В перші роки свого існування Одеський комерційний суд, як уже відзначалось раніше, діяв на підставі затвердженого 10 березня 1808 року імператором Олександром І Уставу комерційного суду для Одеси [68, № 22886]. Урочисте відкриття приміщення Одеського комерційного суду відбулося 26 листопада 1808 року. Першим головою цього суду був призначений камер-юнкер граф Де-Сент-Прі, членами від уряду - підполковник С. Аркудинський і Ф. Поппе, прокурором - надвірний радник І. Бларамберг, юрисконсультом - К. Дембровський, а представниками від купецтва були обрані комерції радник А. Форрегер і купець першої гільдії Д. Інглезі.

Новий комерційний суд формувався на виборних засадах, за активної участі у ньому представників від купецької спілки Одеси, знайомим зі справами комерції і місцевими торговими звичаями. Ці риси комерційного суду були притаманні духу Одеси, міста, капіталістичного за своєю суттю з часів заснування, з міцним середнім класом, який був представлений купецтвом і міщанством.

Подібний за своєю демократичністю суд, основою діяльності якого стала не станова, а майнова ознака, був відгомоном Великої французької буржуазної революції. У Європі ця революція повернула все суспільство на шлях буржуазно-демократичних перетворень. Буржуазія стала класом, який очолив подальший суспільний розвиток.

Зупинимося більш детально на характеристиці змісту Уставу комерційного суду для Одеси, який започаткував відкриття цього першого на теренах Російської імперії комерційного суду.

Устав складався з одинадцяти розділів [68, № 22886 - Устав коммерческого суда для Одессы]. Перший розділ був без назви і регламентував структуру Одеського комерційного суду. До його складу входили голова, чотири члени і один юрисконсульт.

Голова, два члени і юрисконсульт призначаються імператором, а інші два члени затверджуються градоначальником із чотирьох кандидатів, яких обирає Одеське купецтво. Градоначальник може не погодитися на затвердження одного або трьох кандидатів. У цьому випадку на місце незатверджених кандидатів обираються інші. Обрані члени користуються усіма привілеями державних службовців.

Комерційний суд обирається терміном на три роки. Члени суду, обрані Одеським купецтвом мають, право продовжувати займатися торгівлею. Проте, члени, які призначаються імператором, ні під яким приводом не можуть займатися торгівлею, у противному випадку вони можуть бути звільнені з посади (Ст. 11). Якщо справа, подана до суду, торкалася одного з членів цього суду, то він не міг приймати участь у судовому засіданні і його місце займав інший, наприклад, той, який разом з ним був представлений градоначальнику на затвердження. А якщо він цю кандидатуру не затвердить то суд має надати ще двох, з яких затверджений має присягнути, після чого приймає участь у слуханні справи. Якщо ж справа торкається члена призначеного імператором, то замість нього градоначальник на свій розсуд призначає одного з членів інших присутніх місць (Ст. 12).

Для нагляду за дотриманням законності у комерційному суді, як і в інших судах, призначався прокурор. До його обов`язків належало представляти інтереси держави, неповнолітніх сиріт, тих, кому за законом заборонено розпоряджатися своїм майном, а також купецьких вдів, які не займаються торгівлею (Ст. 14).

До структури комерційного суду входили також консультанти або стряпчі, які готували справи відсутніх, а також тих, які з якоїсь причини не мали змоги прийняти участь у судовому засіданні.

Другий розділ Уставу регламентував компетенцію комерційного суду, а також надавав перелік справ, які йому були не підсудні. Стаття 17 Уставу до справ, які підлягають юрисдикції комерційного суду відносила: всілякі комерційні угоди, як усні так і письмові, укладені приватно і публічно, по векселям і по купецьким приказам; скарги на вексельних агентів, маклерів, бракувальників і інших осіб, з торгівлею пов`язаними; справи, пов'язані з переводами чи поступками маєтків, а також позовами на неспроможних і банкрутів; усі випадки, які зустрічалися при виконанні вироків суду, за винятком тих, що торкалися влади градоначальника. Крім цього, до компетенції комерційного суду входило обирати для малолітніх, для вдів і всіх тих, кому за законом заборонено розпоряджатися своїм маєтком, опікунів і попечителів.

Всі позови на купців одеських і іногородніх, рівно як і на людей іншого звання, повинні були направлятись виключно до комерційного суду для розгляду і прийняття рішення. Це не виключало можливості однієї із сторін звернутися до іншого суду, але з обов`язковою умовою повідомити про це Одеський комерційний суд. Якщо справа була не пов`язана з торгівлею в Одесі, то купець звертається до суду, якому підсудній відповідач (Ст. 20). Суди, як інших торгових міст, так і повітів зобов`язані у всіх випадках виконувати рішення Одеського комерційного суду.

Розділ третій регламентував подання заяв і позовів до комерційного суду, а також містив їх реквізити і терміни внесення .

При надходженні до суду письмової або усної заяви, негайно надсилався позов до відповідача. У позові вказувався день і година, коли відповідач мав з`явитися до суду, з попередженням, що на нього чекало у випадку неявки. Якщо відповідач не з`являвся на протязі двох строків, справа розглядалась судом так, як би відповідач визнав увесь позов справедливим. Реквізити заяви мали включати: короткий переказ суті справи; вимоги позивача; документальні докази і все, що відноситься до справи. До письмової заяви додавалися копії з приведених, як докази, документів (Ст. 24). Якщо заяву було зроблено усно, то все заявлене вносилося до протоколу і копія з нього замінювала формальну заяву. Позов надсилався відповідачу через присяжного. Строк для явки до суд не міг бути меншим 24 годин для тих, хто знаходився у місті, і п`яти днів для тих, хто находився за його межами (Ст. 28).

Позов до суду вручався відповідачу особисто. Оскільки, до Одеси приїздило багато купців морським шляхом, то Устав містив норму, за якою: ,корабель вважається житлом тих людей, які до нього належать, (Ст. 31). Отримавши позов до суду кожний мав право з`явитися особисто, або надіслати повіреного, і ніхто не мав права відмовитися від явки до суду, не маючи на те законних підстав, до яких Устав відносив: тяжку хворобу відповідача, або його дружини; смерть близьких родичів, які проживали в його домівці; фізично нездоланні перепони (Ст. 37). Підстави неявки до суду мали бути засвідчені відповідними органами і коли суд знаходив їх не суттєвими, то вони не мали ніякої користі для відповідача. В особливо важливих випадках позов підлягав публікації в ,Одеських відомостях, або на листах, які розвішувалися по місту для ознайомлення громадськості (Ст. 41).

Якщо в заяві крім цивільного позову приводилися різні звинувачення, які потребували кримінального розгляду справи, то комерційний суд повідомляв про це градоначальника, а останній вирішував: комерційному суду чи іншому розглядати цю справу (Ст. 43).

Розділ четвертий регламентував функції повірених комерційного суду. За Уставом повірені представляли інтереси тих осіб, які в силу якихось причин не могли бути присутніми у суді. Повіреним могла бути ,людина чесного імені, відома своєю розсудливістю і доброю совістю, (Ст. 45). Для іноземців і відомих у суспільстві людей призначалися спеціальні консультанти або стряпчі. Повірені і стряпчі зберігали у себе в оригіналі документи і інші папери, які стосувалися справ, що їм передоручили. На прохання інших осіб вони могли надавати копії цих документів за своїм підписом, але якщо виявлялися розбіжності між оригіналом і копією, то повірений чи стряпчий притягувалися до відповідальності (Ст. 48). Скарги на дії стряпчих, маклерів і бракувальників розглядалися комерційним судом.

Розділ п`ятий носив назву ,Про відповідальність і виправдання відповідача,. Якщо до суду надходила заява про неплатежі за векселем, або з опротестованих зобов`язань і якщо боржник підтверджував, що вексель чи зобов`язання мали його підпис, то виконання здійснювалося безпосередньо за скаргою (Ст. 52). Якщо ж заява торкалася інших предметів (крім векселів і зобов`язань) відповідач мав ясно і чітко дати пояснення за суттю заяви. У поясненнях відповідач мав очиститися як від звинувачень, які він визнавав правдивими, так і від тих, які він відхиляв. У випадках, коли комерційний суд не визнавав достатніми надані відповідачем до відхилення позову заперечення, він виносив остаточний вирок, як щодо заперечення, так і до самого позову. Окремий вирок тільки щодо заперечень відповідача можна було виносити тільки тоді, коли вони були достатньо обґрунтованими. Якщо ж відповідач відхиляв обставини зазначені в заяві і приводив інші, то він повинен був довести їх таким же чином, як позивач доводив свій позов. Були випадки, коли під час слухання справи один з наданих документів був визнаний фальшивим, а сторона, яка його надала, наполягала на тому, що він справжній. У цьому випадку суд мав належним чином дослідити всі обставини, що стосувалися цього документу (Ст. 62).

Важливе місце у судочинстві займають судові докази, характеристика яких надавалася у шостому розділі. За Уставом до них зверталися у випадках, коли пояснень сторін було замало для того, щоб вирішити справу. Стаття 65 містила наступний перелік доказів у комерційних справах: свідчення виборних або перевірка рахунків, розписки, огляд і оцінка товарів; незаперечні документи; купецькі книги і описи; свідки; присяга. Перевірку, огляд і оцінку товарів здійснювали виборні, яких направляв для цього суд. Письмові донесення виборних, бракувальників і маклерів признавалися законним актом. Незаперечні документи признавалися повним доказом. Доказами вважалися також оригінали купецьких книг і описів. Свідків суд вислуховував у присутності сторін, які перед цим приносили присягу, кожний за обрядами своєї релігії. За згодою сторін свідків можна було допускати і без присяги. Свідчення свідків оформлялися письмово і затверджувалися їх підписом, а у випадках коли вони були неграмотними, про це робився запис у протоколі. Коли свідок однієї із сторін не з`являвся до судового засідання, суд призначав повторний термін явки, по закінченню якого, у разі неявки, позовна сторона лишалася права надавати свідків (Ст. 79). Присяга, як правило, застосовувалася за взаємною згодою сторін, або за вироком суду для підсилення інших доказів.

Сьомий розділ регулював одну з найважливіших стадій судочинства - винесення судом вироку, його виконання і апеляційне судочинство. Після зібрання всіх доказів, один із членів суду готував доповідь для судового засідання. Після її оголошення починалися дебати. Рішення приймалось більшістю голосів і заносилося до протоколу, який підписували голова і члени комерційного суду, після чого вирок оголошувався сторонам. Вирок визнавався дійсним тільки тоді, коли у судовому засіданні приймали участь голова з двома, або з трьома членами суду. Уставом висовувалися певні вимоги до вироку, який обов`язково мав включати: спірні пункти і права, які служили основою для них; причини і доводи, які суд прийняв за основу; висновки або резолюцію суду. У незначних справах резолюція заносилася тільки до протоколу (Ст. 85). Вирок суду набував чинності і не підлягав ніякій апеляції у наступних випадках: коли затверджувався присягою за згодою сторін; коли позов не перевищував 500 крб.; коли вирок був зроблений на підставі раніше винесеного вироку, який вже набув чинності (Ст. 87). Апеляції не підлягали також окремі вироки щодо нововиявлених обставин. У всіх інших випадках справу дозволялося подавати на розгляд до Сенату. Протести на остаточне рішення суду мали вноситися на протязі тижня (Ст. 90).