У результаті Лютневої революції 2 березня 1917 р. був утво­рений, за згодою між лідерами Тимчасового комітету Державної Думи і керівництвом Петроградської Ради, Тимчасовий уряд Росії на чолі з князем Г. Є. Львовим. Разом з цим, у великих містах України почали утворюватися і діяти Ради робітничих, солдатських і селянських депу­татів. Водночас на революційній хвилі народного піднесення 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський представницький орган— Україн­ська Центральна Рада, головою якої було обрано М. С. Грушевського.

Перед Тимчасовим урядом постало безліч проблем, у тому числі й аграрна. У своїх перших постановах Тимчасовий уряд взагалі не згадує жодним словом про шляхи вирішення аграрного питання, проголо­шуючи свободу слова, друку, амністію політичним в´язням, негайне зібрання Установчих зборів і т. д. Тільки у кінці березня 1917 р., наля­каний масовими виступами селян (понад 900 селянських виступів у перші місяці після лютого) уряд, маючи надію заспокоїти розбурхане селянство, у своїй постанові зазначає: «Заповітна мрія багатьох поко­лінь усього землеробського населення країни — аграрна реформа — є основною вимогою програм усіх демократичних партій. Вона, безсум­нівно, постане на чергу в майбутніх Установчих зборах».

Регулювання аграрних відносин Тимчасовий уряд поклав на Міні­стерство хліборобства на чолі з А. Шингарьовим, яке співпрацювало з земельними комітетами: головним і місцевими (губернськими, повіто­вими та волосними), створеними згідно з постановою «Про заведен­ня земельних комітетів» від 21 квітня 1917 р. Того ж дня Тимчасовий уряд видає відозву, у якій: ще раз наголошує на «справедливому» роз­в´язанні земельного питання саме на Установчих зборах, скликаних на підставі загального, рівного, прямого і таємного голосування народу; роз´яснює повноваження земельних комітетів; наказує народу спокій­но чекати нового землевпорядкування та застерігає селян від «свавіль­ної діяльності» у землевпорядкуванні, яка може призвести до «земель­ної розрухи» і голоду в країні; заспокоює «величних вояків, оборонців рідної землі» і запевняє, що за їх відсутності та без їхньої участі ніхто не буде вирішувати земельного питання у рідній країні.

У цей час більшовицька партія, прагнучи прийти до влади, вико­ристовуючи незадоволення селян з приводу відтягування Тимчасовим урядом вирішення аграрного питання, на Сьомій Всеросійській конфе­ренції РСДРП (б) закликала селянське населення до організованого захоплення землі у поміщиків. Крім того, партія пролетаріату в «Резо­люції в аграрному питанні» від 28 квітня 1917 р. постановила вимагати націоналізації всіх земель у державі, а також рішуче боротись як проти Тимчасового уряду, який своїми виступами нав´язує селянам «добро­вільну угоду з поміщиками», тобто переходом до насильства з боку меншості населення (поміщиків і капіталістів) проти більшості, — так і проти дрібнобуржуазних хитань більшості народників і меншовиків соціал-демократів, які радять селянам не брати всієї землі до Установ­чих зборів.

Але, незважаючи на гасла більшовиків, Тимчасовий уряд і надалі продовжував захищати інтереси поміщиків. Так, головнокомандувач Південно-Західного фронту, що проходив територією України, гене­рал від інфантерії А. Корнілов, 8 липня 1917 р. видав Обов´язкову по­станову «Про порядок збирання врожаю у зоні фронту». У пункті «А» постанови зазначалося, що Тимчасовий уряд законом від 2 червня 1917 р. оголосив увесь врожай хліба державною власністю, та наголо­шувалося на негайному зібранні усього врожаю на території Південно- Західного фронту. Пункт «Б» містив у собі заборонні норми, а також встановлював порядок оплати селянської праці за збирання врожаю на поміщицьких землях. Так, заборонялося: а) перешкоджати збиранню хліба сільськогосподарськими машинами; б) знімати у господарствах полонених, всіх постійних та сторонніх робітників з роботи на полі ка­зенних маєтків, приватних власників та інших господарств; в) насиль­но захоплювати посіви чи зібраний хліб, отаву та сіно; г) заважати яки­мось способом збиранню хліба й засіву трави, а також, молотьбі та пе­ревезенню; ґ) перешкоджати підготовці поля під озимину та засіванню. За невиконання цієї постанови пунктом «В» передбачалося утримання під вартою у в´язниці до шести місяців або накладення штрафних санк­цій у розмірі до 300 карбованців. Особи, які здійснили «насильницькі вчинки», підлягали кримінальній відповідальності з відібранням усіх особистих прав і привілеїв та направленням до виправно-арештант­ських відділень.

12 червня 1917 р. Тимчасовий уряд видає нову постанову, яка до­зволяла купувати, продавати і заставляти землю сільськогосподарсь­кого призначення з дозволу місцевих Губернських земельних коміте­тів, що затверджувався міністром землеробства. Продавати земельне майно з публічних торгів можна було тільки після отримання дозволу від міністра землеробства, який разом з місцевими земельними коміте­тами мав право знімати це майно з торгів і передавати в тимчасове гос­подарське управління відділень Селянського поземельного банку та Державного Дворянського земельного банку до остаточного вирішен­ня питання щодо цих земель Установчими зборами. Для заспокоєння селян уряд вніс до постанови застереження, що акти про встановлення права власності на землю, які були здійснені після 1 березня 1917 р., ким би вони не здійснювалися і кого б вони не торкалися, не обмежува­ли свободу дії Установчих зборів і не створювали будь-яких винятків та переваг при вирішенні земельного питання також для учасників цих актів.

У свою чергу, не гаючи часу, УЦР III Універсалом від 7 листопа­да 1917 р. проголосила створення Української Народної Республіки та скасування приватної власності «на землі поміщицькі та інші землі не­трудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на уділь­ні, монастирські, кабінетські та церковні землі».

18 січня 1918 р. дев´ятою сесією УЦР було затверджено Тимчасо­вий земельний закон, який складався з 33 параграфів, об´єднаних трьо­ма розділами: розділ І «Загатьні положення»; розділ II «Основні заса­ди користування поверхнею землі»; розділ III «Переходові міри». Від­повідно до № 1 даного проекту тимчасового земельного закону право власності на всі землі скасовувалося. Згідно з № 4 п. «б» закону землі міського користування відходили до компетенції органів міського са­моврядування, а «інші землі», до яких входили і землі сільськогоспо­дарського призначення — до компетенції сільських громад, волосних, повітових і губернських земельних комітетів. Відповідно до змісту № 6 можна виділити такі форми користування землями сільськогосподар­ського призначення: державне, громадське, приватнотрудове. Пара­граф 9 встановлював норму наділення для приватнотрудового госпо­дарства, під якою розумілася така кількість землі, на якій сім´я або то­вариство, здійснюючи господарювання звичайним для своєї місцевості способом, мали б прибутки, необхідні як для задоволення своїх спо­живчих потреб, так і для підтримання свого господарства, а також нор­ма не повинна перевищувати таку кількість землі, яку могли обробити власною працею члени сім´ї або товариства. Земля передавалась у ко­ристування безоплатно, оподаткуванню підлягали тільки «лишки зем­лі поверх встановленої норми». Строки користування землею встанов­лювалися сільськими громадами та товариствами, які несли відповіда­льність перед земельними комітетами.

Поряд з цим № 19 визначено ефективний напрям державної під­тримки розвитку сільськогосподарських товаровиробників через на­дання кредитної підтримки. Проте законом не були визначені джерела формування фонду кредитування, що ставило під сумнів цю проголо­шену акцію держави.

Відповідно до № № 20—28 здійснювалося вилучення земель від по­передніх власників понад ту кількість, яка необхідна їм для забезпечен­ня власних потреб у продуктах харчування. Вилучені землі мали надхо­дити у розпорядження земельних комітетів для подальшого розподілу між малоземельними селянами.

Політика УЦР щодо збереження надбань висококультурних гос­подарств у насінництві, племінній справі визначалась № № 31—33 Тим­часового земельного закону. Землі таких господарств, які не вдалося передати для обробітку господарям, що не втратили б позитивних на­дбань цих господарств і продовжили їх розвиток, відходили у відання земельних комітетів. Останні змушені були вести господарство на них самі або передати названі землі органам місцевого самоврядування чи науково-дослідним установам.

Воєнні події 1918 р. спричинили швидку евакуацію УЦР, а загост­рення політичної ситуації посилилося вступом на територію України німецьких та австро-угорських військ (з 18 лютого 1918 р.). Німецький фельдмаршал Ейхгорн для того, щоб в Україні не зірвалася посівна компанія, видає наказ про примусовий засів землі від 6 квітня 1918 р., який вимагав виконання таких пунктів: 1) селянин, який братиме бага­то землі і буде не в змозі обробити її, чим заподіє українській державі і народові шкоду, яку вже неможливо буде виправити, підлягатиме за­служеній карі; 2) землі, які селяни не зможуть засіяти, переходять по­міщикам, на яких покладається засів ланів, не порушуючи цим права на законний поділ землі земельними комітетами; 3) селяни, у вищеза­значеному випадку, не повинні перешкоджати поміщикам у засіві ла­нів; 4) ґрунти, які вже поділені земельними комітетами з доручення державної влади, не братимуться в розрахунок з надією, іцо ці ґрунти будуть засіяні.

Суттєво новий етап розвитку аграрних відносин почався з прихо­дом до влади 29 квітня 1918 р. правоконсервативного уряду П. П. Ско­ропадського. Перший законодавчий акт нового режиму — «Грамота до всього українського народу» — заклав фундаментальні основи аграр­ної реформи. Це, насамперед, відновлення права приватної власності на землю як фундамент культури і цивілізації; свобода укладення до­говорів з купівлі-продажу землі; відчуження земель за дійсною їх вар­тістю від великих власників та наділення земельними ділянками мало­земельних селян. Даним документом скасовувалося законодавство «колишнього Українського уряду, а рівно Тимчасового уряду росій­ського».

Перш ніж приступити до розроблення аграрної реформи уряду П. П. Скоропадського, довелося врегулювати наслідки реалізації нака­зу фельдмаршала Ейхгорна про засів ланів. Адже цілком закономірно постало питання, що з відновленням права приватної власності почали виникати суперечності щодо права на весняний врожай між тими осо­бами, які засіяли землю, та тими, чиєю власністю вона була.