В контексті підсудності деякі автори вказують, що справи про тривалі злочини можуть розглядатися як за місцем скоєння злочину, так і за місцем його виявлення. Так, відповідно до циркуляру Верховного суду РРФСР від 31 травня 1923 р. №30 основою визначення територіальної підсудності по справам про тривалі злочини може бути прийнято як місце початку, так і місце закінчення тривалого злочину [80]. В свою чергу, російський процесуаліст Г.С. Фельдштейн вказував: "Преступленія длящіяся должны подлежать суду по месту обнаруженія преступнаго деянія" [257, c.122]. Виходячи з цього твердження, можна дійти висновку, що місцем вчинення тривалих злочинів потрібно вважати те місце, де вони почалися.

Можна припустити, що саме таке вирішення питання про місце скоєння тривалого злочину відповідає слідчо-судовій практиці. Про вчинений триваючий злочин органам розслідування в більшості випадків стає відомо перш за все за місцем, де він почався і де виявлені його ознаки. При цьому, справа порушується за ознакою того тривалого злочину, який визнається таким за законом. Очевидно, орган, що порушує кримінальну справу, не може передбачити, де винний буде затриманий або куди він явиться з повинною. Отже, місцем вчинення тривалих злочинів слід вважати те місце, де скоєно злочинний акт з якого він почався.

В юридичній літературі по різному визначається також місце скоєння продовжуваних злочинів. Думається, що в якості вихідної можна обрати ту тезу, що це єдиний злочин і він є закінчений в момент скоєння останньої дії, а окремі його епізоди не мають самостійного юридичного значення. Таке судження підтверджується і аналізом смислового значення поняття продовжуваного злочину. По цьому питанню Пленум Верховного суду СРСР 4 березня 1929 року вказав, що у випадку продовжуваних злочинів, тобто злочинів, які складаються з ряду тотожних злочинних дій, направлених до загальної мети, справа розглядається судом, в районі якого скоєні останні дії [65, с. 31].

Оскільки до завершення продовжуваного злочину окремі злочинні дії не мають самостійного юридичного значення, то не можна вважати в правовому розумінні місцем скоєння злочину будь яке місце, де були скоєні ці окремі епізоди. Поняття місця скоєння злочину, що застосовується в кримінальному праві і процесі, не є тотожним звичайному поняттю місця скоєння тієї чи іншої дії. Правове значення поняття місця скоєння злочину полягає в тому, що воно в кримінальному праві пов'язано із застосуванням кримінального закону, а в кримінальному процесі - з визначенням територіальної підслідності та підсудності справ.

Враховуючи викладене, правила визначення територіальної підсудності в ст. 327 проекту КПК України не викликають суттєвих заперечень, оскільки вони ґрунтуються на класичних нормах, які походять ще з римського права. Однак залишається неврегульованими питання визначення територіальної підсудності про тривалі і продовжувані злочини, коли вони скоюються на території діяльності різних судів.

З метою конкретизації правил територіальної підсудності доцільно доповнити ст. 327 проекту КПК пунктом "3" в якому зазначити: "Кримінальна справа про злочин, який був розпочатий у районі діяльності одного суду, а закінчений в районі діяльності іншого, розглядається судом, в районі діяльності якого злочин був закінчений або припинений".

         Місце скоєння злочину відіграє також основну роль при визначенні місцевої підсудності справ при злочинній бездіяльності. Так, місцем вчинення такого злочину, на думку М.О. Чельцова, потрібно вважати не місце знаходження особи в момент, коли вона повинна була здійснити приписані законом дії, а те місце, де ця дія повинна була здійснитися, але не здійснилась. Наприклад, місцем неявки на облік військовозобов'язаного буде відповідний військовий комісаріат, а не місце проживання особи, що ухиляється [272, c.217]. Такої ж позиції дотримувався і дореволюційний процесуаліст С.В. Познишев: "Для бездействія местомъ совершенія должно считаться то, въ которомъ должны бы быть совершены виновнымъ известныя действія". Але він також додає: "Для преступленій матеріальныхъ местомъ ихъ совершенія должно считаться место, где наступилъ необходимый для состава этихъ преступленій результатъ" [181, c.167].

         В теорії і практиці неоднаково визначається місце вчинення злочину і в тих випадках, коли йдеться про співучасть у злочинах, в яких кожен із співучасників виконував свою роль на території діяльності різних судів. За таких умов виникає декілька місць вчинення злочину, наприклад: одне - де діяв організатор, друге - де знаходився підбурювач, третє - де вчинив свої дії виконавець. Причому, якщо вони знаходилися на територіях різних судових округів, то місцем скоєння злочину повинні бути визнанні кожна з цих територій, а, відповідно, кожен із співучасників підсудний окремому суду. Саме поняття співучасті і тієї ролі, яку співучасники виконують для досягнення злочинного результату і є вирішенням даної проблеми. При складній співучасті питання про підставу відповідальності співучасників полягає в тому, що тільки виконавець виконує дії, які безпосередньо утворюють склад злочину. Дії ж інших співучасників, в тому числі організатора, якщо він одночасно не є виконавцем, не мають самостійного значення, хоча саме внаслідок спільних зусиль всіх співучасників настає злочинний результат. Тільки після вчинення певних дій виконавцем в об'єктивному світі проявляється злочинне діяння, в ході розслідування якого виявляються і інші співучасники.

         Досліджуючи питання про підсудність, В.К. Случевський стверджував: "Въ случаяхъ соучастія, въ виду того, що юридическій характеръ преступнаго деянія будетъ определяться для всехъ соучастниковъ не местомъ учиненія соучастникомъ совершеннаго имъ действія, но местомъ учиненія самого преступнаго деянія исполнителями" [213, c.281]. В законодавстві того часу це питаня було вирішено в ст. 207 СКС: "Все соучасники судяться в одномъ Суде, а именно, въ томъ, коему подсудны главные виновные".

         Таке вирішення питання, вважаємо, є правильним і обґрунтованим. Відповідальність за попередню і наступну діяльність поглинається відповідальністю за вчинені злочини і тому скоєння підготовчих або послідуючих дій не може слугувати підставою для визначення підсудності справи про злочин скоєний групою осіб. Крім того, юридичний характер злочину, тобто його кваліфікація визначається для всіх співучасників діянням, скоєним виконавцем, і тому місце дії підбурювача та посібників також не може слугувати підставою для визначення територіальної підсудності такої справи [65, с.34]. Тому буде справедливим вважати місцем вчинення злочину за співучастю, відповідно до якого визначається територіальна підсудність, те місце, де виконавець здійснив і закінчив свої суспільно-небезпечні дії.

         Місце скоєння злочину є основною, але не може бути єдиною підставою для визначення місцевої підсудності. В деяких випадках цієї підстави буває недостатньо для визначення підсудності кримінальної справи, внаслідок чого в теорії і практиці кримінального процесу діють і інші, додаткові підстави (ознаки) територіальної підсудності. Так, М.В. Духовськой з цього приводу зазначив, що з правил про підсудність за місцем скоєння злочину є вилучення, викликані процесуальною необхідністю. Вилучення ці подвійного роду: одні точно встановлені в законі для певної категорії справ, а інші залежать від наявності в тій чи іншій справі особливих процесуальних умов [78, c.138]. Таким шляхом створюються головний і допоміжні титули місцевої підсудності[27]. Обвинувачений в сучасному праві не відіграє ролі об'єкта дослідження, він не засіб дослідження істини і не зобов'язаний сприяти її встановленню як це раніше мало місце в інквізиційному процесі. Відповідно до такого положення обвинуваченого, місце знаходження його особи не могло набути значення обставини, яка визначає підсудність справи, в якості основного правила. Воно визначається обставиною, яка впливає на підсудність тільки у виняткових випадках. Місцезнаходження особи обвинуваченого може проявитися в потрійній формі, а саме: його місце затримання, місце перебування та місце проживання [213, c.282-283].

         В стародавні часи на Русі, як і на Заході, найбільш розповсюджена була підсудність за місцем затримання (forum deprehensionis), відповідно справи провадились судом, в районі діяльності якого особу було затримано. Таке вирішення питання припускало переслідування за "гарячими" слідами, усувало необхідність спорів одних судів з іншими та забезпечувало швидкість провадження. Проте по мірі розвитку свободи пересування населення в ньому виявились, як зазначав І.Я. Фойницький, значні незручності: в місці затримання далеко не завжди були в наявності всі потрібні докази, їх приходилось би вимагати здалеку, тому підсудність за місцем затримання поступово доповнювалась, а частково навіть витискалась підсудністю за місцем скоєння злочину [260, c.127]. Потрібно також зазначити, що місце затримання як підстава підсудності визначається місцем порушення кримінального переслідування. Ця назва сформувалась за часів слідчого процесу, коли особисте затримання обвинувачених застосовувалось досить широко і майже у всіх випадках співпадало з порушенням кримінального переслідування.

         Тісно пов'язані з цією підставою також місце знаходження обвинуваченого та його місце проживання[28]. Ці підстави є відмінні за своєю суттю, а тому їх не потрібно змішувати. Під місцем перебування обвинуваченого розуміється місце його фактичного знаходження, хоча б і не пов'язане з постійним місцем проживання. Підсудність за місцем проживання (forum domicilii) є правом суду, який знаходиться в місці постійного проживання обвинуваченого, судити його у випадку скоєння ним злочину. Вона будується на тому, що той, хто підлягає юрисдикції певного суду за всіма позовами, які висуваються проти нього, повинен підлягати цьому ж суду і за обвинуваченнями, що випливають із злочинів. Така підсудність є наслідком правила: actor sequitur forum rei, тобто позивач повинен шукати відповідача в тому суді, якому останній підсудний, або в суді того місця, де знаходиться його постійне місце проживання [6, с.23-24]. Це правило стало пануючим в цивільному процесі, але не отримало поширення в сучасному кримінальному процесі, і використовується лише як додаткова підстава.

         Підсудність за місцем знаходження більшості свідків, яка як і підсудність за місцем проживання (постійного перебування) також в багатьох випадках є доцільною, оскільки полегшує провадження по справі. Українське процесуальне законодавство допускає її лише у виключному порядку передачі справи з одного суду до іншого (ч. 1 ст. 38 КПК України).

         Справи про деякі злочини доцільно розглядати за місцем знаходження потерпілого. Таке вирішення питання про підсудність кримінальної справи викликано тим, що по окремим категоріям справ місцем скоєння злочину є не місце, де обвинувачений скоїв злочинне діяння, а місце, де знаходиться потерпілий, якому нанесена цими злочинами шкода[29].

         Вказані forum в сучасному процесуальному законодавстві доцільно використовувати в якості додаткових ознак територіальної підсудності. Застосування ж їх як основних підстав визначення територіальної підсудності є необґрунтованим.