитись для огляду та обшуку в тих випадках, коли є достатні відомості, що знаряддя злочину, або речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші документи і предмети, які мають значення для встановлення істини у конкретній справі, знаходяться в даному приміщенні, або є достатні дані про те, що в ньому знаходяться особи, які підозрюються у вчиненні злочину. У таких випадках за нормою ст. 311 ЦК України проникнення до житла може провадитися за рішенням суду. До жилих приміщень громадян можуть заходити тільки уповноважені особи під час переслідування осіб, що підозрюються у вчиненні злочину. Без рішення суду обшук може провадитися лише у невідкладних випадках, наприклад, при затриманні на місці злочину або одержанні даних про те, що вживаються заходи для знищення або переховування документів чи предметів, які мають значення для розслідування справи.

Разом із тим, норми ст. 311 ЦК України мають визначити й інші випадки, за яких може здійснюватися проникнення до житла: або за наявності даних, що відбувся нещасний випадок, а також при стихійних подіях, аваріях, масових бсзладдях або заворушеннях для забезпечення особистої і громадської безпеки.

Принцип пріоритетності прав людини полягає в тому, що людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Такий підхід до забезпечення прав людини є значним кроком на шляху всебічного забезпечення прав і свобод людини.

Принцип гарантованої правового захисту виявляється у тому, що кожен громадянин України має право за захистом своїх прав звертатися до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту – до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ у порядку, визначеному Цивільним кодексом України або Кодексом адміністративного судочинства України, згідно зі ст. 17 якого компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. При цьому мається на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.

Принцип доступності судового захисту прав і свобод людини полягає в тому, що відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Звернення до суду для захисту конституційних прав людиии на житло можливе безпосередньо, з використанням норм Конституції України.

З огляду на зазначене можна дійти таких висновків. Право на житло – це особлива частина приватної сфери людської життєдіяльності, яка полягає у різноманітних відносинах, явищах, подіях тощо, гарантується і охороняється правом. За сучасних умов право на житло виступає як майнове і особисте немайнове благо, що належить кожній людині та є об’єктом правової охорони та захисту,

Цивільний кодекс безпосередньо у статтях 393, 394 забезпечує захист права власності на житло, згідно з яким правовий акт органу державної влади або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону та порушує права власника, скасовується із відновленням попереднього становища та відшкодування майнової та моральної шкоди.

Відшкодувания шкоди також можливе і без позбавлення права власності власника у зв’язку зі зниженням цінності житлового будинку.