Соціальний розвиток села є складовою частиною соціальної діяльності держави, сприяє поліпшенню якості життя селян, посилен­ню їх соціальної захищеності і виступає необхідною умовою розвитку підприємницької діяльності в сільській місцевості. Світовий та вітчиз­няний досвід засвідчують, що розвиток соціальної сфери села є одним із основних чинників стабілізації соціально-економічних відносин, створення умов для сталого економічного зростання. Тому основними складовими державної аграрної політики в Україні є комплекс право­вих, організаційних і економічних заходів, спрямованих на підвищен­ня ефективності функціонування аграрного сектору економіки, роз­в´язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій (ст. 1 Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року»).

Подальший розвиток аграрного сектора економіки тісно пов´яза­ний з розв´язанням складних соціально-економічних проблем на селі. Адже процеси реформування майнових та земельних відносин у цій сфері не принесли відчутних позитивних економічних результатів і навіть увійшли у суперечність із соціально-економічними очікування­ми сільського населення (постанова Президії НАН України від ЗО бе­резня 2007 р. № 83 «Аграрні трансформації та перспективи українсько­го села»). Так, рівень добробуту сільського населення залишається суттєво нижчим за рівень міського населення: розмір заробітної плати та пенсійного забезпечення селян є мінімальним, незадовільними є нор­ми їх забезпечення продовольчими і промисловими товарами. Продов­жує зростати трудова міграція, посилюється розшарування за рівнем й умовами життя як між окремими категоріями сільського населення, так і між різними групами сільських поселень. Поглиблює ці негатив­ні явища і процес парцеляції землекористувань, який відбувається пе­реважно за тіньовими схемами, залишаючи більшу частину селян без основного засобу виробництва — земельних ділянок.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють відно­сини соціального розвитку села, є Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народ­ному господарстві» від 17 жовтня 1990 р., укази Президента України «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села» від 20 грудня 2000 р. № 1356, «Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села» від 15 липня 2002 р. № 640, «Про додаткові за­ходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та дальшого розвит­ку аграрного сектора економіки» від 21 лютого 2002 р. № 170, розпо­рядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції За­гальнодержавної програми соціального розвитку села на період до 2011 року» від 10 серпня 2004 р. №573, «Про схвалення Концепції Комплексної програми підтримки розвитку українського села на 2006— 2010 роки» від 21 грудня 2005 р. № 536, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року» від 19 вересня 2007 р. № 1158 та інші. На жаль, як довела практика, більшість з них носять деклара­тивний характер, оскільки заходи, які в них передбачені, не мають фі­нансової підтримки з боку держави. Так, Державною цільовою програ­мою розвитку українського села на період до 2015 р., затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158, для розвитку соціальної сфери села та сільських територій необхідно: забезпечення впровадження соціальних стандартів і нормативів у сіль­ській місцевості; розвиток підприємництва, розв´язання проблем зайня­тості на селі; розвиток транспортного сполучення та зв´язку; удоскона­лення інженерної інфраструктури; розвиток житлового будівництва та комунального господарства; розвиток освіти; розвиток медичного об­слуговування; розвиток культурно-дозвільної діяльності в сільській місцевості, збереження і розвиток традиційної культури регіонів; поліп­шення побутового обслуговування сільського населення; розвиток фі­зичної культури і спорту на селі; розвиток торговельного обслуговуван­ня сільського населення; створення умов для заохочення молоді до ро­боти і проживання у сільській місцевості; державна підтримка розвитку депресивних сільських територій; удосконалення системи управління розвитком сільських територій. Для фінансового забезпечення здій­снення цих заходів у Державному бюджеті України на 2009 рік було передбачено виділення коштів лише на державну підтримку Всеукра­їнського фізкультурно-спортивного товариства «Колос», на організа­цію та проведення роботи з розвитку фізичної культури і спорту серед сільського населення обсягом 9773,3 тис. грн; державну підтримку сіль­ськогосподарської дорадчої служби» обсягом 1050 тис.грн; реформу­вання та розвиток комунального господарства у сільській місцевості обсягом 40900 тис. грн; державне пільгове кредитування індивідуальних сільських забудовників обсягом 75000 тис. грн. (Додаток № 3 до Зако­ну України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» від 26 груд­ня 2008 р.).

Законодавство України не містить визначення поняття соціально­го розвитку села. Не склалося єдиної думки щодо нього і в юридичній літературі. Як слушно зазначає професор А. М. Статівка, під поняттям соціального розвитку села «слід розуміти комплекс суспільних відно­син, які виникають у зв´язку з облаштуванням сільських територій, со­ціальним і матеріальним забезпеченням достатнього життєвого рівня сільського населення на рівні стандартів сучасного розвитку суспіль­ства, а також вільного розвитку кожного селянина, що передбачає за­доволення його потреб матеріального, морального, духовного та фізич­ного характеру»[12].

Як інститут аграрного права соціальний розвиток села вклю­чає в себе цілий комплекс відносин які спрямовані на:

1.  збереження сільської поселенської мережі; здійснення держав­ної підтримки розвитку депресивних сільських територій (трудонедос- татніх населених пунктів), створення умов для збереження та розвитку малих, віддалених сільських поселень і територій, які мають окремий статус (зокрема гірських та Поліських населених пунктів);
2.  соціальне переоблаштування села: збереження існуючих об´єк­тів соціальної сфери на селі та благоустрій сільських територій. А також забезпечення транспортного сполучення та зв´язку, удосконалення ін­женерної інфраструктури; розвиток житлового будівництва та кому­нального господарства;
3.  розвиток підприємництва шляхом державної підтримки суб´єк­тів господарювання різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарств, сприяння розвитку сільського (зеленого) ту­ризму;
4.  поліпшення рівня медичного, побутового та торговельного об­слуговування сільського населення шляхом створення мережі відповід­них закладів;
5.  поліпшення умов відпочинку, розвиток фізичної культури і спор­ту, культурно-дозвільної діяльності в сільській місцевості, збереження і розвиток традиційної культури регіонів;
6.  забезпечення належного рівня освітніх послуг, наукових дослі­джень та підготовки кадрів для села.

Особливо звертає на себе увагу включення до цієї системи відно­син, спрямованих на: збереження сільської поселенської мережі; здій­снення державної підтримки розвитку депресивних сільських територій (трудонедостатніх населених пунктів), створення умов для збережен­ня та розвитку малих, віддалених сільських поселень і територій, які мають окремий статус. Розвиток сільських територій є найбільш важ­ливим напрямом державної аграрної політики і повинен бути спрямо­ваний на підвищення життєвого рівня населення, створення належних умов для проживання у сільській місцевості. Одним із елементів сіль­ської території є сільська поселенська мережа (сукупність населених пунктів у сільській місцевості), збереження якої в сучасних умовах сприятиме вирішенню проблеми деградації українського села. На за­конодавчому рівні декларується, що держава захищає сільську поселен­ську мережу незалежно від категорії, величини та місця розташування сільських населених пунктів (ст. 10 Закону України «Про пріоритет­ність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в на­родному господарстві»). Але, за статистичними даними станом на 1 квіт­ня 2008 р., кількість сільських населених пунктів із 1991 до 2008 років зменшилася на 341 одиницю (із 28845 одиниць у 1991 р. до 28504 оди­ниць). Відбувається зняття з обліку незаселених поселень і як наслі­док — деградація сільської поселенської мережі. Також останнім часом рівень народжуваності сільського населення в розрахунку на 1000 осіб знизився з 13,7 до 9,4 осіб, рівень смертності підвищився з 14,4 до 20,5 осіб і перевищив аналогічний показник смертності міського насе­лення в 1,4 раза (розд. І Державної цільової програми розвитку україн­ського села на період до 2015 року). Загрозливих темпів набрали мігра­ційні процеси, особливо серед сільської молоді.

Щоб оцінити реальний стан соціальної інфраструктури та визна­чити перспективи розвитку сільських населених пунктів, необхідним є проведення суцільної паспортизації. В Україні необхідність організації постійного обстеження та паспортизації сільської поселенської мережі (моніторинг) була встановлена ст. 10 Закону України «Про пріоритет­ність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в на­родному господарстві». Але до цих пір не розроблено механізму прове­дення такого моніторингу. Таким чином, ця норма закону, як і біль­шість інших, продовжує залишатися на папері.