г)   наявність законодавчої колізії норм, недосконалість за- 
конодавчої бази та невиключеність зловживань, що проявля- 
ються у привласненні чужих повноважень або перевищенні 
власних повноважень.

Найчастіше такі спори можуть виникати з приводу реаліза­ції делегованих повноважень, оскільки законами України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації» не передбачається чітко виписаного та вичерп­ного переліку делегованих повноважень, що не виключає пев­них об´єктивних та суб´єктивних суперечностей, а також від­повідного протистояння сторін.

До компетенційних спорів належать також спори, що вини­кають з приводу укладання та виконання адміністративних до­говорів. Адміністративний договір — дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов´язки сторін, що вип­ливають із владних управлінських функцій суб´єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди (п. 14 ст. 3 КАСУ).

Водночас слід погодитися з авторами посібника «Основи ад­міністративного судочинства в Україні» в частині, що адміністра­тивним судам підвідомчі тільки частково спори, що виникають із адміністративних договорів, а саме та частина договорів, обо­ма сторонами у яких є суб´єкти владних повноважень1.

Дійсно, якщо другою стороною в адміністративному дого­ворі є приватна чи юридична особа, то не виключено, що спір може бути розглянуто у порядку цивільного чи господарського судочинства.

Спори за зверненням суб´єкта владних повноважень у випад­ках, встановлених законом.

Такі справи розглядаються за адміністративним позовом суб´єкта владних повноважень, а відповідачами можуть бути фізичні чи юридичні особи, які в цих правовідносинах не виступають як суб´єкти владних повноважень. Це справи, пе­редбачені ч. 4 ст. 50 КАС України. До них належать спори щодо примусового анулювання реєстраційного свідоцтва полі­тичної партії, обмеження реалізації права на мирні зібрання тощо. У більшості випадків такі спори випливають із вимог Конституції та законів України.

Пункт 5 ч. 4 ст. 50 КАС України передбачає, що фізичні та юридичні особи, які не є суб´єктами владних повноважень, мо­жуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб´єкта владних повноважень та «в інших випадках, встанов­лених законом». Це не виключає можливості розширеного тлу­мачення, на свій розсуд, суб´єктом владних повноважень спорів, які можуть належати до розгляду адміністративним су­дом, що може вплинути на ступінь довіри до адміністративних судів. Якщо пункти 1—4 цієї норми виписані законодавцем повністю і зазначені у них спори виникають із суто публічно-правових відносин, то п. 5 — це не кращий варіант законотвор­чості.

Прикладом «інших справ у випадках, встановлених законом», про що кажуть автори навчального посібника «Основи адміністра­тивного судочинства в Україні», можуть бути спори про:

• виселення із службового житла або самовільно заселених будинків, що знаходяться у віданні адміністративного органу;
• припинення діяльності юридичної особи чи фізичної особи—підприємця у разі продовження чи здійснення ними діяльності, що заборонена законом;
• справи про визнання протиправними актів підприємств, інших суб´єктів господарювання, які обмежують права тери­торіальних громад, повноваження органів місцевого самовря­дування, за позовом органу чи посадової особи місцевого само-врядування1.

Спори щодо правовідносин, пов´язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

До цієї категорії належать спори, які за своєю правовою природою є конституційно-правовими. Тому і процедура роз­гляду таких спорів має певні особливості. У Кодексі адміністра­тивного судочинства визначаються особливості розгляду і вирі­шення цієї групи спорів (статті 172—176 КАСУ), причому з наданням можливості суду розширеного або звуженого тлума­чення положень Кодексу з урахуванням розвитку матеріально­го права про вибори чи референдум1.

Отже, змістовний (предметний) склад спору — це правове вираження повноважень адміністративного суду щодо розгляду і вирішення окремих груп публічно-правових спорів.

Непоширеність юрисдикції інших юрисдикційних органів (судів), крім адміністративного суду, на спірні публічно-правові відносини, визначені законом, є важливою гарантією компе­тентності вирішення справи відповідно до закону. Частина 2 ст. 17 КАС України встановлює, що компетенція адміністра­тивних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1. що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду Ук­раїни;
2. що належить вирішувати в порядку кримінального судо­чинства;

3)   про накладення адміністративних стягнень;

1. щодо відносин, які відповідно до закону, статусу (поло­ження) об´єднання громадян віднесені до їх внутрішньої діяль­ності або виключної компетенції.

Виходячи від зворотного, компетенція інших юрисдикцій-них органів також не може поширюватися на спори, віднесені законом до відання адміністративного суду. Однак питання відмежування адміністративної юрисдикції від інших видів за­лишається складним. Наприклад, критерієм розмежування між адміністративною та іншими видами юрисдикції є норми, за­кріплені ч. 2 ст. 2 та ч. 2 ст. 4 КАС України, за якими:

а) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб´єктів владних повнова­жень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи діяльності Конституцією чи законами України встановлено інший поря­док судового провадження;

б) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом вста­новлений інший порядок судового вирішення.

На перший погляд, ніби існує на законодавчому рівні роз­межування компетенції. Однак більш повне вивчення цього питання потребує додаткових критеріїв і ознак. Так, предметом аналізу конституційної юрисдикції є нормативні акти, вичерп­ний перелік яких визначено ст. 150 Конституції України щодо їх конституційності. Разом із тим, адміністративні суди також уповноважені розглядати правові акти Верховної Ради України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим на предмет їх законності. Отже, Конституційний Суд України розглядає правові акти на предмет їх конституційності, а адміністратив­ний суд розглядає такі самі акти на предмет законності. Крім того, адміністративний суд може теж визнавати неконституцій­ними, але інші підзаконні правові акти. В цьому зв´язку для більш чіткого розмежування повноважень між Конституційним Судом України і адміністративним судом Пленум Верховного Суду України у постанові «Про застосування Конституції Ук­раїни при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9 зазначив, що суди загальної юрисдикції не вправі, застосовую­чи Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перераховані у ст. 150 Конституції Ук­раїни, оскільки це віднесене до виключної компетенції Конс­титуційного Суду України.

Певні питання виникають при розмежуванні компетенції судів адміністративної і кримінальної юрисдикцій; адміністра­тивної і цивільної (господарської) юрисдикцій; адміністратив­ної юрисдикції і повноважень громадських організацій, що при застосуванні потребує ретельного вивчення норм ма­теріального права та порівняльного аналізу процесуальних від­носин.

Недотримання правил підвідомчості справ органам юрис-дикційних повноважень (суду) тягне за собою процесуально-правові наслідки, як, наприклад, відмова у прийнятті позовної заяви (ч. 1 ст. 109 КАСУ), припинення провадження у справі (ч. 1 ст. 157 КАСУ) і, врешті-решт, визнання рішення суду не­чинним у зв´язку з порушенням процесуальних норм за проце­суальними ознаками.