Виходячи з характеру зв'язків між суб'єктами адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, можна виділити управлінські відносини субординації, координації та реординації. Першим з них притаманне розпорядництво, тобто адміністрування суб'єкта стосовно об'єкта. У переважній більшості випадків між суб'єктами адміністративно-правових відносин у діяльності прокуратури такі відносини виникають лише завдяки тому, що одні з них наділені стосовно інших владними повноваженнями, які дають їм змогу здійснювати свій управлінський вплив. У науковій літературі такі відносини дістали назву субординаційних, за яких одна сторона підпорядкована іншій, а також наявні владні повноваження у вищого рівня в системі управління щодо нижчого [147, с. 35]. Як зазначає В.Б. Авер'янов, підпорядкування (підлеглість) нерозривно пов'язане з владою [53, с. 86]. У Концепції адміністративної реформи в Україні підпорядкованість органів виконавчої влади визначено як організаційну залежність органу нижчого рівня від органу вищого рівня [148]. Субординаційні відносини розрізняються за певними видами: пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, подвійне підпорядкування, ієрархічне підпорядкування [7, с. 25]. Залежно від типу взаємовідносин між суб'єктами в тій чи інший системі відносини субординації можуть бути лінійними, функціональними і змішаними [149, с. 18]. Однак усі різновиди відносин субординації передбачають вплив на волю учасників сумісної діяльності на основі принципу "влада - підпорядкування".

У відносинах же координації на перший план висуваються погодження цілей та визначення порядку діяльності окремих осіб. Під координаційними відносинами ми розуміємо управлінські відносини, учасники яких є рівноправними (самостійними) у здійсненні управлінської діяльності. Координаційні відносини розрізняються за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія, ієрархічна або складна взаємодія [150, с. 9].

Субординацію і координацію можна розглядати як двоєдине виявлення сутності управлінської діяльності, а також як її базові форми. У процесі цієї діяльності вони доповнюють одна одну, причому залежно від конкретної ситуації переважає та чи інша. Однак суб'єкт, яким управляють, не є пасивним учасником адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури. Він бере активну участь у формуванні характеру і напрямку управляючої дії, насамперед при опрацюванні, прийнятті та виконанні управлінських рішень. Зважаючи на це, ми виділяємо і такий вид взаємовідносин між суб'єктами адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, як реординаційні відносини. Як зазначає В.Б. Авер'янов, "суть реординаційних відносин полягає в тому, що: з одного боку, громадянам як підвладним об'єктам надаються права вимагати від суб'єктів виконавчої влади належної поведінки щодо реалізації їх прав і свобод; з іншого - на зазначених суб'єктів громадянами покладаються чіткі обов'язки щодо неухильного виконання вищезгаданих вимог; водночас забезпечується суворий режим дотримання суб'єктами виконавчої влади взятих на себе обов'язків за допомогою засобів адміністративного оскарження їхніх актів і дій та судового захисту порушених цими актами або діями прав і свобод громадян" [53, с. 37]. Як приклад таких відносин у діяльності органів прокуратури можна навести таке: коли громадянин (підлеглий працівник прокуратури) подає звернення, а керівний (владний) суб'єкт зобов'язаний адекватно відреагувати, тобто розглянути це звернення та дати відповідь за ним.

Розглянемо особливість зазначених нами вище суб'єктів адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури. Так, одним із суб'єктів досліджуваного виду правовідносин є Президент України, який відповідно до п. 11 ст. 106 Конституції України призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України [2]. У свою чергу, Генеральний прокурор України є найвищим керівником у системі органів прокуратури, наділеним значним обсягом владних повноважень. Слід зазначити, що у ст. 56 Закону України "Про прокуратуру" надано роз'яснення терміна "прокурор", під яким слід розуміти: Генерального прокурора України та його заступників, підпорядкованих їм прокурорів та їх заступників, старших помічників і помічників прокурорів, начальників управлінь і відділів, їх заступників, старших прокурорів і прокурорів управлінь та відділів, які діють у межах своєї компетенції [1]. Прокурори інших рівнів (обласні, районні) як суб'єкти адміністративно-правових відносин, які виникають в органах прокуратури, виконують покладені на них обов'язки та реалізують надані їм права відповідно до Закону України "Про прокуратуру", інших нормативно-правових актів, у тому числі й відомчих. Органи прокуратури (прокурори) як суб'єкти адміністративно-правових відносин мають конкретні владні повноваження як у зовнішніх відносинах, так і у внутрішньоорганізаційних, що залежать від їх компетенції.

Важливе місце серед суб'єктів адміністративно-правових відносин, які виникають в органах прокуратури, належить громадянам. Конституція України надає перевагу правам, інтересам та свободам громадян перед інтересами, правами і свободами учасників інших правових відносин, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей. На всіх осіб, що постійно чи тимчасово перебувають на території України, поширюється юрисдикція Української держави. Проте законодавство у багатьох випадках чітко розмежовує статус громадянина й особи, не ототожнює їх. Громадянин України має більш широкий обсяг прав та обов'язків, ніж особа, яка не пов'язана відносинами громадянства з державою, у тому числі й у сфері захисту. Правовий статус громадянина включає: а) основні (невід'ємні) права (або права і свободи людини і громадянина); б) комплекс прав та обов'язків, що закріплюються Конституцією України, нормами різних галузей права, у тому числі адміністративно-правовими нормами; в) гарантії реалізації цих прав та обов'язків, а також механізм їх охорони державою [54, с. 57]. Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом та характером його адміністративної правосуб'єктності, яку складають адміністративна правоздатність, адміністративна дієздатність та адміністративна деліктоздатність.

Іноземні громадяни за своїм правовим статусом деякою мірою відрізняються від осіб без громадянства. Обсяг прав та обов'язків цих суб'єктів вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони користуються тими ж правами і на них покладаються ті ж обов'язки, що й на громадян України. Відмінності пов'язані з відсутністю громадянства у розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи. Правосуб'єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну і завершується з часу залишення її території. Адміністративно-правовий статус іноземних громадян регламентується Законом України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р. [151], а також міжнародними угодами. Для іноземних громадян та осіб без громадянства обов'язковими є норми Конституції та інших законів України, загальнообов'язкові правила, що стосуються охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського порядку, користування транспортними засобами, в'їзду та виїду. Разом з тим, ці особи не користуються частиною прав і обов'язків, що складають групу виключних прав і обов'язків громадян України. До обмежень, які можуть застосовуватись до іноземних громадян та осіб без громадянства, можна віднести такі: 1) вони не можуть обіймати деякі посади; 2) вони не можуть служити у Збройних Силах України; 3) заборона на їхнє перебування в окремих місцях; 4) встановлення окремих правил паспортного режиму; 5) встановлення особливої адміністративної деліктоздатності.

Іншим суб'єктом адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, можуть бути об'єднання громадян. Так, у ст. 36 Конституції України закріплено право громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Форми суспільної активності громадян виражені в діяльності їх різних об'єднань, тому поняття "об'єднання громадян" є узагальнюючим, що відображує різноманітність цих форм у реальному житті суспільства [54, с. 108]. Одним з критеріїв класифікації об'єднань громадян є мета їх діяльності. Так, у Законі України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян" [152] відповідно до цього критерію об'єднання громадян поділяються на два види: політичні партії та громадські організації. Метою перших є участь у розробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування та представництво у їх складі; метою других - задоволення і захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.

Взаємовідносини держави й об'єднань громадян значною мірою регулюються нормами адміністративного права. Зокрема, адміністративно-правові норми визначають: 1) правовий статус об'єднань громадян (права, обов'язки, відповідальність); 2) порядок взаємовідносин із суб'єктами виконавчої влади (легалізація об'єднань громадян, їх ліквідація, встановлення обмежень, встановлення вимог до статутних документів, здійснення державного нагляду та контролю за діяльністю об'єднань громадян, встановлення відповідальності об'єднань громадян за порушення законодавства).

Суб'єктами адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, можуть бути органи виконавчої влади, що посідають особливе місце у системі суб'єктів адміністративного права. В адміністративно-правовій літературі органи виконавчої влади визначаються як: 1) організація, яка є частиною державного апарату, має певну компетенцію, структуру, територіальний масштаб діяльності, утворюється у порядку, встановленому законом або іншим правовим актом, володіє певними методами роботи, наділена повноваженнями виступати за дорученням держави і покликана у порядку виконавчої діяльності здійснювати керівництво економікою, соціально-культурним будівництвом та адміністративно-політичною діяльністю [54, с. 61]; 2) носій державної виконавчої влади, що реалізує свою компетенцію в закріпленій сфері державного управління і має юридичний (нормативно зафіксований) статус органу державної виконавчої влади [55, с. 92].