Як зазначено у коментарях до Принципів міжнародних комерційних договорів, критерії, що їх використовують на національному і міжнародному рівнях, також різняться великою різноманітністю у встановленні відмінностей між споживчими та неспоживчими договорами. У Принципах немає будь-якого визначення, проте припускається, що концепція "комерційні до- говори" повинна розумітися за можливістю широко, з тим, щоб включати в себе не лише підприємницькі угоди на поставку або обмін товарами чи послугами, а й інші типи економічних угод, таких як інвестиційні або концесійні угоди, договори про надання професійних послуг тощо^[17].

Хоч гл. 20 ГК має назву "Господарські договори", в ній відсутнє визначення поняття господарського договору. Натомість у ч. 1 ст. 175 ГК зазначається, що майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Господарські (в т. ч. майново-господарські) зобов'язання можуть виникати, крім інших підстав, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ч. 1 ст. 174 ГК).

За визначенням О. А. Беляневич^[18], відтвореним і в науково- практичному коментарі Господарського кодексу України^[19], господарський договір - це засноване на угоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов'язальне правовідношення між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єк- тами-юридичними особами, змістом якого є взаємні права та обов'язки сторін у сфері господарювання. Однак слід визнати, що господарське зобов'язання і господарський договір - хоч поняття й взаємопов'язані, але не тотожні, бо господарський договір як юридичний факт є лише підставою виникнення господарського (майново-господарського) зобов'язання.

У своїй наступній праці^[20] О. А. Беляневич, розглядаючи договір як вид соціальної взаємодії (спільний акт його учасників, засіб комунікації суб'єктів), його універсальними визначеннями залежно від обраного курсу дослідження вважає наступні: 1) договір як дво- або багатостороння угода/домовленість, що слугує підставою виникнення відносин, за якими визнається правовий (юридичний) характер; 2) договір як зобов'язання, тобто абстрактна модель правовідношення, в якому управомо- ченій особі протистоїть конкретний зобов'язальний суб'єкт і де праву однієї особи протистоїть обов'язок іншої особи до відповідної поведінки. З урахуванням сучасної нормативної матерії раніше обґрунтоване автором доктринальне поняття господарського договору уточнене і доповнене: господарський договір є заснованим на згоді сторін і зафіксованим у встановленій законом формі зобов'язанням між суб'єктами господарювання, суб'єктами організаційно-господарських повноважень, негосподарю- ючими суб'єктами-юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у галузі господарської діяльності.

Узагальнивши виділені на доктринальному рівні правові особливості підприємницького договору, В. С. Мілаш зводить їх до наступних:

1.  зв'язок з підприємницькою діяльністю, тобто застосування тих або інших договорів для задоволення економічних потреб підприємців у процесі здійснення підприємницької діяльності;
2.  підприємницька мета договору в будь-якому разі не передбачає особистого споживання;
3.  особливий суб'єктний склад (при цьому одні науковці переконані, що підприємницьким є лише договір, в якому обидві сторони є підприємцями; інші вважають, що достатньо наявності хоча б з однієї сторони спеціального суб'єкта-підприємця);
4.  встановлення більш "жорстких" правил щодо діяльності підприємця;
5.  широке застосування торговельних звичаїв та ділових звичаїв у договірній діяльності.

Не даючи традиційного визначення підприємницького договору, В. С. Мілаш лишень зазначає, що наявність у підприємницькому комерційному договорі майнового компоненту (товару) зумовлена самою природою економічних відносин, які він опосередковує, організаційною - його функціональною природою (установлення господарсько-правових зв'язків між конкретними суб'єктами ринку - на мікрорівні, та упорядкування комерційного обороту - на макрорівні)^[21].

Цивільний кодекс України не містить понять господарського, комерційного чи підприємницького договорів, хоча в багатьох своїх статтях відображає певні особливості в регулюванні договірних відносин, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності (наприклад статті 3, 50-54, 84, 243, 1438 та деякі інші). Так, відповідно до ч. 3 ст. 50 ЦК, якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

На наш погляд, у підприємницькому договорі поєднуються як загальні ознаки, властиві всякому цивільно-правовому договору, так і особливі риси, які можна звести до таких. По-перше, суб'єктами цього договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності. По-друге, зміст підприємницького договору становлять умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Прикладом такого договору може бути договір міжнародної купівлі-продажу товарів. За Віденською конвенцією ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (статті 1 і 2) ця конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу між сторонами, комерційні підприємства яких містяться в різних державах, коли ці держави є учасниками конвенції або коли згідно з нормами міжнародного приватного права до них застосовується право держави, що домовляється. Проте ця конвенція не застосовується до продажу товарів, які набуваються для особистого, сімейного або домашнього використання, за винятком, якщо продавець у будь-який час до чи у момент укладення договору не знав і не повинен був знати, що товари набуваються для такого використання. По-третє, для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може встановлюватися окремий порядок їх укладення (підписання), обліку та реєстрації (Указ Президента України "Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів)" від 7 листопада 1994 р.). По-четверте, певними особливостями можуть характеризуватися порядок виконання або умови відповідальності сторін за підприємницьким договором.

Враховуючи наведені ознаки, підприємницьким слід вважати такий цивільно-правовий договір, сторонами якого є юридичні чи фізичні особи-підприємці і за яким передається майно, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням.

Якщо ж у нормах ЦК, ГК або спеціальних нормативних актах не відображені особливості тих чи інших видів підприємницьких договорів, до них застосовуються загальні положення зобов'язального і договірного права, закріплені у ЦК, ГК та інших актах цивільного законодавства.