Прикладом спроб радянської влади боротися з корупцією може слугувати доручення Горбачова в 1985 році Б.М.Єльцину очистити Москву від корупції. Єльцин завзято взявся до справи: з 33-х секретарів райкомів міста Москви свої посади зберегли лише 10. Лише в міському комітеті за зловживання було заарештовано майже дві тисячі службовців. Як результат невдалих спроб, наприкінці 1988 року "узбецька справа" вийшла на членів самого Політбюро, яке домоглося від Горбачова її припинення.[84][18]

         Останнім кроком боротьби радянської влади з корупцією була прийнята в липні 1991 р., Постанова Секретаріату ЦК КПРС "Про необхідність посилення боротьби зі злочинністю в сфері економіки". Але, як не дивно, ні про хабарництво, ні про корупцію в ньому не було ні слова.[84][19]

         З огляду на наведене, можна зробити висновок, що весь повоєнний період, у часи перебудови і після неї, ріст корупції відбувався на фоні ослаблення державної машини. Він супроводжувався такими процесами, як послаблення централізованого контролю, далі - розпадом ідеологічних поглядів, економічною стагнацією, а потім і падінням рівня розвитку економіки, нарешті - крахом СРСР і появою нових незалежних країн.

         Таким чином, сучасний стан корупції в Україні багато в чому обумовлений тенденціями, що давно намічалися, і перехідним етапом від тоталітарної форми правління до демократичної. Як відзначив відомий юрист, екс-міністр юстиції України С.П.Головатий, головним джерелом корупції в системі є державний апарат, що залишився майже незмінним  з радянських часів.[86][20]

         Аналізуючи вищевикладений матеріал, на нашу думку, з числа найбільш важливих чинників, що визначають ріст корупції і мають історичні корені, крім дисфункцій державної машини і деяких історичних і культурних традицій, слід віднести:

         - нагальний перехід до нової економічної системи, не в повній мірі забезпечений необхідною правовою базою і правовою культурою;

         - відсутність у радянські часи нормальної правової системи і відповідних культурних традицій;

         - розгалуженість бюрократичної системи та послаблення партійної системи контролю;

         - правовий нігілізм і правова неосвіченість широких верств населення.

         Після проголошення незалежності України проблема корупції набула особливої гостроти. Необхідність створення реальних механізмів попередження та протидії корупції зумовила необхідність прийняття відповідних нормативно-правових актів, спрямованих на попередження та боротьбу з корупційними діяннями. 

         До прийняття Закону України "Про боротьбу з корупцією" в Україні діяла низка нормативних актів, якими декларативно проголошувалась необхідність боротьби з корупцією, при цьому не визначаючи необхідні правові і організаційні основи для попередження, виявлення та припинення проявів корупції, усунення шкідливих наслідків, завданих внаслідок вчинення корупційних діянь.

         Так, у розпорядженні Президента України від 28 вересня 1992 року "Про додаткові заходи щодо посилення боротьби із злочинністю та зміцнення правопорядку в Україні" Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим центральним органам державної виконавчої влади, Раді Міністрів Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям було доручено усунути недоліки в роботі по боротьбі з корупцією.[152][21]

Постановою Верховної Ради України від 23 січня 1993 року "Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю" було визнано необхідним зобов'язати представницькі і виконавчі органи державної влади включити до програм соціального й економічного розвитку держави спеціальний розділ, в якому передбачити відповідні адміністративні і інші правові заходи, спрямовані на усунення причин зловживання службовою владою, внести на розгляд Верховної Ради України узгоджені пропозиції для єдиного законодавчого визначення понять "мафія", "корупція", "тіньова економіка", "спекуляція", "чесна праця" та інші.[145][22]

         27 травня 1993 року Президент України видав Указ "Про деякі питання проходження служби в органах державної виконавчої влади", який лише декларативно встановлював, що посадові особи Адміністрації президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів виконавчої влади і місцевих державних адміністрацій не мають права використовувати посадове становище з корисливою метою в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб; займатися підприємницькою діяльністю та інше. Але даний Указ, як і багато інших нормативно-правових актів, спрямованих на боротьбу з корупцією, був фактично формальним і не відіграв великої ролі в боротьбі з корупцією.

         Важливим кроком в боротьбі з корупцією став Закон України "Про боротьбу з корупцією", прийнятий 5 жовтня 1995 року.[143][23]

         Цей Закон уперше визначив поняття корупції і корупційних діянь та заклав основу для створення нормативної бази для подальшого правового регулювання боротьби з корупцією.