З процвітанням та розвитком держави розвивалася і корупція, набуваючи все нових проявів. Протягом усього царювання династії Романових корупція залишалася чималою статтею прибутку і дрібних державних службовців, і великих чиновників.

         Спираючись на документальні дані, можна стверджувати, що зміна державного ладу і форми правління в Російській Імперії в жовтні 1917 року не скасувала корупцію як явище, проте сформувала лицемірне відношення до неї, що чимало сприяло укоріненню останньої.

         Так, 2 травня 1918 р. Московський революційний трибунал розглянув справу чотирьох співробітників слідчої комісії, що обвинувачувалися у хабарництві і шантажі, і присудив їх до шести місяців тюремного ув'язнення. Проте, з огляду на пропозицію переглянути  цю справу, внесеної Головою РНК В.І. Леніним, ВЦВК повторно повернувся до цього питання і присудив трьох із чотирьох до десяти років позбавлення волі. В архівах зберігаються записка Леніна Д.І.Курському про необхідність негайного внесення законопроекту про найсуворіші покарання за хабарництво і лист Леніна в ЦК РКП (б) із пропозицією поставити на порядок денний питання про виключення із партії суддів, що винесли занадто м'які вироки в справі про хабарників.[30][12]

         Декрет РНК "Про хабарництво" від 8 травня 1918 р. став першим у Радянській Росії правовим актом, що передбачав кримінальну відповідальність за хабарництво (позбавлення волі на термін не менше п'яти років, сполучений із примусовими роботами на той же термін). Цікаво, що в цьому Декреті замах на одержання або дачу хабара дорівнювався до закінченого злочину. Крім того, не був забутий і класовий підхід: якщо хабародавець належав до імущого класу і намагався зберегти свої привілеї, то він засуджувався "до найбільш важких і неприємних примусових робіт", а все майно підлягало конфіскації.[158][13]

         Слід відзначити, що Кримінальний кодекс УРСР 1927 року за отримання хабара при обтяжуючих обставинах передбачав застосування виключної міри соціального захисту - розстріл.[33][14] Тобто, фактично майже через 200 років після запровадження смертної кари за хабарництво Петром І, радянська влада знову зробила спробу боротися з корупцією найбільш радикальними методами.

         Історія боротьби радянської влади з корупцією закінчилася разом із самою владою, не увінчавшись успіхом. Ця боротьба, на нашу думку, характеризується декількома цікавими і важливими рисами.

         По-перше, радянська влада не визнавала слово "корупція", дозволивши ввести його у вжиток лише наприкінці 80-х років. Замість нього використовувалися терміни "хабарництво", "зловживання службовим становищем", "попуск" і т.п. Заперечуючи термін, заперечили поняття, а отже і явище. Тим самим заздалегідь прирікали на невдачу й аналіз цього явища, і будь-яку боротьбу з його  кримінально-караними наслідками.

         По-друге, радянська "правосвідомість" завжди дивовижно наївно і непродуктивно пояснювала причини корупційних явищ. Так, у закритому листі ЦК КПРС "Про посилення боротьби з хабарництвом і розкраданням народного добра" від 29 березня 1962 року, говорилося, що хабарництво - це "соціальне явище, породжене умовами експлуататорського суспільства". Жовтнева революція ліквідувала корінні причини хабарництва, а "радянський адміністративно-управлінський апарат - це апарат нового типу". У якості причин корупції перераховувалися хиби в роботі партійних, профспілкових і державних органів, у першу чергу, в сфері виховання трудящих.[30][15]

         Це абсолютно типовий текст, що формулюється з перших і до останніх років існування радянської влади.

         У записці Відділу адміністративних органів ЦК КПРС і ЦПК при ЦК КПРС про посилення боротьби з хабарництвом у 1975-1980 рр., датованої 21 травня 1981 року, зазначено, що в 1980 році виявлено понад 6000 випадків хабарництва, що на 50 % більше, ніж у 1975 р. Розповідається про появу організованих груп в органах державної влади (приклад - понад 100 осіб у Мінрибгоспі СРСР на чолі з заступником Міністра). Йдеться про факти засудження міністрів і заступників міністрів у республіках, про інші союзні міністерства, про хабарництво і зрощування зі злочинними елементами працівників контрольних органів, про хабарництво в прокуратурі і судах.Перераховуються основні склади злочинів: відпустка дефіцитної продукції; виділення устаткування і матеріалів; коригування і зниження планових завдань; призначення на відповідальні посади; приховання шахрайств. У якості причин зазначаються: серйозні недогляди в кадровій роботі; бюрократизм і тяганина при розгляді законних прохань громадян; погана робота зі скаргами і листами громадян; грубі порушення державної, планової і фінансової дисципліни; лібералізм стосовно хабарників (у тому числі - і у вироках судів); погана робота із суспільною думкою. Повідомляється про покарання керівних партійних кадрів (рівень - міськкому і райкоми) за попуск хабарництву. Пропонується прийняти постанову ЦК.[30][16]

         Таким чином, є очевидним жорстка невідповідність між слабким розумінням корупційних явищ, примітивним поясненням їхніх причин і неадекватних засобів боротьби з ними.

         По-третє, практично недоторканими були вищі радянські і партійні чиновники.

         По-четверте, - необмеженість влади партійного керівництва держави, оскільки дуже часто, особливо за часів перебудови, приймалися рішення, які не були ні з ким погоджені (або ж погоджені лише формально).

         По-п'яте, із корупцією серед державного апарата боролися винятково представники цього апарата. Це призводило до двох наслідків: працівники, що боролися з корупційними проявами в державному апараті, не в змозі були  змінювати корінні причини, що породжують корупцію, оскільки вони прямували до найважливіших умов існування системи; боротьба проти корупціонерів нерідко переростала в боротьбу проти конкурентів на ринку "корупційних послуг".

         По-шосте, корупція нерідко виступала в якості єдиного можливого засобу впровадження ринкових відносин у планову економіку. Саме про це свідчила природа корупції як організатора тіньового ринку. Саме тому вона розширювалася в міру ослаблення тотального контролю. У "Словнику іноземних слів", виданому в СРСР 1987 року, корупція визначалася як "поширена в капіталістичних країнах підкупність та продажність державних, політичних та громадських діячів".[49][17]