Водночас уряд Директорії, намагаючись виконувати попередні обі­цянки нагородити додатково селян землею за службу в Республікансь­кій армії, затвердив закон «Про додаткове наділення землею козаків УНР А» від 18 січня 1919 р. Відповідно до його положень усі козаки, які служать у регулярній армії, окрім звичайного земельного наділу, зазначеного в земельному законі від 8 січня 1919 р„ негайно наділяли­ся додатковою земельною ділянкою площею від 1 до 2 десятин. Понад це після закінчення війни кожний із козаків мав право отримати з Дер­
 

 
жавної скарбниці на реманент безповоротну позику 2000 гривень та відсоткову позику на 5 років ще 2000 гривень.

Законом було передбачено, що під час перебування на військовій службі козак мав право самостійно або через свого уповноваженого здавати свій наділ в оренду. У разі смерті козака земля за законом пере­ходила у користування його дружині і дітям, а якщо він не одружений, то його батькам, але у тому разі, якщо вони були на утриманні остан­нього. У № 7 закону закріплювалась першочерговість наділення землею козаків української республіканської армії, а вже потім решта землі надходила в користування трудового безземельного та малоземельно­го населення. Поряд з цим положення закону позбавляли земельного наділу всіх зрадників самостійної УНР, дезертирів з української рес­публіканської армії та всіх засуджених до цього дисциплінарним вій­ськовим судом частини, в якій козак служив.

Враховуючи важке фінансове становище країни, викликане полі­тичною нестабільністю, що виражалася у неодноразовій зміні урядів, урядом Директорії було видано в Проскурові 14 березня 1919 р. поста­нову «Про тимчасове користування землею в 1919 році», яка вводила продовольчу плату за землю. Відповідно до постанови у поточному ро­ці місцеве малоземельне і безземельне населення мало одержати землю із запасного державного земельного фонду в тимчасове користування. Однак у разі взяття землі під посів селяни мали віддати державі одну третину врожаю ярового хліба, сплатити вартість оранки, яку мали встановити повітові земельні управи, та сплатити всі належні державні податки. У примітці до пункту другого постанови зазначалося, що за­лежно від місцевих умов, зокрема родючості грунту, повітовим земель­ним управам надавалося право встановлювати меншу за третину вро­жаю оплату за користування землею.

Водночас листопадова криза уряду Директорії 1919 р. стала завер­шальним етапом домінування соціалістичних гасел у земельній полі­тиці. Соціально-економічна та політична ситуація в країні вимагала негайного перегляду позиції провідних діячів Директорії стосовно таких питань, як введення приватної власності на землю та викуп за землю. Земельне питання знову набуло актуальності тільки з початком поль­сько-українського наступу та створенням наприкінці травня 1920 р. нового коаліційного уряду під головуванням В. К. Прокоповича. Але всі їхні спроби реформувати аграрні відносини виявилися марними. 21 березня 1921 р. у Ризі було укладено мирний договір, у якому перед­бачалося визнання польським урядом більшовицького уряду УСРР, що фактично означало закінчення доби Директорії УНР.