Початковим етапом становлення селянського (в сучасному ро­зумінні — аграрного) законодавства в Україні слід вважати селянську реформу 1861 р. у Російській імперії, адже у той час переважна біль­шість українських земель входила до складу останньої. В адміністратив­но-територіальному відношенні ці землі входили до дев´яти губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської, Чернігівської. У складі Австро- Угорської монархії перебували західноукраїнські землі (колишні краї): Галичина, Буковина та Закарпаття. Злободенність аграрного питання зумовлювалася тим, що селяни в Україні, за даними перепису 1897 р., становили переважну більшість (17,2 млн осіб, або 81,1%) населення країни.

Як відомо, кріпосне право було скасоване нормами «Загального положення» від 19 лютого 1861 р., яке складалося з 22-х окремих нор­мативно-правових актів. На територію України поширювалися дев´ять, зокрема: «Маніфест», «Загальні положення», «Положення про устрій дворових людей, що вийшли із кріпосної залежності», «Положення про викуп», «Положення про губернських і повітових по селянським справам установах», «Правила про порядок приведення в дію Поло­ження про селян», три «Місцеві положення про поземельний устрій

 
селян» (1. У Катеринославській, Таврійській, Херсонській і частині Харківської губернії. 2. У Чернігівській, Полтавській і частині Харків­ської губернії. 3. У Київській, Подільській і Волинській губерніях), до­датково — правила про селян дрібнопомісних маєтків та про селян, які працювали на поміщицьких підприємствах. Відповідно до норм «По­ложення» за поміщиками зберігалося право власності на всю землю, частину якої селяни мали отримати у безстрокове користування відпо­відно до розмірів, зазначених у «Місцевих положеннях». Разом із цим на селян покладалося зобов´язання викупити надані їм наділи, а до ви­купу селяни перебували в стані тимчасовозобов´язаних і повинні були відробляти на користь пана оброк або панщину.

Отже, головною метою селянської реформи в Росії 1861 р. було створення общинної власності на землю, щоб община стала нижньою ланкою адміністративного управління на селі. Так, селянська реформа 1861 р. не знищила до кінця панщинну систему і в цілому не задовольни­ла потребу селян у землі, а навпаки дала поміщикам можливість зосе­редити у своїх руках чималі земельні маєтності за рахунок зменшення площ селянських земель, виділення їм неповних або дарчих наділів. Ще одним недоліком реформи було закріплення за поміщиками моно­польного права на користування пасовищами, лісами, річками, озера­ми. Крім того, поміщики, намагаючись зберегти за собою кращі землі, свідомо створювали черезсмужжя, відводячи для селян ділянки найгір­шої землі.

З 1861 р. масового поширення набуло виникнення селянських об­щин, які підпорядковувалися урядовим органам (мировим посередни­кам) на селі. Общинне землекористування передбачало розподіл землі поміж окремими господарствами, яку періодично розподіляли по ду­шах. Всі члени общини щодо внесення платежів за землю та сплати податків були пов´язані круговою порукою. Проте слід зауважити, що селянські общини найбільшого поширення набули у Росії, а в Україні перевага надавалася одноосібним господарствам.

У свою чергу, введення в дію законодавчих актів реформи 1861 р. про ліквідацію кріпосного права та врегулювання аграрних відносин у сфері землеволодіння, землекористування, а також відробітку повин- ностей зумовило змінну соціальній структурі суспільства. Тобто відбув­ся процес зрівняння у громадянських правах селян різних категорій (державні, дворові, тяглові, вільновідпущені землероби, однодвірські, економічні, коронні, банківські, відписні, поміщицькі, удільні та ін.), але, з іншого боку, було узаконено значну різницю в умовах їхнього існування (залежно від станової приналежності селян розподілялися розміри земельного наділу), що започаткувало розшарування селян­ства на багатих і бідних.

Загалом нормативно-правові акти реформи 1861 р. та урядова по­літика пореформеного періоду до Столипінської аграрної реформи бу­ли позначені рядом позитивних та негативних аспектів. Так, скасуван­ня кріпосного права в тих умовах російської дійсності другої половини XIX ст. дало значний поштовх для формування капіталістичних відно­син в Україні. У ході реформи вдалося зберегти селянське господар­ство як об´єкт експлуатації, але наявність великого та середнього помі­щицького землеволодіння, яке і надалі залишалося одним з основних факторів господарського життя, було однією з причин тих соціальних конфліктів, які в подальшому призведуть до численних масових селян­ських виступів та буржуазної революції 1905 р.

Специфіка розвитку аграрних відносин в Україні полягала у то­му, що зосередження землі в руках заможних селян відбувалося в при­хованій формі, тобто заможні господарі змушували працювати на своїх наділах збіднілих унаслідок реформи односельців. Особливо це харак­терне було для лівобережних та правобережних губерній України, де переважало подвірне, а не общинне землекористування, в результаті чого селяни вважали отримані земельні наділи своєю приватною влас­ністю.

Заснований у 1882 р. Селянський поземельний банк мав вирішити проблему селянського малоземелля шляхом надання кредитів селянам для придбання землі. Однак, ставши монополістом у сфері продажу земельних ділянок, банк почав встановлювати високі ціни на землю. Постійне зростання цін на землю унеможливлювало її купівлю серед­нім та бідним селянством, а навпаки сприяло збільшенню приватно­власницьких заможних селянських господарств і збереженню площі великих поміщицьких господарств.

Ставало дедалі очевиднішим, що аграрне питання потребувало ко­лосальних перетворень у всіх сферах: соціальній, економічній, а особли­во в правовій, тобто підняти рівень правового регулювання відносин зе­мельної власності та переробити колишнє законодавство такою мірою, щоб воно якомога повніше відображало реалії того часу. Так, напри­клад, Російський статут цивільного судочинства 1864 р. допускав вико­ристання звичаєвого права у родинних, спадкових і земельних право­відносинах, щодо яких немає відповідного законодавчого регулювання[1]. Закон «Про обов´язкове застосування звичаєвого права при судових розглядах селянських справ» від 12 липня 1889 р., ще раз засвідчує про­галини у законодавстві щодо врегулювання аграрних відносин.

Для покращення соціально-економічного становища в країні цар­ським урядом було створено у 1902 р. «редакційні комісії» при Міні­стерстві внутрішніх справ для уточнення і внесення змін до селянсько­го законодавства, а також «Особливу нараду з потреб сільськогоспо­дарської промисловості», під головуванням С. Ю. Вітте.

Царський указ «Про доповнення деяких постанов діючого закону, що стосуються селянського землеволодіння і землекористування» від 9 листопада 1906 р., прийнятий на основі ст. 87 Зводу основних держав­них законів без обговорення в Державній Думі, заклав правові засади аграрної реформи та розпочав реалізацію нової земельної програми. Ініціатором і провідником аграрної реформи був голова Ради міністрів Російської імперії П. А. Столипін.

Мета Столипінської аграрної реформи передбачала здійснення та­ких заходів: вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приват­ну власність, створення хутірського та відрубного господарства, пере­селенську політику. Для втілення в життя цих заходів урядом було підготовлено відповідну законодавчу базу, яка склала основу реформи. Можна виділити два напрями формування правових норм Столипін­ської реформи: 1) законодавство про зміну характеру землеволодіння та землевпорядкування; 2) законодавство про державну підтримку пе­реселення на добровільних засадах сільських жителів до неосвоєних чи малонаселених регіонів Російської імперії.

Таким чином, до першого блоку законодавчих актів слід віднести: 1) царський указ «Про доповнення деяких постанов діючого закону, що стосуються селянського землеволодіння і землекористування» від 9 листопада 1906 р.; 2) затверджений царем і схвалений Державною Думою закон «Про зміну і доповнення деяких постанов щодо селян­ського землеволодіння» від 14 червня 1910 р.; 3) положення «Про зем­леустрій» від 29 травня 1911р.

Основний зміст царського указу «Про доповнення деяких поста­нов діючого закону, що стосуються селянського землеволодіння і зем­лекористування» від 9 листопада 1906 р. полягав у наступному. Всі бажаючі землекористувачі («домогосподарі») отримували на підста­ві своїх заяв у приватну власність належні їм присадибні ділянки, а також і ті земельні ділянки, які були в общинному володінні74 але за умови, що вони були передані цим «домогосподарям» у постійне (не засноване на оренді) користування. Селяни, які виходили з общини, були вправі вимагати виділення у їх особисту власність замість декіль­кох наділів єдину земельну ділянку (відруб) з можливістю відселення на неї із подальшим утворенням самостійного хутора. Вийшовши з общини селяни зберігали за собою право користування громадськи­ми неподільними угіддями (ліси, пасовища тощо) у попередньому по­рядку.

Закон від 14 червня 1910 р. містив у собі значні нововведення по­рівняно з указом від 9 листопада 1906 р. Стаття перша закону закріплю­вала автоматичний перехід всіх сільських общин, утворених до 1887 р. без проведення загальних внутрішніх переділів земельних ділянок, у приватне особисте або подвірне володіння незалежно від бажання членів общини. Отже, особиста заява селянина уже була непотрібна, а це на практиці значно прискорювало хід реформи. Стаття 56 встанов­лювала максимально допустимі розміри надільних земель в одних ру­ках шляхом їх купівлі в межах одного повіту. При цьому передбача­лася диференціація за регіонами (Великоросія, Малоросія, Бессара- бія, північно-західні і південно-західні губернії). Розділ третій закону врегульовував права неповнолітніх селян на отримання земельних ді­лянок.