Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню,

Слід зазначити, що Сімейним кодексом України (далі – СК) визначено підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя. Зокрема в ст. 60 СК йдеться про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення: домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Встановлюючи таку норму, законодавець виходить із необхідності надання чоловіком і дружиною взаємної моральної та матеріальної підтримки, забезпечення дотримання інтересів того з подружжя, хто займається вихованням дитини та веде домашнє господарство. Отже, будь-яке майно (у тому числі житло), набуте подружжям за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Спільна часткова власність подружжя на житло, набуте під час шлюбу, може бути реалізована за згодою подружжя відповідно до шлюбного договору. Таким чином, подружжя може визначити окремі частки на придбане ними під час шлюбу житло, які належатимуть їм на праві не сумісної, а спільної часткової власності (реальної або ідеальної).

Житлом, що належить на праві приватної власності одному з подружжя, під час сумісного проживання часто користуються обоє з подружжя, хоча роздільне проживання подружжя допускається законом. Тому постає питання, чи виникають майнові права на житло у того з подружжя, хто не є власником. Адже, здійснюючи догляд за квартирою (будинком), він вкладає спільні кошти та працю. Закріплення майнових прав чоловіка чи дружини можливе у випадку виникнення спору та поділу майна, під час якого він (вона) може просити врахувати зроблені ним грошові або трудові внески в утримання та ремонт житла, яке належить іншому подружжю, та визнати це майно спільним. Така позиція спиратиметься на ст. 62 СК у разі, коли майно дружини (чоловіка) за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових витрат або витрат другого з подружжя, воно при вирішенні спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Для визнання роздільного майна спільним необхідно, щоб цінність роздільного майна, до якого належить і житло, в період шлюбу істотно збільшилася. У разі виникнення спору в суді слід порівняти вартість майна до та після створення подружжям відповідних поліпшень. Зокрема, якщо виникає спір щодо жилого будинку, то беруть до уваги такі обставини, як капітальний ремонт, добудова чи перебудова будинку, придбаного до шлюбу. Якщо ж під час сімейного життя подружжя здійснювало лише поточний ремонт жилого будинку, квартири, то це не дає підстав для визнання майна спільним. У цьому разі другий з подружжя може вимагати лише відшкодування витрат, яких він зазнав. Отже, питання про те, наскільки суттєво збільшилася вартість спірного майна під час шлюбу, при винесенні судом рішення має оціночний і переважно суб’єктивний характер.

З одного боку, правило ст. 62 СК про визнання роздільного майна спільним майном подружжя, на перший погляд, не викликає заперечень. Для винесення рішення суду необхідно встановити, що роздільне житло подружжя суттєво збільшилося в своїй цінності внаслідок вкладених трудових або грошових витрат другого з подружжя або їх обох, та визнати його спільним майном подружжя,

Спільна сумісна власність на житло може виникати не тільки у сім’ї та подружжя, а й на підставі інших цивільно-правових дій:

– на будинок, збудований у результаті спільної праці громадян, які об’єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою згодою між ними встановлено режим спільної сумісної власності на набуте в результаті такої діяльності майно;

– на квартиру або будинок, передані з державного житлового фонду шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім’ї наймача в спільну сумісну власність;

– на житло, яке перебуває в спільній сумісній власності громадян та юридичних осіб або держави.

Подружжя може набувати право спільної сумісної власності на майно шляхом членства в житловому, житлово-будівельному кооперативі, якщо повністю зроблено пайовий внесок за квартиру. Також спільна сумісна власність подружжя на житло виникає й за іншими правовими підставами (будівництво індивідуального жилого будинку). Фактично право спільної власності на житло виникає тоді, коли майно стає об’єктом права власності, тобто з моменту введення його в експлуатацію. Але юридично власнику необхідно одержати свідоцтво про право власності на будинок, бо без нього забудовник не зможе практично реалізувати свої правомочності власника (наприклад при відчуженні зазначеного житла).

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача займаних квартир (будинків) у спільну сумісну чи часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у даній квартирі (будинку), в тому числі й тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). В цьому разі право спільної сумісної власності подружжя виникає на підставі спеціального приватизаційного законодавства і, відповідно, здійснення правомочностей співвласниками приватизованого житла має відбуватися за загальними правилами цивільного законодавства.

Слід погодитися з В.С. Гопанчуком, який звертає увагу на нетрадиційність деяких вжитих законодавцем понять у тій частині, де йдеться про «членів сім’ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку)». В чинному законодавстві України застосовано різні поняття членів сім’ї, що залежить від правової природи врегульованих відносин (сімейно-правових, житлових, спадкових тощо). Як відомо, в Житловому кодексі Української PCP чітко визначено коло членів сім’ї наймача, які нарівні з ним мають самостійне право на житло. Відповідно до ст. 64 ЖК до членів сім’ї наймача належать: дружина наймача, їх діти і батьки, які проживають разом з ним. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Особи, що постійно мають статус членів сім’ї, незалежно від зазначених критеріїв у ст. 64 ЖК не називаються.

На відміну від старого законодавства про шлюб та сім’ю, СК дає певний (але не вичерпний) перелік майнових об’єктів, що належать дружині, чоловікові на праві особистої власності:

– майно, набуте нею (ним) до шлюбу;

– майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

– майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Закон надає подружжю рівні права на їхнє спільне житло. Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка як співвласники мають право здійснювати різні цивільно-правові угоди щодо спільного майна. При цьому учасникам таких угод слід додержуватися, крім норм цивільного законодавства про правила укладання угод, також спеціальних вимог, передбачених сімейним законодавством[88]. Відповідно до ст. 65 нового СК при укладанні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина (чоловік) має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її (його) згоди.

Для укладання одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а також договорів, які стосуються цінного майна (квартири, будинку, земельної ділянки тощо), згода другого з подружжя має бути подана письмово та нотаріально посвідчена. Право власності на житло за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту посвідчення такого договору, а якщо договір підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту його реєстрації. Порушення подружжям цих правил про укладання угод може призвести до визнання таких угод недійсними.

Стаття 64 СК надає подружжю право на укладання між собою усіх цивільно-правових договорів, які не суперечать закону, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один з подружжя уклав угоду, спрямовану на обмеження майнових прав другого або дітей, то така угода має бути визнана недійсною.

Однак чоловік чи дружина мають право подарувати або будь-яким іншим шляхом передати набуту конкретну частину свого спільного або роздільного майна. Він чи вона мають право взагалі відмовитися від усього належного йому (їй) майна на користь іншого з подружжя, оформивши це належним чином. Оскільки сімейне законодавство України не містить норм про порядок і форму укладання таких угод, то в цьому випадку повинні застосовуватися норми цивільного законодавства.

При розірванні шлюбу право спільної сумісної власності на житло, набуте під час шлюбу, не припиняється. Розпорядження цим житлом здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ст. 369 Цивільного кодексу України.

При розлученні подружжя не завжди вирішує питання про поділ спільного майна. Вони продовжують спільно користуватися жилим будинком. У цьому випадку законодавство не зобов’язує подружжя ділити майно добровільно або в судовому порядку. Разом із тим, ст. 72 СК визначає, що поділ майна має бути проведено в межах певного строку. Зокрема, до вимог про поділ майна, заявлених після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Але це не означає, що подружжя повинно ділити майно в межах трьох років з моменту розірвання шлюбу. Позовна давність починає спливати від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Про порушення своїх прав подружжя дізнається найчастіше в момент розірвання шлюбу або після, коли чинять один одному перешкоди щодо здійснення права спільної власності.

Дуже важливе значення має припинення спільної сумісної власності подружжя на житло. Воно може здійснюватися за різними підставами, але найбільш типовими є:

– поділ житла за взаємною згодою подружжя або за рішенням суду;

– визначення частки одного з подружжя в спільній квартирі, будинку в зв’язку з його смертю та відкриттям спадщини;

– визначення частки одного з подружжя в зв’язку зі зверненням стягнення на його частку в майні.

Поділ спільного житла подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно та виникнення на її основі особистої приватної власності дружини та чоловіка або спільної часткової власності подружжя.

Поділ спільного житла може здійснюватися у добровільному порядку за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності спору між ними. У зв’язку з цим виділяють: добровільний поділ майна подружжя та примусовий (судовий) поділ майиа.