Розглянемо сутність та структуру правосуб'єктності на прикладі фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин). У міжнародних документах про права людини зазначено, що кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) [143; 144]. В основі визначення природи правосуб'єктності фізичної особи лежать два критерії: вікова характеристика (певний вік); зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.

Елементами структури правосуб'єктності фізичної особи є: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність. Так, правоздатність - це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність є не кількісним вираження прав суб'єкта, а постійним громадянським станом особи, тобто здатністю мати права, набувати суб'єктивних прав. На правоздатність не впливають вік, психічний і фізичний стан громадянина. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін. Вона є абстрактною, а не конкретною, як суб'єктивне право. У літературі свого часу було висловлено точка зору, згідно з якою категорія правоздатності має реальне значення лише для цивільного права [145, с. 263]. Проте таке звуження цього поняття є необґрунтованим, оскільки правоздатність є постійним станом, властивим для кожної особистості, елементом її правового статусу, незалежно від того, в якій сфері права, приватній чи публічній, вона виступає як суб'єкт.

Відтак, можна дійти висновку про загальність правоздатності, оскільки держава від самого початку створення правових норм, які визначають основи публічних правовідносин, наділяє фізичних осіб загальною властивістю - юридично закріпленою і підтвердженою здатністю бути носіями відповідних юридичних (суб'єктивних) прав та обов'язків.

Особливість дієздатності, під якою ми розуміємо передбачену нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права та обов'язки і нести відповідальність, полягає у тому, що вона не може бути загальною, оскільки її обсяг залежить від того, про суб'єкта якої галузі права йдеться, а також від віку та психічного стану особи. На відміну від правоздатності, дієздатність залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку. Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття, і, як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони є нероздільними, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин. Розрізняють також обмежену та абсолютну недієздатність. Наприклад, обмежена дієздатність фізичних осіб виражається в такому: обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено тою мірою, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни; обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. Абсолютну недієздатність встановлено для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Деліктоздатність - це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

В адміністративному праві під суб'єктом розуміють: 1) носія (власника) прав та обов'язків у сфері державного (публічного) управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов'язки виконувати [55, с. 74]; 2) конкретні учасники (сторони) цих відносин, що наділені законодавчо (нормативно) закріпленими правами та обов'язками, які вони реалізують у сфері владно-управлінської діяльності або в галузі адміністративно-правового захисту [137, с. 40].

Здатність мати права й обов'язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права та обов'язки у сфері державного управління (адміністративна дієздатність), наявність суб'єктивних прав та обов'язків у сфері державного управління формують адміністративно-правовий статус суб'єкта. У фізичної особи адміністративна правоздатність з'являється з моменту народження, у юридичної - з моменту державної реєстрації, тобто засвідчення факту створення юридичної особи, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру [146]. Припиняється правоздатність фізичної особи з моменту її смерті, юридичної особи - з моменту припинення діяльності (ліквідації, злиття, приєднання, поділу або перетворення тощо), тобто з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Під адміністративною дієздатністю ми розуміємо здатність суб'єкта правовідносин самостійно, свідомими діями реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки у сфері державного управління. Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за порушення адміністративно-правових норм.

Адміністративне право наділяє правосуб'єктністю велике коло учасників соціальних зв'язків, про що свідчить велика кількість управлінських відносин у суспільстві, а система суб'єктів адміністративного права є складнішою, ніж системи суб'єктів будь-якої іншої галузі права. Що стосується суб'єктів адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, то їх можна звести у дві групи: 1) фізичні особи: працівники органів прокуратури, громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства, представники підприємств, установ, організацій тощо; 2) юридичні особи: органи прокуратури, органи влади та місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації тощо.

За характером повноважень суб'єктів адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, можна також звести у дві групи: 1) ті, які мають владні повноваження, тобто мають право приймати обов'язкові для виконання управлінські рішення; 2) ті, які зобов'язанні виконувати приписи, що містяться в управлінських рішеннях, тобто підпорядковані особи.

Суб'єкти адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, можуть бути колективними та індивідуальними. До колективних (колегіальних) суб'єктів належать усі ті, однією зі сторін яких є водночас дві та більше особи (трудовий колектив, колегія, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа тощо). Всі інші належать до індивідуальних суб'єктів. Так, відповідно до ст. 18 Закону України "Про прокуратуру" колегії прокуратур є дорадчими органами і розглядають найважливіші питання, що стосуються додержання законності, стану правопорядку, діяльності органів прокуратури, виконання наказів Генерального прокурора України, кадрові питання, заслуховують звіти підпорядкованих прокурорів, начальників структурних підрозділів та інших працівників прокуратури. На засіданнях колегій можуть заслуховуватися повідомлення і пояснення керівників міністерств, відомств, органів державного управління, нагляду та контролю, підприємств, установ і організацій, їх об'єднань, інших посадових осіб з приводу порушень законодавства. Рішення колегій доводяться до відома працівників органів прокуратури. У разі розбіжностей між прокурором і колегією він проводить у життя своє рішення, але зобов'язаний доповісти про це Генеральному прокурору України. Члени колегії можуть повідомити свою особисту думку Генеральному прокурору України, що може бути підставою для розгляду цих розбіжностей на колегії Генеральної прокуратури України [1].

Особливістю адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, є їх владний характер. Владним суб'єктам притаманні певні функції, в яких відбивається загальносистемний поділ праці щодо їх виконання, а тому ці функції характеризують основні напрямки та зміст їх управлінської діяльності. Збалансованість та стійкість даних функцій дає змогу уникнути надмірного збільшення обсягу контрольних повноважень в умовах вузької спеціалізації управління, яка притаманна прокурорській системі.

Владними суб'єктами в адміністративно-правових відносинах, які виникають у діяльності органів прокуратури, можуть бути: 1) у зовнішніх адміністративно-правових відносинах: а) органи прокуратури (прокурори), які мають право безперешкодно входити у приміщення органів державної влади, вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, отримувати інформацію про стан законності та заходи щодо її забезпечення, викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону тощо; виносити постанову про порушення адміністративного провадження та про примусове доставляння осіб; б) органи виконавчої влади, встановлені якими вказівки та правила (норми) повинні виконувати (дотримуватись) органи прокуратури та їх працівники (виконання норм, які містяться в нормативно-правових актах Кабінету Міністрів України та різного роду контрольно-наглядових інспекцій); 2) у внутрішньоорганізаційних адміністративно-правових відносинах: керівники усіх рівнів, управлінські апарати та посадові особи на відповідних рівнях системи органів прокуратури.

Головною рисою владного суб'єкта адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, є наявність у нього певної компетенції і владних повноважень, які дають йому змогу втілювати свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, обов'язкових до виконання. Владний вплив, що виходить від суб'єкта, дозволяє підпорядковувати волю і діяльність підлеглих йому осіб, що в окремих випадках є необхідним для досягнення цілей і вирішення завдань, визначених суб'єктом управління. Відповідно підпорядкований суб'єкт зобов'язаний підкорятися владній волі суб'єкта і в обов'язковому порядку виконувати його рішення.