У новому ЦК вирішені питання щодо моменту та місця укладення договору. Визначення моменту в часі, з настанням якого договір вважається укладеним, є важливим з огляду на низку обставин. По-перше, з цим моментом пов'язується початок дії (чинності) договору (ч. 2 ст. 631). По-друге, з цього моменту сторони набувають цивільних прав та обов'язків, несуть одна перед одною відповідальність за порушення договору. По-третє, на відносини сторін поширюється дія норм закону, інших актів цивільного законодавства, що стосуються даного виду договору.

Момент укладення договору - це момент досягнення згоди (домовленості) щодо істотних умов договору. Як спільний вольовий акт домовленість (згода) досягається або в безпосередньому спілкуванні (контакті) фізичних осіб чи представників юридичних осіб, або вчиненням роздільних у часі дій сторін (оферти та акцепту). Тому договір вважається укладеним у момент одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір (оферту), відповіді другої сторони про прийняття цієї пропозиції (акцепту) (ч. 1 ст. 640 ЦК). Це правило стосується так званих консенсуальних договорів, які вважаються укладеними в момент досягнення згоди сторін.

Щодо так званих реальних договорів, для укладення яких, крім згоди сторін, відповідно до актів цивільного законодавства вимагається передача майна або вчинення іншої дії, встановлено правило, за яким реальний договір вважається укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії. Такими є договори позики, договір залізничного перевезення вантажу та деякі інші. В реальних договорах передання речі або вчинення іншої дії як додаткової (до згоди сторін) умови для визнання договору укладеним означає одночасно і виконання однією із сторін свого обов'язку за договором, що має істотне значення для контрагента.

У договорах, щодо яких за законом чи домовленістю сторін вимагається нотаріальне посвідчення та (або) державна реєстрація, момент укладення договору пов'язується з моментом нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. У випадках необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації моментом укладення договору буде момент державної реєстрації (ч. Э ст. 640 ЦК).

Місце укладення договору може бути зазначено в самому договорі шляхом вказівки на населений пункт за місцем знаходження однієї чи обох сторін (якщо вони перебувають в одному місці). Визначення місця укладення договору є важливим з огляду на право, яке має застосовуватись до договору, зокрема до зовнішньоекономічного контракту. Відповідно до ч. 9 ст. 6 Закону УРСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного контракту визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше, а місце укладення правочину визначається законами України. Але в ЦК 196Э р. це питання залишалося невирішеним. Тому вбачається справедливим закріплення у ст. 647 чинного ЦК загального правила про те, що договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. Саме у тому місці, де була зроблена оферта, оферент одержує від акцептанта відповідь про прийняття ним пропозиції укласти договір, а з моментом одержання відповіді оферентом пов'язується й момент укладення договору (ч. 1 ст. 640 ЦК).

Місце укладення договору має враховуватись і при вирішенні деяких інших питань договірних відносин сторін. Так, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена, виходячи з його умов, вона визначається, виходячи із звичайних цін, що склалися у певному місці на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

При визначенні місця проживання фізичної особи, з яким пов'язується місце укладення договору, слід виходити із загального правила ст. 29, а щодо місцезнаходження юридичної особи - із ст. 9Э ЦК.

1. При укладенні договору між сторонами можуть виникати спори щодо обов'язку контрагента укласти договір на пропозицію однієї із сторін, щодо умов майбутнього договору тощо. Якщо учасниками договору або хоча б одним із них є фізичні особи (непідприємці), розбіжності між ними, за загальним правилом, не можуть бути предметом судового розгляду і отже, жодна із сторін не може бути примушена до укладення договору.

Інша справа, коли укладається договір між юридичними особами, зокрема господарюючими суб'єктами, і такий договір оснований на правовому акті органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самоврядування. Такі договори, що породжують майново-господарські зобов'язання, є господарськими. Відповідно до ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утримуватися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом.

Залежно від специфіки суб'єктного складу та пов'язаних з цим особливостей порядку встановлення договірних відносин у літературі запропоновано виділяти неконкурентний та конкурентний способи укладання господарських договорів. Застосування терміна "неконкурентний спосіб" (традиційний) укладення господарського договору пов'язане з тим, що при встановленні договірних відносин суб'єктний склад майбутнього господарського договору, як правило, є визначеним, що підтверджується адресованістю оферти конкретному суб'єкту (суб'єктам). Конкурентні способи укладення господарських договорів зумовлені існуванням ринкової конкуренції при проведенні торгів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо, за результатами яких договір укладається з переможцем торгів^[60].

Загальний порядок укладання господарських договорів передбачений нині ст. 181 Господарського кодексу. Цей порядок зводиться до наступного. Господарський договір, за загальним правилом, викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами і скріпленого печатками. Можливе оформлення договірних відносин шляхом обміну комплектом документів (листів, факсограм тощо) або шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень. Проект договору (чи іншого доку- мента) може бути запропонований будь-якою із сторін і надсилається нею у двох примірниках другій стороні. Сторона, яка одержала проект договору, оформляє його відповідно до вимог

ч.  1 ст. 181 ГК і повертає один примірник договору другій стороні у 20-денний строк або надсилає відповідь на лист, факсо- граму тощо. За наявності у неї заперечень щодо окремих умов договору вона у цей самий 20-денний строк складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, і надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Ось на цьому етапі укладення договору виникає так званий переддоговірний спір, який може бути або врегульований самими сторонами, або переданий на вирішення суду. За загальним правилом, сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, повинна протягом 20 днів розглянути його та вжити заходів до врегулювання розбіжностей з другою стороною і включити до договору всі прийняті нею пропозиції контрагента. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протокол узгодження розбіжностей, обмін листами тощо).

Можливість передання переддоговірного спору на вирішення суду залежить від того, чи заснований договір на правовому акті органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим (АРК) або органу місцевого самоврядування (наприклад, на державному замовленні), чи договір укладається за вільним розсудом сторін.

Актами цивільного законодавства можуть передбачатися певні особливості при укладенні договору та визначенні його змісту на основі правових актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, які є обов'язковими для однієї чи обох сторін договору. Такими правовими актами є, зокрема, державні замовлення, на основі яких укладаються державні контракти (договори). Відповідно до Закону України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22 грудня 1995 р. державне замовлення - це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.

Для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на держаній власності), а також суб'єктів господарської діяльності усіх форм власності - монополістів на відповідному ринку продукції - державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям.

Отже, зі змісту державного замовлення як правового акта органу державної влади випливає обов'язок державного замовника та виконавця (коли воно є для нього обов'язковим) укласти між собою державний контракт на умовах, зазначених у держзамовленні. У разі необґрунтованої відмови виконавця від укладення держконтракту на поставку продукції для державних потреб у випадках, коли обов'язковість його укладення встановлена законом та за наявності технічних можливостей його виконання, виконавець сплачує державному замовнику штраф у розмірі вартості державного контракту (п. 2 ст. 4 закону України "Про поставки продукції для державних потреб").

Обов'язок укласти договір може виникати із акта прикріплення покупця до постачальника при поставках товарів за міждержавними (у рамках СНД) економічними зв'язками (Угода про загальні умови поставки товарів між організаціями держав- учасниць Співдружності Незалежних Держав від 20 березня 1992 р.). Перелік підприємств, установ та організацій усіх форм власності, які на договірних засадах здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними та іншими спеціальними планами (Закон України "Про державний матеріальний резерв" від 24 січня 1997 р.) тощо.

Актами цивільного законодавства можуть бути передбачені й інші особливості укладення договорів на підставі правових актів органів державної влади, влади АРК або органів місцевого самоврядування. Так, відповідно до Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" від 22 лютого 2000 р. укладення договорів про закупівлю за рахунок державних коштів може здійснюватись після проведення однієї з таких попередніх процедур: а) відкритих торгів; б) торгів з обмеженою участю; в) двоступеневих торгів; г) запиту цінових пропозицій; ґ) закупівлі в одного постачальника (виконавця).