Судові рішення — це імперативні процесуальні акти, в яких відображається державна воля про процедуру захисту прав, свобод, інтересів та установлення обов´язків учасників проце­су, виконання яких є обов´язковим на всій території України.

Залежно від змісту питань, що вирішуються, на якій стадії провадження вирішуються ці питання та у якій формі, судові рішення поділяються на:

1)   постанови і ухвали;

2)   попередні (поточні), кінцеві та остаточні;

3)   письмові та усні.

Найбільш суттєве практичне значення у класифікації судо­вих рішень мають постанови і ухвали. Постанови приймаються при вирішенні справи по суті. Ухвали постановляються при вирішенні процесуальних питань. В юридичній літературі за­лежно від вирішення змісту та обсягів вимог постанови і ухвали поділяються на відповідні різновиди1. Такий підхід до класифі­кації судових рішень має велике пізнавальне, теоретичне і при­кладне значення, не навести якого неможливо.

Отже, постанови бувають:

1. постанова суду першої інстанції (ст. 162 КАСУ) — нею вирішуються вимоги адміністративного позову;
2. постанова суду апеляційної інстанції (ст. 205 КАСУ) — нею одночасно вирішуються вимоги апеляційної скарги і ви­моги адміністративного позову;
3. постанова суду касаційної інстанції (ст. 230 КАСУ) — нею одночасно вирішуються вимоги касаційної скарги і вимо­ги адміністративного позову;
4. постанова Верховного Суду України (ст. 242 КАСУ) — нею вирішуються вимоги скарги за винятковими обставинами, а також можуть вирішуватися вимоги адміністративного позову;
5. постанова щодо частин позовних вимог (ст. 164 КАСУ) — приймається судом до закінчення судового розгляду справи за клопотанням особи, яка бере участь у справі, якщо з´ясовані судом обставини мають можливість без шкоди для справи ви­рішити частину позовних вимог;
6. додаткова постанова (ст. 168 КАСУ) — приймається судом за заявою особи, яка брала участь у справі, чи за власною ініціа­тивою, якщо у постанові суду внаслідок недогляду було виріше­но не всі вимоги адміністративного позову, щодо яких досліджу­валися докази, або не встановлено способу виконання судового рішення, або не вирішено питання про судові витрати.

Не менш пізнавальне, теоретичне та практичне значення має запропонована класифікація ухвал адміністративного суду1, які бувають:

1. ухвала суду будь-якої інстанції (статті 160, 169, 205, 230 КАСУ) — нею вирішуються поточні питання процесуального характеру стосовно прийнятності заяви чи скарги, суті заявле­ного клопотання, вчинення процесуальної дії, залишення скар­ги без задоволення та ін.;
2. ухвала суду апеляційної інстанції (ст. 205 КАСУ) — нею вирішуються лише вимоги апеляційної скарги, але не вимоги адміністративного позову;
3. ухвала суду касаційної інстанції (ст. 230 КАСУ) — нею вирішуються лише вимоги касаційної скарги, але не вимоги адміністративного позову;
4. додаткова ухвала (ст. 168 КАС України) — постанов­ляється судом, якщо у його ухвалі внаслідок недогляду було вирішено не всі клопотання, щодо яких досліджувалися дока­зи, або не встановлено способи виконання ухвали, або не вирі­шено питання про судові витрати;
5. окрема ухвала (статті 166, 208, 203 КАСУ) — спрямована на вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону, а також у необхідних випадках про притяг­нення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.

Судові рішення залежно від кола питань, які вирішуються, повноти їх вирішення та стадії провадження можна поділити на:

а)  попередні (поточні) судові рішення — ними вирішуються 
частина позовних вимог з клопотаннями особи, яка бере участь 
у справі, або процесуальні питання, що виникають під час руху 
адміністративної справи чи позову. Наприклад, постановлення 
ухвали про залишення позовної заяви без руху чи повернення 
позовної заяви, відкриття провадження у справі, закриття про- 
вадження у справі тощо. Попередніми (поточними) судовими 
рішеннями провадження у справі не закінчується;

б) кінцеві судові рішення — ними вирішується спір по суті. 
Кінцеві судові рішення приймаються іменем України негайно 
після закінчення судового розгляду. Постанова про задоволен- 
ня частини позовних вимог, незважаючи на те, що вона прий- 
мається у процесі судового розгляду, також приймається іме- 
нем України. Це відповідає принципу ч. 5 ст. 124 Конституції 
України та ч. 1 ст. 14 КАС України. Кінцеві судові рішення 
приймаються, складаються та підписуються в нарадчій кімнаті 
складом суду, який розглянув справу. Будь-яке порушення 
цього порядку буде підставою для скасування рішення у зв´язку 
з недодержанням норм процесуального права;

в) остаточні судові рішення — ними вирішується адміністра- 
тивний спір по суті, остаточно, і рішення оскарженню у поряд- 
ку провадження не підлягає. Наприклад у деяких «виборчих 
спорах».

За формою викладення судові рішення можуть бути письмо­вими або усними.

У вигляді письмового документа викладаються:

— усі постанови судів будь-якої інстанції;

• усі ухвали, що викладаються окремими документами, які вирішуються під час судового розгляду. Орієнтовний перелік цих ухвал наведений у ч. 4 ст. 160 КАС України. Такі ухвали теж постановляються в нарадчій кімнаті і оголошуються безпо­середньо після виходу із нарадчої кімнати. Порушення проце­суального порядку постанови ухвал веде до їх скасування як постановлених з порушенням норм процесуального права;
• усі ухвали за результатами розгляду апеляційних та каса­ційних скарг;

— усі ухвали судів з інших питань, якщо вони постановля­ються поза судовим розглядом. Наприклад постановлення ухвали за судовим дорученням (ст. 115 КАСУ).

Законодавець не встановлює переліку випадків прийняття ухвал в усній формі. Але зміст ч. 6 ст. 160 та ч. 2 ст. 165 КАС України дає підстави вважати, якщо ухвали постановляються під час судового розгляду і законодавцем не встановлена обов´язкова форма ухвали, то вони можуть бути, на розсуд суду, як письмові, так і усні. При постановленні усної ухвали зміст її фіксується секретарем судового засідання у журналі судового засідання та оголошується висновок суду і мотиви, з яких суд дійшов такого висновку.

Судові рішення можуть бути класифіковані й за іншими ознаками залежно від того, які підстави покладені в основу класифікації.

Судове рішення є процесуальним актом застосування норм матеріального права до конкретних правовідносин, але влас­тивість як акта правосуддя набуває з набранням законної сили. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, ви­являється в правових наслідках, у здатності викликати певні результати, що ґрунтуються на авторитетності суду як єдиного органу державної влади, що має здійснювати правосуддя, та загальнообов´язковості його рішень.

Важливе практичне значення має визначення моменту на­брання законної сили рішенням суду. В цьому зв´язку законо­давством встановлено кілька строків і способів визначення мо­менту набрання законної сили судовим рішенням:

1) рішення суду першої інстанції набуває законної сили, якщо протягом певного строку воно не було оскаржене. За за­гальним правилом, постанова або ухвала суду першої інстанції набирає законної сили: а) після закінчення строку подання за­яви про апеляційне оскарження (десять днів — для оскарження постанови, п´ять — для ухвали), якщо таку заяву не було пода­но; б) після закінчення строку подання апеляційної скарги (протягом двадцяти днів — після подання заяви — для оскар­ження постанови, десяти днів — для ухвали), якщо було пода­но заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана; в) після закінчення апеляційного розгляду справи у разі подання апеляційної скарги, якщо рішення суду першої інстанції не скасовано судом апеляційної інстанції.

Законодавець встановлює, якщо строк апеляційного оскар­ження буде поновлено, то вважається, що постанова чи ухвала суду не набрала законної сили. Проте логічним було б вважати, що поновлення строку апеляційного оскарження є всього лише відкладенням строку набрання законної сили судовим рішен­ням, після закінчення якого рішення набирає законної сили, якщо його не буде скасовано судом апеляційної інстанції. Од­ночасно з поновленнями строку суд апеляційної інстанції вирі­шує питання про зупинення виконання постанови або ухвали (ч. 3 ст. 257 КАСУ);

1. рішення набуває законної сили з моменту його проголо­шення (до відома учасників). Постанова або ухвала суду апеля­ційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, поста­нови Верховного Суду України набирають законної сили з мо­менту проголошення;
2. рішення набуває законної сили і не може бути оскаржене з моменту його проголошення. Судові рішення Вищого ад­міністративного суду України, ухвалені ним у першій інстанції, набирають законної сили з моменту проголошення і не можуть бути оскаржені, так само, як деякі судові рішення суду першої інстанції (див. наприклад ч. 4 ст. 177 КАСУ).

Судові рішення, які набрали законної сили тягнуть за со­бою певні правові наслідки. До таких наслідків належать:

1. постанова або ухвала суду, які набрали законної сили, обо´язкові для осіб, які беруть участь у справі, для їх правонас­тупників, для осіб, які не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси чи обов´язки, для усіх органів, підприємств, установ, їх посадових осіб і підлягають виконанню на всій території України. Це відповідає вимогам ч. 5 ст. 124, ст. 129 Конституції України, ч. 2 ст. 14 та ч. 1 ст. 255 КАС України, за змістом яких основним наслідком на­брання законної сили рішенням є його виконання;
2. преюдиціальність рішення, що набрало законної сили, зміст якого полягає в тому, що обставини, які були встановлені в одній адміністративній справі, не можуть оспорюватися в ін­шій судовій справі за участю тих самих сторін.

Частиною 1 та 4 ст. 72 КАС України встановлюється, що: обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини; ви­рок суду в кримінальній справі або постанова суду в адміністра­тивній справі про адміністративний проступок, які набрали за­конної сили, є обов´язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності осо­би, щодо якої ухвалений вирок чи постанова суду, лише в питан­нях, чи мало місце діяння та чи вчинено воно цією особою;

1. обов´язковість судових рішень суду вищої інстанції в од­ній і тій самій справі для суду нижчої інстанції у разі направ­лення справи на новий розгляд;
2. невиконання судових рішень тягне за собою відповідаль­ність, встановлену законом.